Тарас ПЕТРИНЕНКО: «Хтось хоче, щоб я пішов зі сцени. А я тримаюся ворогам назло»

Ексклюзивне інтерв’ю з народним артистом України після скандального концерту

Фото Андрія КУБ’ЯКА.
Фото Андрія КУБ’ЯКА.

Відомий український музикант, автор і виконавець легендарної пісні “Україна”, яка фактично стала неофіційним гімном держави відразу після нового року дав два концерти у Львівській філармонії. Точніше, він виступав у двох збірних концертах. Після першого — вибухнув скандал. Частина глядачів покинула зал. Новина миттєво розлетілася не лише містом, а й всією Україною. Наступного дня я зустрілася з Тарасом Петриненком. Наша розмова з народним артистом розпочалася з коментаря стосовно концерту, перейшла у політичне русло, бо важко уявити обидві революції на Майдані без Тараса Петриненка.

— Вас чекала львівська публіка, адже ви давно не виступали у нашому місті. Однак 2 січня на концерті сталося непорозуміння. Що це було?

— Ми не вперше приїжджаємо на новорічні свята на збірні концерти. Мені запропонували й цього разу взяти участь у такому збірному концерті у Львові. На афіші були вказані артисти, які мали також брати участь у ньому. Затягнувся виступ попередніх виконавців, а хтось із журналістів дописався до того, що мене начебто взагалі не було на цьому концерті. Львів’ян обурило те, що хтось співав російською мовою. Мене звуть Тарас Петриненко, а не Каріна Плай. Я не відповідаю за інших виконавців і за те, що вони виконують. Я такий самий запрошений співак, як і вони. Мене звинувачують у чомусь, чого я не можу зрозуміти, чому маю за когось відповідати? Можливо, це якась провокація. Не знаю, що у таких випадках говорити, але мені прикро. Єдине, що можу з певністю сказати, що більше співати у збірних концертах я не буду. Приїжджатиму зі сольниками, зі своєю програмою, за яку буду відповідати, — від початку і до кінця.

— Так як це було у вашій концертній програмі, яку ви назвали “Останній із могікан”. Себе також таким вважаєте?

— Свого часу у мене народилася пісня, яка так і називалася “Останній із могікан”. В якийсь момент я уявив собі людину, представника свого племені, який останній залишається. Як людина почувається, коли знає, що на ньому плем’я закінчується. Таким чином народилася пісня і програму назвав цією піснею. Але не для того, щоб люди приклеїли до мене цю назву, а щоб могли уявити: що означає для кожного з нас бути останнім у своєму роді, розчинитися у своєму просторі. Будуть інші племена, але не буде твого… Скажімо, українського роду племені.

— Колись ваші пісні забороняли. Був час, коли вас, як артиста, взагалі не помічали. Були випадки, коли вас перед концертом викреслювали зі списку виконавців. Як ви з того виходили, як собі давали раду?

— Якщо людина має мету чи відчуття своєї місії, що через свою пісню, свої вір­ші хоче пробудити в українців відчуття українства, відчуття небезпеки для України і нації загалом, небезпеки для її існування, тоді дуже боляче сприймати ось такі речі. Більша частина мого життя минула з такими стресами, навіть депресіями. Тим більше, що я людина — надзвичайно емоційна. Переживати такі моменти дуже важко. І коли я знаю, що йду правильною дорогою, знаю, що роблю все правильно, і те, що мені дав Господь, використовую правильно, — йду до кінця і ніколи не опускаю рук.

— А чим ви рятувалися у такі моменти?

— Ну, не алкоголем — це точно. Наркотики і алкоголь — ці речі не для мене. Чим рятувався? Та навіть природа українська надихає. Особливо у такі моменти підтримують люди. Коли йду вулицею, а мене зупиняють люди, усміхаються, питають, де я подівся, чому мене не видно? У такі моменти відчуваю, що я комусь потрібний. Це вселяє надію.

— Під час Помаранчевої революції ви були якщо не прапором революції, то, принаймні, рупором, людиною, яка завжди була у перших рядах. Сподівалися, що буде все добре, але прийшло розчарування…

— Звичайно. Як і у більшості українців, які сподівалися на зовсім інше продовження нашої історії. Ми ж стояли не для того, щоб змінити одну персону на іншу. Вікторові Андрійовичу треба віддати належне. Він — українець, і за українство він багато на себе взяв. Однак ті люди, яких він привів на певні посади, зробили все для того, що дали можливість прийти до влади тим, хто прийшов. До того ж на наступних виборах, коли він бачив, що уже не стане президентом, він відверто закликав голосувати за Януковича. Це прикро, бо ми підтримували одного Ющенка, а отримали іншого.

— Незважаючи на те, що Ющенко закликав голосувати за Януковича, ви ніколи не брали участі у концертах на підтримку Януковича.

— Та Господь з вами. Ніколи не співав і не закликав. Це неможливо! Що стосується Комуністичної партії чи Соціалістичної, чи якихось проросійських блоків, якихось партій, що камуфлюються під щось інше, а насправді є анти-

українськими — тут я непримиренний. Справді, я часом можу обирати менше зло. Бо, якщо ми обираємо більше зло, то Україні знову буде непереливки. У цьому сенсі у мене є таке переконання, якщо немає когось ідеального, то доводиться підтримувати тих, хто, принаймні, не принесе багато шкоди Україні.

