Передплата 2024 «Добрий господар»

Анджей СТАСЮК: «Любов і божевілля – основа всього»

Відомий польський письменник – про подорожі, тюремний сленг та кохання з першого погляду

У дитинстві він був хуліганом і не закінчив школи. Через гострі висловлювання його бояться журналісти. Попри це, Анджей Стасюк — один із найпопулярніших польських письменників. Саме завдяки його видавництву “Чарне” Польща, а заодно і Європа, дізналася про Андруховича, Прохаська, Карпу та інших сучасних українських письменників. Минулоріч Стасюку “повернули літературний борг”: на книжкових полицях з’явився український переклад (його зробив Тарас Прохасько) “Галицьких оповідань”. Ці розповіді — фотографії з життя Південно-Західної Галичини, тобто української Лемківщини, де вже майже 30 років мешкає Анджей Стасюк. У вересні до Форуму видавців вийде  переклад нової книги Анджея “Схід” — про найнеймовірнішу подорож у житті Стасюка.

- Пане Анджей, ви росли у прекрасному місті Варшаві. Але таке враження, що постійно намагалися втекти звідти...

- Справді, мешкав у Варшаві, але на периферії, на правому березі Вісли. Це була, так би мовити, “гірша” Варшава, і, правду кажучи, це було майже село. Батько мого однокласника, наприклад, тримав чотири корови. Під вікна нашого особняка приходили косулі, бо поряд починався ліс. Ті роки я з радістю згадую: казкове дитинство... А якщо траплялися стресові ситуації, я просто втікав з дому (сміється. — О. Г.). Їхав на щораз дальші відстані, аж поки зовсім не покинув Варшаву. 

- З цього й почалася ваша любов до подорожей?

- Любов до подорожей почалася, мабуть, через мій прикрий характер. Я завжди хотів дізнатися: а що там далі? Мій варшавський побут був дуже простим, мене оточували люди зі села, для яких потрапити у Варшаву, знайти там роботу і стати “містянином” - досягнення. Є якась іронія у тому, що мої батьки втек­ли зі села, а я через двадцять з гаком років втік з міста знову на село… Мені дуже сподобалося в Низьких Бескидах, на цьому польсько-українському пограниччі. А потім, коли переїхав туди, подумав: чому б не податися далі? Відтоді я постійно їжджу, і завжди на схід, на південний схід. Це перетворилося на рефлекс. 

- Батьки підозрювали, що вас чекає письменницька кар’єра?

- Ні. Мої батьки дуже прості люди, зі сільської родини. У бабусі з дідусем була лише одна молитовна книжка для Служби Божої, з якою ходили до костелу. Тепер, схоже, вони мною пишаються. Мама знає про мою письменницьку діяльність більше, ніж я, бо читає усі газети, стежить за новинами по телебаченню.

Чому я став письменником? Знаєте, у мене була чудова вчителька польської мови. Вчила мене впродовж всієї молодшої школи, від першого класу, до восьмого. Ставила мені винятково хороші оцінки за твори з польської. У мене бували з нею глибокі розмови. Що вона в мені відчула? Я ж був хуліганом, звичайним хлопцем, який просто багато читав і в певний момент вирішив й собі щось написати. Може, саме тому я полюбив польську, що це була прекрасна жінка... Важко відрізнити, чи ти закоханий у жінку, чи мову (сміє­ться. — О. Г.). 

- У своїй першій книзі “Мури Геброну” ви описали, як потрапили до в’язниці за те, що втекли з армії. Чому для вас було важливо написати про цей досвід?

- Не соромлюся, що втік із армії. Мені тоді було двадцять з гаком років, а у той час мислиш: “Роби, що хочеш, свобода — це найважливіше”. Однак у своїй першій книзі я описав не досвід втечі, а досвід зіткнення, по-перше, з тюрмою, а по-друге, з тюремною мовою. Замкнуті хлопці годинами розповідають один одному історії, щоб хоч трохи цю тюремну реальність віддалити. Це — «шехерезади», з понищеними обличчями, татуюваннями, з життєвими історіями! “Мури Геброну” - про мову, яка рятує, звільняє від тюрми, бо ж коли ти розповідаєш, а хтось слухає - ти вже не в тюрмі, а у цій історії.

