«Ми не переміщені особи, ми – біженці»

Як живеться на новому місці відомій луганській блогерці Олені Степовій та її родині.

Олена та її чоловік Сергій.
Олена та її чоловік Сергій.

З Оленою та її чоловіком Сергієм ми зустрілися у Запоріжжі, на Книжковій толоці. (Олена – авторка кількох книжок, найвідоміша – “Все буде Україна!”, яку склали її незабутні записи на Фейсбуку з окупованого шахтарського містечка). Згадали, як тепло зустрічали її у Львові на фестивалі ДонКульт.

А тоді перейшли до теми, як живеться переселенцям…

Родина Олени – це її чоловік, мати, дві доньки, неповнолітня і повнолітня, а ще три собаки і десятеро котів. Живуть тепер у Канівському районі (автобус з міста ходить до них раз на день), облаштовують житло…

— Хата жовто-блакитна, – усміхається Олена. – Цегляна. Нам подарували дров’яний котел. Із соцдопомоги, що отримували на молодшу доньку, накупили дров. Треба ще поставити пластикові вікна, побілити та відремонтувати кухню, веранду. Є колодязь, але питної води замало. Зробили свердловину на дванадцять метрів. Вода технічна, в ній багато заліза. На глибоку грошей немає. На їжу беремо з колодязя, а купаємось у технічній. У будинку треба міняти гнилу підлогу, тоді буде тепло. Опалення – від котла, йде по трубах. Треба замінити старі двері.

Обробляють город. Звели курник, завели курей, є одинадцять гусей. Мають з городу свою кукурудзу, помідори, картоплю, інші овочі. Накупили банок для консервацій, наробили заготовок на зиму…

Сусіди – добрі люди, допомагають. Дали піввідра часнику, бо Степові свого не мають, картоплі на посадку, саджанців. Натомість чоловік Олени, Сергій, усе, що треба, ремонтує, рубає, пиляє по селу, бо поряд живуть літні жінки…

Отже, все добре?

Ні, не все. Просто Олена в усьому шукає позитив, щоб на нього спиратися. Насправді проблем – оберемок. Соц­управління вимагає від Степових повернути отриману в перші місяці соціальну допомогу. Бо родина придбала хату. Насправді люди зібрали Степовим на житло! Та й придбали вони цю хату, розповідає Олена, коли вже виплати на оренду житла припинили отримувати (півроку минуло), отримували лише допомогу на неповнолітню, але тепер ці гроші також вважаються допомогою на «оренду».

Стосунки держави та переміщеної особи регулює постанова Кабінету Міністрів Украї­ни № 505 від 1 жовтня 2014 року “Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам…” Ту постанову вже не раз доповнювали, там дев’ять поправок. “Неповнолітні” там стали “житлом”, – обурюється Олена, – тобто допомога на дитину також вважається компенсацією на житло, наче дитині більше нічого не треба”.

Матеріальна допомога переселенцю, пояснює Олена, – це 400−800 гривень залежно від того, хто ти: пенсіонер, дитина, інвалід чи повносправний. Останнім гроші виділяють півроку, поки не працевлаштуєшся, а потім знімають. Це є допомога на оренду приміщення. Але ж людям потрібна не лише оренда, переселенці все залишили на окупованій території – і посуд, і постіль. Усе! Однак коли починають говорити про матеріальне, чують: ватники. Якщо придбали майно, то грошову допомогу вже не отримують.