— Якби тоді президентом стала Юлія Тимошенко, для нас це би було спасінням?

— Не знаю. Але, принаймні, вона декларувала інші речі, ніж декларував Янукович.

— Артистичному бомонду дуже модно йти у парламент. Цього разу ви підтримували “Свободу”, Блок Порошенка і “Удар”. Чи не пропонували вам лідери цих партій стати депутатом Верховної Ради?

— Час від часу такі пропозиції надходили. Але я чудово знаю те, чого, скажімо, Слава Вакарчук не знав. Що він пробуде там якийсь час і піде, бо там, у Верховній Раді, змінити нічого не можна. Або йому би самому довелося змінитися. Тому я сам для себе визначився: моя робота писати музичні твори і співати. Якщо підтримати піснею якогось кандидата — будь ласка, але не бути депутатом.

— Під час виборів президента цього разу ви підтримували Петра Порошенка. Не розчарувалися?

— Наразі ні. Хоча є певні розчарування з приводу його призначень певного кола людей на певні посади. Від моменту інавгурації президента рейтинги починають падати. І розчарування накочуються.Треба бути реалістом і свідомим того, що ідеального кандидата не було тоді і нема зараз. Якби ми не обрали Порошенка, то хто би був, і що би було сьогодні з тією нещасною Україною? А стосовно його міжнародної політики, він робить більше, ніж міністр закордонних справ. І те, що він привертає увагу Європи та цілого світу до українських проблем, тут треба віддати йому належне.

— Ви практично не світитеся на телебаченні…

— Бо там світять ті, хто не викликає ніяких асоціацій з Україною і зі всім українським. Щось таке нейтральне співають, про любов. Па рускі, так па рускі, українською — так українською… Можливо, я більше рокер у цій ситуації, ніж просто людина, яка співає попсу. Та й молоді підтискають, ті, хто зай­мається шоу-бізнесом. Я ж, натомість, шоу-бізнесом не зай­мався ніколи.

— Зараз люди почали менше ходити у концертні зали через кризу. А ви у Львові зважилися дати аж два концерти…

— Якби я був організатором цього концерту, міг би зробити, можливо, по-іншому. Мене запросили у збірний концерт, і маємо те, що маємо. Зараз не той час, коли весело живеться артистам, тому що зараз невесело живеться всім. Не можуть артисти жирувати, коли простий народ бідує. Але тоді виникає питання: а що нам робити? Не приїжджати і не давати концертів?

— Ви — співак у віці, на ваших піснях виросло не одне покоління. Молодь більше віддає перевагу Лободі чи Максу Барскіх. Що робите для того, щоб на ваші концерти ходило більше людей, ніж на попсу?

— Нічого. Ми з Тетяною (Тетяна Горобець. — Г. Я.) робимо те, що ми присутні на цій землі. Люди, які нас знають, знають, чого від нас чекати. Залишаємося собою, бо все решта — це вже була би хімія. Хімії у цій ситуації не люблю. Дехто готує страви по телебаченню, можна з кимось кататися на ковзанах чи брати участь у танцях з зірками. Але це не для мене, бо воно мені особисто нічого не додає. Це не розкриває мене як людину, як митця, який пише вірші і музику. Якщо люди хочуть розважатися — це їхня справа. Хочуть прирівняти пісню до пляшки пива — це кожного особиста справа. Я ж пропоную своїм слухачам те, що я вмію. Тому ті люди, які нас шанують, ходять на наші концерти. А те, що їх сьогодні було менше на концерті, пов’язую лише з тяжким матеріальним сьогоденням.

— Попри солідний вік, ви чудово виглядаєте. Бігаєте вранці, плаває­те чи, може, дотримуєтеся дієти?

— Нічого не роблю, окрім того, що тримаю себе у руках без всіляких надмірностей, без зловживань. А тримаюся, можливо, завдяки тому, що, можливо, хтось давно хоче, щоб я пішов зі сцени. Тримаюся, як кажуть, ворогам назло (сміється. — Г. Я.). Спілкуюся з природою, люблю гуляти зі своїм собакою лісами-полями… Намагаюся якомога менше бути у столиці, а більше бути на природі. Вона мені дає наснаги і можливості ще далі триматися.

Довідка «ВЗ»

Тарас Петриненко — український музикант, співак, композитор, поет. Народився 10 березня 1953 року. Автор пісні «Україна», що стала своєрідним неофіційним гімном України. Найвідоміші пісні: «Пісня про пісню», «Господи, помилуй нас», «Любов моя», «Новий рік», «Ми не закінчили розмову»… Свій шлях на саму вершину української поп-музики починав, як і більшість його ровесників, з танцмайданчика, де на початку 1969 року заспівав «Еней», створений з учнів спеціальної музичної школи ім. Лисенка. Наприкінці 1971 року Петриненко створив гурт «Дзвони», та через три роки знову об’єднався з друзями з «Енея». Новостворений ВІА «Візерунки шляхів», довантаживши лірику «Дзвонів» (точніше, Петриненка) та фолк-рок «Енея», на початку 1975 року записав на «Мелодії» платівку-гігант.

Тарас Петриненко — володар Всеукраїнської премії в галузі музики та масових видовищ «Золота Жар-птиця» у номінації «Жива легенда». Народний артист України. Восени 2004 року Тарас Петриненко брав активну участь у Помаранчевій революції, де на майдані Незалежності неодноразово виконував свої пісні. Записав п’ять альбомів.