- Чим вас так захопила Лемківщина, що вирішили туди переїхати і присвятити їй “Галицькі оповідання”? Воловець - село на прикордонні. У 90-ті роки наважитися переїхати туди, мабуть, було непросто...

-  У Воловці мешкав мій друг, який виїхав до Америки. Вдома залишилися якісь звірі (вів­ці, кози), тож він попросив мене приглянути за хатою протягом року... Рік його відсутності розтягнувся удесятеро. А я, 25-річний хлопець, оселився на Лемківщині, абсолютно не розуміючи, куди потрапив. Все-таки я був хлопцем з міста. А тут приїхав, дивлюся: мати рідна! Навколо церкви, люди говорять іншою мовою (точніше, вони розмовляють лемківською, ті, хто повернувся після операції “Вісла”, - білінгвальні). 

Зрозумів, що потрапив у інший світ. А ще через п’ять років усвідомив, що це моє місце, що я тут житиму і, маю надію, помру.  Ми з Монікою (дружина Анджея, яка є директором видавництва “Чарне”. — О. Г.) вже вибрали собі місце на цвинтарі, біля православної церкви. Так, не дивуйтеся... Мешкаю у православному селі, ходжу на православні похорони (Боже, вони тривають по чотири години!). Село вимирає, по суті, вимирають тих вісім родин, які повернулися після операції “Вісла”. При тому, що колись у Воловці було 128 хат.

- Як вам вдалося заснувати у Воловці видавництво?

- Перші 4-5 книжок ми з Монікою видали у халупі без електрики і телефонів... У нас була лише покинута хата, що вціліла після операції “Вісла”. Одного дня, керуючись якимось божевільним поривом, ми подумали, що я - письменник, а Моніка могла би бути видавцем. Мабуть, за вином якийсь наш знайомий з міста сказав моїй дружині: “А чому ти не видаєш Анджея?”. І Моніка - кандидат антропологічних й етнографічних наук - стала видавцем. На сьогодні “Чарне” - одне з найважливіших, найбільших видавництв Польщі. 

- Я можу зрозуміти, що ви знайшли у Лемківщині, але як вам вдалося заманити туди пані Моніку?

- Дружина у Воловці мала поряд літній будиночок, куди приїжджала з Варшави відпочивати. Згодом ми познайомилися — і тут бац! - велике кохання.

- Тобто вже після того, як ви переїхали?

-Так, через 3 чи 4 роки після того, як я виїхав. Моніка залишила місто, кар’єру етнографа (вона дуже хороший етнограф, написала важливі етнографічні праці) і стала видавцем. Любов і божевілля - основа всього, насправді.

- Отже, зараз ви подорожує­те, а дружина мусить займатися видавництвом?

- Ми завжди  разом, без Моніки я нікуди не їжджу. Наприклад, наша нещодавня подорож: я поїхав машиною на Схід, а Моніка долетіла до Бішкека в Киргизстані, і десь місяць ми провели у Киргизстані, Таджикистані, спали у наметах. Потім вона — на літак (у неї не так багато часу на роз’їзди), а я - машиною назад.

- Дружина не нарікає, мовляв, куди ти мене завіз?

- Та вона це все й вигадує: “Поїхали в Монголію! Поїхали в Албанію!”. Моніка - мотор цих ідей. Ви знаєте, мені пощастило в житті: я зустрів жінку, яка все мені дозволяє, і у всьому мені складає компанію.

- Тарас Прохасько казав, що ви вмієте знайти прекрасне в будь-якому куточку світу. Невже, наприклад, у Сибіру або Придністров’ї можна знайти щось красиве?

