Головою сільради обрали шкільну прибиральницю

Коли стало відомо, що у Рожищенському районі посаду сільського голови виборола шкільна прибиральниця, загуділа вся Волинь. Хтось скептично посміхався, а громада сіл Березолуки, Кроватки, Яблунівки та Підгірного вже не раз переконалася, що ця жінка вміє наводити порядок не лише вдома та у школі. Бо ж саме її стараннями отримали блакитний вогник у домівках! Газу чекали понад двадцять років — стільки часу лежала готова документація, та до пуття довести все не було кому.

Енергійна, беручка, тямуща… У бік Лілії Володимирівни Коцюбайло нині сипляться одні компліменти. Хоча вона зайвої похвали не любить. Каже, нічого такого особливого не зробила. Та люди знають, за що дякують.

Про можливість газифікації цих сіл почали говорити давно. Колись це можна було зробити для людей безкоштовно. Справою понад двадцять років тому зайнялось керівництво СВК «Мічурін». Це був колгосп-мільйонер. Навіть виготовили частину документації, однак далі справа не рушила. Колгосп почав занепадати, змінилося керівництво. Газифікацію відклали. 2006 року селяни вирішують створити коо­ператив із газифікації і добиватися, аби в їхніх домівках з’явилося блакитне паливо.

Лілію Володимирівну обрали бухгалтером та касиром. На той час працювала технічним працівником у школі. Бігала по владних кабінетах з паперами. А ще ж треба було гроші зібрати. У цілому газ людям обійшовся в межах п’яти тисяч гривень зі садиби. Селяни масово брали кредити... Справа затягнулася на роки. Та нареш­ті газ у Березолуках та навколишніх селах з’явився!

Лілія Володимирівна змалку пізнала різні тяготи життя. Мама виховувала доньку сама. Тяжко гарувала у колгоспі, на льоні заробила туберкульоз (промерзала у гумовцях). Потім, уже з інвалідністю, трудилася і кочегаром, і прибиральницею. Ліля з дитинства теж важко працювала разом з мамою.

Закінчивши школу, дівчина здобула освіту бухгалтера, працювала за спеціальністю в колгоспі. Коли той почав розпадатися — запросили у школу організатором. Та потім посади «вожатих» скоротили. Так Ліля Володимирівна стала… прибиральницею. Зі шваброю у рідному навчальному закладі відпрацювала майже двадцять років.

“Знаю злидні, і добро. І проблеми села знаю. Тож коли мене питають, чи не страшно було погоджуватися на таку відповідальну посаду, відповідаю: «Не страшно», - розповідає сільський голова. - Зараз для нас проблема номер один — довезення діток з інших сіл до школи в Березолуках. Шкільного автобуса в нас нема, добираються рейсовим. А та маршрутка малюсінька, бусик. У нас 35 дітей їде. Директор школи «затрамбує» учнів і сам стає у дверях, аби не сталося якої біди. Отак їдуть. А ще той бус не раз ламається. Тиждень тому взагалі якось не вийшов у рейс — діти в школу й додому добиралися пішки, а це ж скільки кілометрів, зима надворі. А ще двічі за цей рік на ходу колесо від маршрутки відлітало… Ну треба ж щось робити! Всюди стукаємо, аби добитися іншого автобуса, але поки «глухо».

Дороги — інша болюча тема. Та, що районного значення, порита ямами, як у прифронтовій зоні — цілого клаптика на ній нема. Ремонтувати не поспішають. За «грейдерування» сільських шляхів дорожники запросили 50 тисяч гривень. Ліля Коцюбайло знайшла приватника, який згодився виконати ці роботи вдесятеро дешевше (!) — лише за 4 тисячі 400 гривень. Вона вміє рахувати і цінувати «людські» гроші. Хоч у свої нові «володіння» вступила лише місяць тому (після сесії сільради, що відбулася 13 листопада), вже подбала, аби почистили хащі біля клубу, підремонтували автобусну зупинку…