Роман ПАНЧЕНКО: «У мене велике бажання жити!»

Журналіст «ВЗ» зустрілась з переможцем «Ігор Нескорених», які відбулись у Канаді.

23-річний атовець Роман Панченко з Запоріжжя уже деякий час живе у Львові. Після служби в АТО держава спільно з Львівською міською радою та забудовником виділили для нього двокімнатну квартиру. Робить ремонт і мріє якомога швидше в’їхати у нову домівку. А ще колишній десантник вчиться на математичному факультеті НУ “Львівська політехніка”,  каже,  талант до математики у нього від Бога… Роман пересувається на інвалідному візку. На війні отримав важке поранення. У його хребті — титанові пластини. Що не дає йому у житті зламатися і хто його надихає на спортивні перемоги, я запитала у Романа в одній із львівських кав’ярень.

Роман вбраний у синьо-жовту форму. Має проникливий погляд…

– Романе, про що мріяли у дитинстві?

– З дитинства хотів бути військовим. Мій батько військовий, прапорщик, каже: “Вимовиш букву “р”,  скажеш: “Армія!”, візьму тебе зі собою”. І я   бездоганно вимовив це слово. Тоді ще до школи не ходив.

У 2013 році пішов служити в армію. Підписав контракт.  Очікування були одні, а реальність — інша. Армія — запущена…

– Якою має бути українська армія?

– Подивіться на розвинуті країни, у яких армія на високому рівні. У нашій армії треба змінювати все! Від керування до забезпечення.

– Ви брали участь у запеклих боях під Красним Лиманом…

– Зранку прокинувся від пострілів реактивних снарядів, які летіли з окупованих територій. Ми вишикували техніку, стали колоною і пішли у наступ. Задача — захопити три блокпости. На одному блокпості стояла зенітна установка (ЗУ-23) – потужна штука. Ми висунулися. На нас чекали. Потрапили у засідку. Я тоді поїхав на машині. Хоча зазвичай біг піхотою, тоді більше шансів вижити. Наша техніка хіба від легкої стрілянини рятує, пробивається всім, чим хочеш. Крім того, у машину легше влучити. Їду, дивлюся, стовп диму. Зав’язався бій.  (Роман зупиняється, переводить подих. — Авт.). Там мене поранило. Страху не було, був азарт. Потім ми відступили, забрали поранених, убитих. Позаряджали “магазини”. Почався другий бій. Обстріли…

На війні я загубив здоров’я, але  багато чого здобув: друзів, знайомства. Коло спілкування змінилося. У голові багато чого змінилося. Відчуваю, що подорослішав. Зараз не можу з багатьма однолітками розмовляти. Через те, що дуже сильно відчуваю рівень їхньої… дурості.

– Ви уродженець Запоріжжя, але Львівщина вас “прихватизувала”…

(Усміхається. — Авт.). Я сам себе “прихватизував”. У мене двокімнатна квартира у Львові. Роблю зараз ремонт, ще там не живу. Планую там сам жити, а далі — життя покаже.

– Як у вашому житті з’явилась стрільба з лука?

– На відборі “Ігор Нескорених” спробував постріляти. Це було півроку тому. Друзі розповіли про ці змагання, у яких беруть участь військовослужбовці і правоохоронці, які були поранені, травмовані. Сказали,  буде можливість поїхати до Торонто. Хороші тренери і бажання – перший крок до успіху (усміхається. — Авт.). Спочатку, правда, було незвично і важко тримати лук. Бувало, не влучав у ціль. Та й зараз іноді не влучаю… Вчуся. Немає межі досконалості. Мені ще багато потрібно тренуватися, щоб стріляти добре. На “Іграх Нескорених” я стріляв у категорії новачків, у мене перше місце. Маю куди рости.

– Реабілітація полегшує вам життя?

– Куля пролетіла поруч зі спинним мозком, хвилею зачепила хребет і пошкодила його. Я взяв по-максимуму від реабілітації. Але потрібно жити. Якщо бігати тільки по реабілітаціях,  жити не будеш. Якби реабілітація допомогла стати на ноги, вилікувала… Але вона не може цього зробити. Вона може підштовхнути організм або, якщо в організмі відбулись позитивні зміни, може їх пришвидшити.

– Які у вас були думки, коли приїхали до Торонто?

– До Канади летіти майже 12 годин. Переліт добре витримав. Коли тільки приїхали, побачив інший світ. Виходиш з аеропорту — перед тобою зручна дорожня розв’язка. У Запоріжжі міст років 15 будують. У Києві — років 10, і вони ще його стільки ж будуть будувати…  Я всюди їжджу  машиною. А ось Торонто доступний для незрячих, візочників.  Усі тротуари з пандусами. Я коли виходив з готелю і йшов кудись пішки, не хвилювався — дійду туди, не дійду. Я знав, що усюди зможу пройти. Ніагарський водоспад — одне з чудес світу. Дуже круто!

– Ви зустрічались з сином покійної британської принцеси Діани, принцом Гаррі, який і започаткував “Ігри Нескорених”…

– Принц Гаррі не зазнався,  підходив до багатьох спортсменів. Зі всіма спілкувався, цікавився справами. Я з ним говорив, коли був на змаганнях із екстремального керування. Він до мене сам підійшов. Там були дві машини — “Рендж Ровер” і “Ягуар”, на яких я їздив. Він запитав, яка мені більше сподобалася. Я сказав: “Ягуар”. Він каже: “Швидка машина. Колеса швидко крутяться”.

– У Запоріжжі у вас залишилась мама… Вона дуже за вас переживала, коли ви були на змаганнях?

– Мама, тато, дві сестри. Я з ними не бачився рік. Але вони мене зустрічали у Києві після “Ігор”. Не пам’ятаю, що мама казала… Рідні весь час просять, щоб частіше приїжджав додому.

– Розкажіть про той момент, коли президент вас нагороджував.  

– Порошенко привітав мене з перемогою на змаганнях. Нагородив орденом. Увечері у мене була можливість поговорити з президентом. Я йому сказав, що є проблема, яка стосується не лише мене, і вона не вирішується уже третій рік  (яка конкретно проблема, Роман не захотів озвучити. — Авт.). Президент пообіцяв посприяти у вирішенні цього питання.

– Чимало хлопців повертаються з війни, і їм важко у мирному житті. Що вам не дає зламатися, не опускати рук?

– У мене велике бажання жити. Це мене швидко повертає до життя (усміхається. — Авт.). Змушує не падати духом!