- Придністров’я таке горбисте, був там лише 12 годин. А чи красиве воно, — залежить, про яку красу ми говоримо. Для мене Казахстан привабливий, а Венеція - ні. Адже краса складає­ться з кольорів, форм, світла, а не з пам’яток чи історії. Знаєте, який у мене найяскравіший спогад з Венеції? П’ятигодинний затор на магістралі! Щороку туди приїздять 40 мільйонів людей, снують взад-вперед і випалюють усе своїми поглядами. У Німеччину я їжджу працювати, маю там хорошого видавця, але поїхати туди з цікавості мені б ніколи не прийшло в голову. А в Україну - так, і ще далі, навіть у ту кляту Росію. Схід для мене більш манливий, більш сексі, якщо хочете. На Заході вже нічого не відбувається. Якщо щось і діється, то лише тоді, коли мешканці Середземномор’я щось витворять. 

- А як у Казахстані чи Монголії реагують на вас, на письменника, який подорожує у машині?

- Коли їздив по Казахстані, Киргизстані, Таджикистані, Монголії, не мав на машині наліпки “письменник”. Але коли мене зупиняли міліціянти і питали професію - були у захваті: “А про нас ти також напишеш? Тільки без прізвищ” (сміється. — О. Г.). На Сході письменник - поважна персона, а у Польщі це чоловік, який класно розповідає  історії. 

- Які враження від Росії?

- Росія дивна. Був там чотири рази в житті і завжди десь дуже далеко, на краю. Не зустрів там нічого поганого - весь час були люди, готові допомогти, - лише коли виїжджав з країни, стався неприємний момент... Повертався я день після того, як над Донецьком було збито малайзійський літак, через пропускний пункт Суджа (там, де Юнаківка). Друзі повідомили мені про збитий літак есемескою. А на кордоні вже стояли російські танки, але не такі з дулом, а мостові. Я їхав, вмираючи від страху, а прикордонники були усміхнені, жартували. Це було абсолютне відчуття абсурду. 

До речі, мене жодного разу не зупинила російська міліція (навчився їздити 50 км/год.), натомість у Казахстані поліція бе­зупинно розкручувала мене на хабарі. Минулорічна подорож, на основі якої написана нова книга “Схід”, є одним з найглибших моїх досвідів: машиною на кінець світу, 16 тисяч кілометрів. Це неймовірні відчуття. Було, прокидаєшся у наметі серед пустелі і думаєш: “Господи, що я тут роблю?”.

- Видавництво “Чарне” - рекордсмен з перекладу українських сучасних письменників. Хто найпопулярніший?

- Я не знаю, чому, але усі хочуть Андруховича. Юрко першу свою книгу польською видав у іншому видавництві, а потім прийшов до нас. За ним пішли інші: Тарас Прохасько, Сергій Жадан і решта. Зараз найбільше видаємо українських письменників. Чому? Бо вони класні! До того ж ментально близькі полякам. 

А щодо нашого знайомства з Юрком, то воно було дуже специфічним. Якось у Кракові, дивлюся, йде Андрухович. В мені прокинувся цинічний видавець: впав на коліна і давай горлати: “Доброго дня, найбільший український письменнику! Видай у нас книжку!”. Так ми почали дружити, наші діти також товаришують... Має значення внутрішня хімія. Наше видавництво -  в особистому плані приватне, індивідуальне. Не думаємо про те, що треба робити бізнес, а видаємо те, що хочемо. Зараз, наприклад, Софійку Андрухович... А наші діти, мабуть, будуть Юркових онуків видавати.

 

Фото Пйотра Яновського.

Довідка «ВЗ»

Анджей Стасюк — польський письменник і драматург. Не закінчив середньої школи. Дезертирував із армії, за що сидів півтора року у в’язниці. Брав участь у пацифістичних рухах. У 1987 році покинув Варшаву й оселився в Низьких Бескидах. У 1992 році дебютував збіркою оповідань «Мури Геброну». У 1996 році разом зі своєю дружиною Монікою Шнайдерман у лемківському селі Воловець організував видавництво «Чарне», яке спеціалізується на літературі Центрально-Східної Європи. Стасюк - автор численних газетних колонок для  Tygodnika Powszechnego, Gazety Wyborczej, Tytuu, OZON-u, Frankfurter Allgemeine Zeitung. У 2005 році міністр культури Польщі Вальдемар Домбровський нагородив його Срібною медаллю «Заслужений для культури Gloria Artis». 

Схожі новини