Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Своя серед своїх

Дільнична з Краматорська відмовилась підтримувати сепаратистів і стала львівським поліцейським

Тендітна білявка Аня патрулює сьогодні вулиці Львова у чині капітана поліції. Кілька років тому вчителька української мови і літератури з Краматорська навіть не здогадувалась, що природне бажання бути українкою в Україні і розмовляти рідною мовою приведе її у міліцію. Вона ніяк не могла повірити, що саме з її відділку почалась війна… Аня признається, що найкращий досвід роботи і найбільше задоволення від служби вона отримала саме тут, на Львівщині, коли працювала дільничним інспектором у Дублянах.

«У перші дні роботи було стільки, що я плакала»

- Щоразу, коли збираюсь на чергування в поліції, - розповідає Аня, - згадую жарт батька з дитинства: «Якщо будеш так підмітати, то в армію тебе ніколи не візьмуть». Я ніколи не думала про службу в силових структурах і потрапила туди лише завдяки… знанню української мови. Закінчувала університет Слов’янська і проходила практику у школі в рідному Краматорську. У моєму класі вчився син одного з начальників міжрегіонального відділу боротьби з організованою злочинністю. Батько хлопчика якось почув, як я розмовляю (а я уже тоді усюди і зі всіма спілкувалась українською), і запропонував допомогти їм з перекладом документації, яку писали російською, а здавати начальству потрібно було державною мовою. Спочатку перекладала якісь окремі слова, бо як цивільна особа не мала права читати ці документи. Згодом мене взяли на роботу у канцелярію, бо електронні системи перекладу, якими користувались російськомовні міліціянти, вже надто часто приводили до курйозів. Наприклад, замість «Раздел первый» звіт міг розпочинатися фразою «Роздягнув перший». Перші дні були настільки завантажені, що я плакала.

Після закінчення університету мені запропонували залишитись, і я була цьому рада, бо у школу не дуже хотіла повертатись. Система освіти вбивала - розсіяність, відсутність структуризованості. А в міліції все чітко: є велика книжка, що називається Кодексом, і там все прописано — береш і робиш. За рік зрозуміла, що тут не просто все чітко, а й циклічно. Кожен січень схожий на попередній у своїх правопорушеннях, кожне літо повторюється у типі злочинів… Пройшла тримісячну підготовку у школі міліції в Маріуполі, де чула багато дивних речей. Наприклад, що забагато думаю (але як інакше — я ж вчитель!), або що на такій роботі мені самій необхідна рота спецпризначенців для охорони, через худорляву комплекцію. Але я все ж стала дільничним у Краматорську. Років десять тому наше місто називали українським Чикаго, за рівнем злочинності та за кількістю кримінальних розбірок. Я зайнялась профілактикою насильства у сім’ї. Вже у Львові зрозуміла, наскільки на сході України це поширена проблема. Тут зіткнулась з дещо іншими формами: наприклад, економічне насильство (чоловік ховає речі дружини і їй нема у чому вийти на вулицю) або психологічне (блокує доступ до Інтернету). Я ж працювала з людьми, які застосовували проти своїх родичів фізичну силу. Пояснювала жертвам, що не можна терпіти знущання і приймати їх як належне. І робота з постраждалими інколи була важчою, ніж з агресорами. Часто робота правоохоронця — це конфлікт з власною совістю: покарати дрібного порушника чи дати шанс на виправлення, якого заслуговує кожен? Стараюсь дотримуватись правила: якщо не знаєш як вчинити — вчини по закону. Але потім, весною 2014-го, сама зіткнулась з важкою дилемою: наш відділок і адміністрацію в Краматорську захопили сепаратисти. Починалась війна…

«Або приєднуюсь до так званої ДНР, або…»

