«Тоді ми не втримали Українську державу, але через УПА заявили про своє існування…»

Історик Михайло Галущак – про роль повстанців у здобутті Незалежності.

14 жовтня Україна відзначатиме чотири значущі події. Свято Покрови Пресвятої Богородиці, День українського козацтва (наші легендарні предки вважали Покрову своєю заступницею), День захисника України. А також – 75-річчя з часу створення Української Повстанської Армії. На Волині, Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, Рівненщині 2017-й оголошено Роком УПА. Наскільки масштабним явищем було це збройне формування, свідчить той факт, що у період із 1942-го по 1954 р., коли УПА воювала проти німецьких і радянських окупантів, в її лавах, за даними науковців, побувало понад 400 тисяч осіб. Про збройний спротив українців розмовляємо з істориком, публіцистом, громадським діячем, учасником АТО Михайлом Галущаком (на фото).

— Якби ви зустрілися з людиною, яка нічого не чула про УПА, яку важливу інформацію донесли б до неї, аби зрозуміла, про що йдеться?

— Серед істориків популярною є фраза про те, що на минуле треба дивитися очима минулого. Тому, хто вперше почув абревіатуру «УПА», запропонував би перенестися десь у 1945 рік, у холодну криївку. Відчути сирість тієї партизанської схованки, недоїдання, довгу розлуку з рідними. І незавершеність боротьби. Ніхто з повстанців не знав, як довго це триватиме…

— Чому ці люди йшли на такі жертви?

— Історія – як картина художника. Щоб її добре розгледіти, треба відійти. Багато людей за різних обставин потрапляли в УПА. Мій дід воював у Червоній армії, а його рідний брат – в УПА. Були такі випадки, коли українці за час Другої світової могли воювати у кількох арміях: починати у польській, потім перейшли у дивізію «Галичина», в УПА. До цього треба ставитися з розумінням, так би мовити, з людської сторони. Доля, як тінь, – від неї не можна втекти.

Лише на відстані часу можна зрозуміти значущість кожної боротьби. Можливо, не всі люди, які ставали до неї, до кінця усвідомлювали свою місію, але ніхто не може забрати того, за що люди воювали. Коли в одного з дивізійників запитували, чому взяв зброю, він казав: «Для того, щоб подобатися дівчатам. Бо вони любили хлопців у формі».

УПА зробила феноменальний внесок в українську історію – вона продовжила боротьбу українців за незалежність, незважаючи на поразку Української революції 1917−21 рр. Так, ми не втримали Українську державу, яку бандерівці проголосили 30 червня 1941 року, але через УПА заявили про своє існування. Це був прецедент для майбутніх поколінь. Сигнал усім, що українці – це окрема нація, яка прагне мати свою державу.

— Який досліджений вами факт, знайдений життєвий епізод промовисто ілюструють усю сутність боротьби вояків УПА?

— Є багато історій про УПА, які варті сценаріїв американських блокбастерів. Одна з таких – про упівця з Тернопільщини Іллю Оберешина, який вийшов з підпілля аж 3 грудня 1991 року. Кілька десятиліть пробув на горищі, не показувався надвір. Це було своєрідним продовженням його боротьби. Прирік себе на життєвий дискомфорт, але не пішов на угоду з радянською владою, не попросив помилування. Це виглядає глибоко жертовно.

Пригадую історію Євгена Горошка з Верхнього Синьовидного на Львівщині. Перебуваючи у радянському концтаборі, він врятував патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого. Наглядачі дали команду кримінальникам побити владику. Вони зробили це. Коли Горошко дізнався, хто був той бандит, що покалічив Главу Церкви, повертаючись з каторжних робіт, узяв молоток і вдарив ним зека по колінах, зробивши інвалідом на все життя. Після того ніхто не підходив до Йосипа Сліпого… Боротьба упівців не завершувалася спротивом на фронтах, з криївок.

На пам’яті розмова і з сотником УПА Мирославом Симчичем. Відсидів 25 років концтаборів, а коли виходив на волю, йому запропонували підписати покаяння. Пригрозили: якщо відмовиться, дадуть ще кілька років ув’язнення. Симчич відповів: «Якщо просидів 25 років, то просиджу й ще…».

— В Україні, як серед політиків, так і серед простих громадян, немає єдиного погляду на УПА. Одна частина людей її героїзує, інша, як і в радянські часи, – демонізує, називає поплічником нацистів…

— Колись відомий правозахисник Євген Сверстюк сказав таку фразу: «Правда – не посередині. Правда там, де вона є…». Ми не повинні шукати правди між тими людьми, які кажуть, що «УПА – це герої», і між тими, що цвиркають: «УПА – злочинці, бандити, зрадники». УПА – справді герої. Де ще будуть шанувати українських героїв, як не в Україні? Агенти впливу намагаються нав’язати нашому суспільству думку, що Українська Повстанська Армія – колаборанти, яких возвеличують незаслужено. Українці повинні мати героїв! Якщо не матимуть своїх, то чужинці нав’яжуть нам власних «героїв». Так, як було до Незалежності, коли славили радянських полководців, комуністичних вождів. Маємо приклад Донбасу. Там мали не українських героїв – і бачимо, до чого це призвело. Людям сказали, що у нас спільна історія, а відтак – спільне майбутнє. Війна була там, де не було української мови та історії. Не думаю, що у питаннях національної ідентичності треба шукати компроміс…