«До сусідів-євреїв наші батьки ходили колядувати. А за німецької окупації потайки носили їм їсти...»

27 січня у світі відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.  Разом з Голодомором це була одна з найбільших трагедій ХХ століття. За даними дослідників, у період панування гітлерівської влади (1933-1945 рр.) нацисти позбавили життя 11 мільйонів представників різних національностей, зокрема, 6 мільйонів євреїв. 

На території окупованої у війну України їх було знищено до 900 тисяч. Місця масових розстрілів євреїв є у кожному регіоні, де ступала нога солдатів “третього рейху”. Найвідоміше з них — Бабин Яр у Києві. Серед нас ще є свідки цих злочинів проти людства. Вони згадують про те, як етнічні українці дружно жили з місцевими євреями, допомагали одне одному вести господарство, разом відзначали свята. А з приходом нацистів намагалися полегшити страждання євреїв, рятували їх від смерті... 

Відомості про життя-буття євреїв у галицькому селі Пісочній та навколишніх округах збирає 62-річний пенсіонер, інвалід ІІ групи, колишній інженер-конструктор підприємства “Миколаївцемремонт” Іван Кахнич. Упродовж багатьох років краєзнавець вивчає архіви, записує спогади місцевих старожилів. Його рукописна книга — важливий історичний документ для нащадків. А ще Іван Якович розчистив і доглядає місце розстрілу євреїв в урочищі “Іванків ліс” поблизу села Рудників, яке визначив за свідченнями очевидців. Встановив там меморіальний хрест, табличку із зіркою Давида та зробив пам’ятний напис. Поминаючи убієнних кожного літа у дні трагедії, яка сталася тут у 1942-му, запалює скорботну свічку...

Разом з вами погортаємо зошит спогадів жителів з берегів Дністра, які пан Іван планує оформити у книжку.

Ось що розповідала  Анна Грещук (Шейгец), жителька Пісочної, 1927 року народження:

- Навпроти нас через дорогу мешкали дві єврейські сім’ї — Шехтери і Ванделі. Перші мали свою крамничку, де продавали продукти і промислові товари. Другі скуповували у селян молоко, возили його продавати  до Стрия, взамін привозили у свій магазинчик цукерки, бублики, пиріжки. Наші батьки жили з ними душа в душу, часто ходили одне до одного в гості. Я бавилася з їхніми дітьми, зокрема із сином Сане. Грали у футбол, бо вони мали справжнього, а не з ганчір’я, м’яча, який купили у Львові...

Коли прийшли німці, щасливе життя євреїв закінчилося. Ми бачили, як їх  ешелонами везли з напрямку Стрия до Львова. Траплялися випадки, що приречені євреї на ходу вискакували з вагонів, а конвоїри стріляли їм услід. Вижити не вдавалося майже нікому. Щоправда, чула, що якійсь жінці з дитиною пощастило уціліти, вона переховувалася у Надітичах.    

Чорні часи настали і для наших сусідів. Євреї страшно бідували: домашні харчі закінчилися, а нових через заборону німців купити не було де і за що. Від голоду пухли. Ми давали євреям зерна, картоплі. Часто вони ходили між хатами і просили милостиню. Пам’ятаю, прийшла до нас Данильчиха (через те, що її хата у Рудниках згоріла, жила у Люпа Ванделя). Побачила під хлівом  картопляну заминку для курей — і давай хапати її та їсти...

Менделя, що жив біля колії, німці змушували безплатно чистити рови. Одного разу до нас заглянула Рейза Карантер і розповіла дивний сон: прийшли невідомі, наказали узяти лопати, повели у ліс і змусили копати яму. Через день цей сон здійснився: кілька десятків євреїв німці погнали у ліс, розстріляли з автоматів та покидали в яму...

Згадує Софія Дмитровська (Мороз), жителька села Рудників, 1926 р.н.:

- Біля нас, на межі зі селом Пісочною, жила єврейська родина Данілько.  “За Польщі” купувала в людей сіно, пресом тюкувала його, а потім возила продавати. На роботу до себе запрошувала українців, добре платила їм. Ми разом з єврейськими дітьми часто спускалися з тих копиць, бавилися у хованки. У свята наші батьки ходили до них колядувати. Жили приязно. Мені особливо запам’яталися смачні пиріжки з яблучною начинкою, якими пригощала пані Рейза. Коли євреї їхали до міста у синагогу, просили мене подивитися за їхнім будинком і дітьми. За це потім віддячували гостинцями.