- Мало хто з місцевих вірив, що будуть бої: думали, місто, та й область, спіткає доля Криму — безкровна анексія і приєднання до Росії. По Краматорську починали ходити озброєні люди Стрєлкова, а люди робили вигляд, що нічого не відбувається. Нам перестали платити: мені у міліції та колишньому чоловікові у школі не давали зарплату, мама залишилась без пенсії. Це на заході країни, на Львівщині, можна вижити з городу, господарства, а у нас індустріальне місто — усі живуть з державної роботи. Я не боялась війни, бо не знала, що таке війна. Але я читала «Жовтого князя» і розуміла, що після війни приходить голод. Я боялась голоду! У мене маленький син. Було моторошно, коли на моїх очах хліб дорожчав з 2,50 до 20 гривень. Люди панічно спустошували прилавки, як за часів Союзу, які я ще пам’ятаю. А потім відключили світло і воду… У місто перестали привозити допомогу, бо на блокпостах харчі відбирали і до нас нічого не доходило. Волонтери розуміли, що нема сенсу везти щось сюди, коли насправді годують бойовиків і ризикують життям (бо не всім вдалось повернутись). У мене котились німі сльози від безвиході. Приєднатись до так званої ДНР? Вчитель української мови і літератури, знавець українського права (якраз здобувала другу освіту — юридичну) — кому я там потрібна, у Росії? Я усвідомлювала себе українкою і ніким іншим. Що робити? Вони забрали у мене все! Я три роки платила за навчання на юридичному і тепер не можу захистити диплом. Ніхто з мого курсу не наважився прийти в університет у призначений день, бо місто уже було в облозі. Я захищалась сама, українською мовою в захопленому сепаратистами Краматорську. Потім ми зі ще двома колегами з відділку поїхали писати рапорти у столицю — думала звільнитись з органів і влаштуватись десь у магазин, щоб сім’я хоч якось могла вижити. Нам запропонували переведення, на яке з усього відділку погодилось лише з десяток людей. Так я опинилась на Львівщині.

«Виявилось, ровер -то не «Рендж-ровер»

-Я завжди думала, що добре знаю українську. Зі школи читала багато книжок, до мене друзі і родичі звертались по допомогу, коли треба було щось перекласти чи пояснити. Тому у Львів їхала спокійно, знаючи, що проблем зі спілкуванням не мало б бути. Але… На першому виклику, коли мене призначили дільничним у Жовкві, отримую такі свідчення: «Сіли ми зі шваґром на ровер і поїхали до склєпу по мешти». І я розумію, що я нічого не розумію. Галицьку ґвару довелось вивчати як нову мову у новому середо­вищі. Після двох років життя у Львові уже звичайна українська ріже слух. Я настільки звикла до львівського балаку, що не пам’ятаю, коли востаннє вживала «будь ласка» чи «обережно» — тільки «прошу» і «вважай». Навіть мій син, який закінчив другий клас у російськомовній школі у Краматорську, коли йому байдуже, каже «вшистко єдно». А ще він ніколи не говорить слово «війна» і гидує Леніним. Я сама вчилась у російськомовній школі, виросла у російськомовній сім’ї. Мені ні з ким було спілкуватись українською, тому я знала її тільки з книжок, у літературному варіанті. Вперше почула живу мову і сама почала нею говорити у випускних класах завдяки… серіалу «Район Беверлі-Хілз». Він був дуже популярним у ті часи і транслювали його в українському перекладі. Ми його так і обговорювали з подругами — українською, самі цього не помічаючи. А потім був університет, де майже всі предмети викладали державною мовою, де педагоги відкрили мені річ, яку не зовсім розуміла. Саме у Слов’янську завдяки нашому куратору усвідомила, що я українка, живу на своїй рідній українській землі і маю та хочу спілкуватись українською мовою, а інакше бути не може. До цього ніколи не була показною патріоткою: не носила вишиванку, не співала гімн, не вішала на балкон прапор, просто зачитувалась «Роксоланою» Загребельного і знала рідну мову. Потім усе набуло особливого сенсу.

«Ви не такі!»

- Мені Львів став другим домом — тут комфортно, тут інші люди, тут Європа — справжня, культурна, вихована Європа. Тут ходять до церкви і поважають сім’ю, до батьків говорять на «ви»… У нас інакше: рідко беруть шлюб, діти швидко роз’їжджаються і не вертаються додому, нема першого причастя. У нас кожен сам по собі живе, але працюють під якимось колективним безсвідомим — звикли, що ними керують, об’єднані не родиною, а заводом. Тут навпаки: у житті всі допомагають усім, а рішення приймають самостійно. Я стала свідком того, як львів’янин і святогорець побачили велику ящірку — перший захотів її сфотографувати, а другий відірвати хвоста… Якраз робота дільничним і показала усі сторони галицького слова «громада». Це постійне спілкування з людьми, пізнання їхнього побуту і стилю життя загалом. Тут люди привітні, люб’язні. Під час роботи у Жовкві та Дублянах мені вдалось отримати довіру громадян настільки, що люди навіть не лякались, коли повістки в армію під час війни розносив дільничний інспектор з шевронами Донецького МВС. Офіцером нової поліції я стала уже потім — пройшовши підготовку на загальних засадах.

Схожі новини