Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Книжку про Голодомор почала писати російською, але зрозуміла, що більше писати цією мовою не зможу»

На Форумі видавців письменниця з Дніпра Еліна Заржицька та психолог Ольга Рєпіна представила психологічний роман про Майдан

Звідки беруться книжки? Як зароджуються сюжети і з’являються персонажі, хто кого веде по книзі — автор героя чи навпаки? Що потрібно читати в дитинстві, щоб стати відповідальним дорослим, і як повинні поводитись дорослі, щоб виховати впевнену у собі дитину? Про це журналісту «ВЗ» розповіли автори з Дніпра — дитяча письменниця Еліна Заржицька та психолог Ольга Рєпіна, які презентували спільний проект — нетиповий психологічний роман про Майдан під назвою «Убити Антиципатора», де героями є не стільки люди, як їхні характери і психотипи.

— Пані Еліно, хто такий Антиципа­тор?

Е. З. Це психологічний термін, який запропонувала Оля. У мене завжди про­блеми з назвою. Антиципатор — це лю­дина, яка передбачає певні події, а потім добивається успіху, коли ці передбачен­ня збуваються. Але варто розуміти, що скористатись цим можна як у позитив­ному, так і у негативному сенсі. Наш го­ловний герой — саме негативний. Я не можу сказати, що він розумна людина. Він — хитрий, пробивний, багато пога­ного робить. Хто вже прочитав роман, питає, чи це ми не про Януковича напи­сали. Ні, не про нього. Це просто пси­хотип такий: людина домоглася успі­ху, піднялася на верхівку влади, але це може бути хто завгодно. У нас вийшла альтернативна історія, бо тут своє закін­чення, та й сюжет розвивається трохи по-іншому, хоча ми і враховували реаль­ні події. Роман писали два роки, і спо­чатку він нагадував пазл. Хтось готував один шматочок, хтось інший, потім об­мінювались, об’єднували, допрацьову­вали… Хоч це роман про Майдан, але не зовсім. Ми описували психологічні ситу­ації, намагалися показати різні психоти­пи людей, те, як вони ідуть до такої віко­помної події.

— То ваші герої вигадані чи реальні?

Е. З. Багато вигаданих персонажів. Але є ситуації, які відбувалися насправді. От, наприклад, коли один із героїв ліг від­почивати після боїв, а прокинувшись, по­бачив багато СМС-повідомлень, де пи­сали, що його улюблена бабуся, яка його виховала, померла. Це відбулося зі зна­йомим Олі, і вона захотіла внести це в книжку. А ще колись мені розповіли про дівчину, яка пішла на Майдан з чолові­ком, а потім жалілась і нила, що там бруд, а її шуба пропахла димом і їдким запа­хом. Мене це дуже обурило, і я розпові­ла Олі, а вона описала цей епізод — дода­ла одному з негативних героїв сон, де він бачить, як шиє шуби з людських душ. Та­кож її робота — це описи кохання, любов­ні сцени, аборт…

О. Р. Мій знайомий, який став част­ково прототипом героя роману, про­сив, щоб ми його не «вбивали». Та ми писали не про нього — тільки один мо­мент з його історії використали. А пер­сонажа таки «вбили». В одній із моїх попередніх книг («Жабьи дети» або «Нормандская тетрадь Франсуа Тер­пи») я так само вчинила з головним ге­роєм і отримала шквал обурення від чи­тачів. Важливо було показати, що саме такі люди завершують своє життя дуже рано. Тут якраз йдеться про психотипи, як і в нашому романі. Я не дуже люблю «революційну» частину, мені більше подобаються побутові ситуації: як люди підходять до підлості, як вони вибира­ють свій шлях…

Е. З. Зазначу, що головний позитив­ний герой також справжній. Колись дав­ніше прочитала статтю про чоловіка, який живе в Нікополі. Він без ноги, але займається боротьбою, має дан, судить змагання. Мене це дуже вразило, але я забула як його звати, тому його прото­тип у нас під вигаданим іменем. На цьому прикладі намагалась показати, що боро­тися варто за будь-яких обставин, навіть найважчих. І також треба завжди зали­шатися людиною.

— «Убити Антици­патора» — це книга для дорослих?

Е. З. Так, я б на­віть поставила маркер 18+.

— Пані Еліно, вас більше знають як ди­тячу письменницю. Це була перша робо­та для дорослого чи­тача?

Е. З. Раніше були оповідання, але це перша книга. Колись мені запропонували написати про Голо­домор. Довго вагалась, адже моя сім’я не постраждала від цієї трагедії. Я вва­жала, що взагалі не маю права про це писати. А потім пішла на виставку ма­люнків «Голодомор очима дітей» і була просто вражена. Опрацювала спогади людей, які школярі збирали, а я готува­ла до обласного архіву. Коли начитала­ся цього всього, вирішила, що готова. Почала російською і зрозуміла, що вже не можу цією мовою писати. Мені як відрізало. З того часу пишу лише укра­їнською. Тоді «народилась» реалістич­на повість «Три сходинки Голодомору» з містичним елементом — голод там по­казано у вигляді чорного кістлявого ко­шеняти. Спочатку я планувала її для ді­тей молодшого віку, але вийшло для старших школярів.

— Як прочитані у дитинстві тво­ри впливають на людей у дорослому віці? Чи не «шкодять» звичні нам каз­ки, наприклад, про принців і принцес, сучасним дітям?