— І тут починається казус, – хвилюється Олена. – За що ми купили це майно – державу не цікавить, лише сам факт придбання. Якщо переселенці самі за себе дбають – повертай гроші, навіть якщо ти пенсіонер або дитина… Добре, що є небайдужі люди. Оце все, що на мені, від людей – і светр, і курточка. А для держави ми тягар. От приклад. Поряд у селі родина. Купили одну хату на три сім’ї. Вісім дітей у хаті. Тож усі, хто живе за цією адресою, є власниками житла. За документами власник один, за постановою КМУ – усі, бо з усіх також зняли доплати і вимагають повернути. З нами виїхала моя мама-пенсіонерка. Хата придбана на чоловіка, але, за цією постановою, мама як член родини має частку у цьому житлі, тобто допомога їй не виплачується. Знаю чимало сімей, де люди розлучались, полишали рідних, переважно старших, бо не мали за що тягнути… Багато хто шукає, де прописати членів родини, аби отримувати хоч якісь гроші, тобто все одно дає неправильні відомості. Багато людей повернулись до «лнр». Все це жахливе приниження! А ще постійні перевірки, дорікання, виклики до міліції. Кожні півроку перереєстрація.

— Читаю електронні декларації депутатів – усі мають квартири, депозити, готівку, але отримують від держави компенсацію на оренду житла, – обурюється Олена. – А людей, що втратили свої домівки через війну, які намагаються облаштуватися й почати життя з чистого аркуша, держава принижує копійчаними сумами, і то лише протягом півроку, та й ті «сльози» ще треба виходити, щоразу доводячи, хто ти є і чого прийшов. Звичайному громадянину, не з цієї категорії, складно зрозуміти, чому ми почуваємось приниженими. Постійна орієнтація на довідки і на те, що ти – особливий контингент, створює психологічний дискомфорт, відчуття неповноцінності. А спробуй знайти на новому місці роботу, особливо за фахом, особливо в селі… Сергій їздить до Києва, робить по друзях ремонти, бо в селі роботи немає. Молодша так і не інтегрувалась через «особливий контингент». Навчаємось дистанційно, бо вчителі не змогли обійти це «особливе» та нарікали кожен день.

Олена не згодна з визначенням “переміщена особа”. Переміщена особа, каже, переміщається у спосіб, який визначає держава. Переміщена – це коли під’їхала вантажівка, забрала речі – і люди опинилися на новій території зі своєю пралькою, праскою, чайником. Або якщо держава компенсувала те, що змушені були залишити. А повернутися і забрати речі не можуть, бо заявили там, що патріоти України. Олена називає себе і таких, як вона, біженцями.

Моя співрозмовниця переводить подих і усміхається: а хочете, розповім вам про наш, переселенський, гумор? Вміємо посміятися, зокрема й над собою. Анекдот. “Чого ти добився в житті? Я в розшуку у МГБ ЛДНР, а ти?..” (МГБ – міністерство «держбезпеки» так званих республік).

Наприкінці запитую, як би мала виглядати допомога біженцям з боку держави та суспільства?

— Перш за все, – каже Олена, – не принижувати нас тими “понаїхали”, перевірками грошей, будинків, рахунків, заголовками у пресі “Переселенці з Луганська винні у зростанні криміналу…”. По-друге, надати психологічну допомогу. Усім, негайно. Бо посттравматичний синдром – це дуже страшно. По-третє, визнати нас не тимчасово переміщеними особами, а біженцями з війни, від російської окупації. І ще треба законодавчо відокремити категорії допомоги, не вписувати її як «допомога на оренду», а розбити за категоріями: дітям до повноліття або закінчення навчання, пенсіонерам та інвалідам, бо вони не можуть працювати та купити те, що покинуто; розділити працездатних та безробітних (платиться працездатним, що мають роботу, безробітним не платиться)… Гуманніше було б встановити одноразову компенсацію за майно, що залишено, розбито, віджато, хай в однакову для всіх суму. Той, хто хоче отримувати дві пенсії, вирішує це питання хабарами, він мешкає не тут, а там. Їздить сюди, платить, кому треба – до них питань немає. Питань більше до тих, хто мешкає тут, в Україні. Я не повернуся на Луганщину, я не зможу жити зі зрадниками… Нехай моє житло там згодом нададуть військовим. Але я вірю у перемогу. Я бачу там зміни у бік перемоги.