«Я не дав померти жодному бійцю»
Військовий лікар – про роботу у зоні АТО, алкоголізм бійців та про те, за що соромно перед сином.
Віктор Іванович Ловга (на фото в центрі) — начальник відділення гнійної хірургії Військово-медичного клінічного центру Західного регіону. За три роки війни він врятував сотні життів і багатьох бійців поставив на ноги.
З відзнакою закінчив Львівський медичний університет, вступив у військово-медичну академію, два роки служив у військовій частині. На початку 2015-го поїхав в АТО. “Їхав з бажанням захистити свою родину. Щоб моя сім’я не бачила тих жахів, які там відбуваються. Жінка відпускала зі сльозами на очах”, - зізнається лікар. Каже, у перші місяці війни медики майже не спали.
“Перші кілька днів на війні були спокійні. У польових умовах відсвяткували Різдво. А за тиждень почалося справжнє пекло. Це були бої за Донецький аеропорт. Лікарі працювали з температурою, пневмонією, виснажені. Через брак лікарів у військовій ланці на початках всю допомогу надавали цивільні лікарі, - розповідає Віктор Ловга. - У нас з ними різний підхід до роботи, дещо різні правила та знання. Наприклад, багато бійців мали нагноєння ран. Цивільні лікарі зашивали вогнепальні рани, бо ж не мали такого досвіду, а цього робити не можна в жодному разі”.
За словами хірурга, на початку війни вся медицина трималася на волонтерах. Дуже відчувався брак лікарів у військовій ланці. Зараз ситуація трохи краща: є необхідні медикаменти, є робочі руки. Але дістати щось через волонтерів набагато легше, ніж йти з простягнутою рукою до влади.
Не оминув медик і болючої теми для нашої армії — алкоголізму. На його думку, це справа звички та способу життя, а не війни. “Найлегше було працювати у перші три хвилі мобілізації. Тоді йшли добровольці, які мали ідею, запал. Зараз це більше “з-під палиці”. Збільшився рівень вживання алкоголю. Але війна тут ні до чого. Якщо людина полюбляла випити вдома, то вона робитиме це і на війні. Дехто день-два пив після полону або після повернення додому. Але не спивався до “білочки”, як деякі, брався за розум. Я не міг собі дозволити зняти стрес алкоголем, бо знав, що відповідаю за людей і у будь-який час маю бути готовим надати допомогу пораненому”, - пояснює Ловга.
Питаю, чи можна вірити офіційним даним щодо кількості загиблих. Після невеличкої паузи Віктор Іванович каже: “Щоб уникнути паніки, влада приховує реальні втрати. Той період, коли я був у зоні АТО, у пресі писали, скажімо, про п’ятьох поранених, у той час як ми виносили з поля бою по 10-15 поранених за день. Українці не готові почути справжню кількість загиблих, зниклих безвісти, поранених, скалічених... Я не дав померти жодному бійцю. Робив усе, щоб врятувати життя чи здоров’я”.
Під час розмови лікареві зателефонувала дружина. У робочі дні, зізнався хірург, він сім’ї майже не бачить, навіть у вихідні має багато роботи. На своїх часу бракує. “Їду на роботу - син ще спить, повертаюся - він вже спить. Соромно, але я вже третій тиждень обіцяю піти з ним у кіно. Намагаюся викроювати більше вільного часу, щоб відвести сина в садок чи побути з дружиною...”.