О. Р. Я, наприклад, проти ляльок Бар­бі — вони формують комплекс неповно­цінності через свої пропорції обличчя і фігури, пишноту волосся… Дівчинці зда­ється, якщо вона не відповідає цим кри­теріям, — то є «не такою». Недарма в Японії є власні націо­нальні ляльки, які від­повідають реальним японським стандар­там краси, — вони точ­но повторюють фігури японок. Казки завжди мають чітко розрізне­ні статеві ролі та пси­хотипи. Читати казки потрібно обов’язково! Але кожну прочитану з дитиною сторінку вар­то коментувати — витя­гувати з неї дидактику і пояснювати. Завдяки цьому дитина навчить­ся думати. Батьки — як буксир, який витягує корабель у море під назвою «життя», до певної точки, потім іде. Оце головне їхнє завдання — дава­ти протекцію до певного часу, а не реалі­зовувати через дітей свої амбіції. Кожна дитина, батьки якої хочуть для неї щастя, повинна знати, — якщо у неї щось вийде, і вона з успіхом повертається в родину, — родина радіє за неї і з нею. А якщо у неї станеться невдача, то вона може повер­нутися в родину, і там її приймуть.

— У казках часто можна зустріти конфронтацію дітей і батьків. Найкра­ще це видно на прикладах мачухи, що з’являється у багатьох героїнь…

О. Р. У дівчаток і матусь, навіть за найкращих стосунків, завжди є періоди, коли вони конфронтують. Фройда ніх­то не відміняв. Так, іноді буває, що матір повинна бути строгою, вибагливою, бо є певні моменти, коли спуску давати не можна. Але це має відбуватись у процесі виховання, а не коли дівчина вже дорос­ла. І ще, якщо батьки пропагують одне, а поводяться по-іншому, — теж не буде добрих стосунків. У часи, коли писались наші народні казки, дівчатка у 13−15 років виходили заміж. Зараз за міжнародними стандартами хлопець у 21 рік вважається юнаком. Тому дорослішання трохи інак­ше відбувається. Це дуже велика і важ­ка тема педагогіки. Але, коли мені гово­рять, що підлітки нині гірші, ніж ми були, — я не погоджуюсь. Діти нормальні. Про­сто діти — це завжди дзеркало дорос­лих. Хочете щось від дітей — подивіться на суспільство. Я була свідком багатьох випадків, коли у гарних сім’ях дитина від­кидала родинний сценарій і йшла своїм шляхом. Ніхто не знає, чи вийде це в неї, чи ні. Навіть коли батьки не схвалюють шлях дитини, вони мають дати їй пра­во зорієнтуватись у родинному колі, — це дуже важливо. Мені було важко відпусти­ти доньку, прикро, адже я пам’ятаю ма­леньку дівчинку, якій плела коси, шила, в’язала… Зараз це молода самостійна жінка.

— Якими, на вашу думку, мають бути сучасні дитячі твори?

Е. З. Вони мають виховувати гордість за те, де ти живеш. Я виросла за часів ра­дянської влади, і в них була дуже потуж­на агітаційна машина, налаштована на виховання дітей. Може, не у Львові, але у нас, на Дніпропетровщині, бабусі читали про маленького Леніна, про юність Кар­ла Маркса. Вже з роками я почала розу­міти, що й до чого. Нам треба це взяти на озброєння — як виховувати в дити­ні гордість за свою землю. Якщо ми бу­демо завозити з Росії книжки — що з того вийде? У нас прекрасні самобутні авто­ри. Біда тільки в тому, що не всі мають можливість публікуватись. Було б гар­но, коли б діти виховувалися на різних зразках українських авторів, які люблять нашу землю. А взагалі, письменнику вар­то дуже обережно ставитись до того, що він пише. Навіть якщо це казка. Напри­клад, коли герой — пугач, то він не може жити у полі, в нірці і харчуватися яблука­ми. Адже він живе у лісі, в дуплі і ловить мишей. Це треба враховувати. Для мене письменник у дитинстві завжди був ав­торитетом, вище якого немає. Я вірила тому, що читала. У дитячих творах має бути модель поведінки з батьками, у со­ціумі.

— Що самі любите читати?

О. Р. Я завжди читала класичну світо­ву літературу. Зараз найбільше люблю Апдайка і сучасну французьку літерату­ру. Багато читала про Нормандію, коли писала «Жабьи дети». Сама там не була, але описувала по картах, схемах, кни­гах. З книг взяла характери нормандців, стиль стосунків чоловіків і жінок, націо­нальну кухню, інформацію про еконо­мічну ситуацію, контрабанду текстилю з Англії, боротьбу з єзуїтами, життя бур­жуазії… Ті, хто був у тих краях, — кажуть, що реалістично вийшло.

Е. З. У першому класі я ще якісь ди­тячі книжки гортала. А от з третього класу полюбила пригодницькі рома­ни типу Жуля Верна. У 5-му класі «1001 ніч» всі 8 томів прочитала. Пам’ятаю, мама дуже сварилась, бо це не зовсім дитяча література. А потім усі зібрання-багатотомники перечитала: Бальзака, Гі де Мопассана, Толстого… Обожнюю Котляревського і Старицького. Ко­лись у дитинстві мені потрапила до рук його трилогія «Богдан Хмельницький» — читала з захопленням. Хмельниць­кий досі залишається для мене геро­єм. Так, про нього є багато суперечли­вих думок. Але я вважаю, що в ті часи людина спромоглася вчинити так, щоб був хоч якийсь вихід. Він хотів як краще. Навряд чи гетьман свідомо образив би так народ.

Схожі новини