Коли прийшли німці, моя мама потайки носила голодним євреям їсти. Вони знали, що їх розстріляють, але нічого не могли вдіяти. Казали нам, що така їхня доля. Одного вечора я з подружкою пішла в ліс по кропиву, побачила свіжу розриту землю - і зрозуміла, що там закопано розстріляних євреїв. Не раз потім приходила на те місце, поминала своїх безвинно убитих сусідів... 

Спомини Леокадії Гусак (Приндоти), жительки села Рудників, 1929 р.н.:

- Мій тато допомагав родині євреїв Данильків тюкувати сіно, а я бавилася з їхніми дітьми. Мама Данильків часто пригощала цукерками, яких ми ніколи не їли, бо батьки не мали за що їх купити.  У війну наші сусіди майже не виходили з хати — німці забороняли. Незважаючи на це, вечорами Данильки таки приходили до нас, просили дати їсти. Були такі голодні, що могли з баняка з окропом витягнути гарячу картоплину і похапцем з’їсти...

А ось що згадує Марія Проців (Грещук), жителька с. Пісочної, 1929 р.н.:

- Мій тато був добрим ветлікарем, садівником, до нього часто приходили за порадою односельці, у тому числі — євреї, які торгували худобою. У нашому саду до пізньої осені було повно фруктів, збирати їх приходила пані Рейза, яка віддячувала нам за це смачними бомбонами і пиріжками. Часом мама посилала до неї додому, аби продати  сир. Ходити до Рейзи було цікаво, бо у її дітей були різні забавки, яких ми не мали. Найбільше мені сподобався метелик  на коліщатках. Коли цю забавку котили по землі, метелик махав крильцями, ніби хотів злетіти. 

НадіяМельницька (Демко) зі села Черниці, 1932 року народження:

- Мені у той час було десять років. Бавилася на своєму подвір’ї, коли глянь:  з боку села Київця, а може, від селища Роздолу, у напрямку Пісочної  на возі німці везуть шістьох чоловіків-євреїв. Всі вони тримали у руках якісь коралі і щось шептали. Напевно, молилися. Ззаду за фірою йшли два автоматники. До воза за ногу було прив’язано тіло мертвого  єврея, якого вбили при спробі втечі. Його волочили по землі, за ним  по дорозі тягнувся кривавий слід. Пізніше люди розповідали, що цих євреїв німці розстріляли і закопали у рудницькому лісі.

Згадує Богдан Особа, житель Рудників, 1954 р.н.:

- Наш батьківський будинок стоїть менш як за сто метрів від місця розстрілу євреїв. Мій дідусь Юрій, 1889 року народження, був його свідком, бо до нього німці приходили за лопатами. Незадовго перед тим, як мав помирати, дідусь показав мені місце братської могили — щоб його знали нащадки євреїв, які, може, з часом розшукуватимуть сліди своїх родин. Дід розповідав, що перед стратою євреям наказали роздягнутися догола. Видно, що копати собі яму ті відмовлялися, бо здалека було чути сильні крики, зойки, плачі. Всіх постріляних кидали у приготовлену яму. Один з євреїв, вибравши слушний момент, почав утікати, але куля його догнала. Десь через годину після розстрільної акції дідусеві повернули лопату. Коли німці пішли, він прийшов на те місце — земля ще легко ворушилася. Видно, хтось був поранений, а потім задихнувся. Збоку лежав одяг... У пам’ять про вбитих планую поставити на цьому місці дубовий хрест.

По крупинках житель Черниці Іван Кахнич встановив багато деталей з життя місцевих євреїв. Зокрема, дізнався про останні дні-години їхнього життя.  За даними краєзнавця, у липні 1942 року нацисти  заарештували родини євреїв з Пісочної, Черниці, Рудників, Роздолу (загалом 27 осіб). Зібрали усіх біля приміщення склозаводу, колоною повели до лісу, що за 200 метрів від нього. Заглибившись у хащі на 50  метрів, наказали євреям копати яму.  Коли вона була готова, конвоїри розстріляли бранців і засипали землею. Через деякий час у цей ліс привели іншу партію євреїв, їх чекала така ж сумна доля... 

Ще один драматичний факт з життя галицьких євреїв Іван Кахнич дізнався від нині вже покійного Івана Бецка, який був учасником УПА. За словами ветерана, один з рабинів міста Стрия втік від німців у “Белецький ліс”, там його прийняли до себе українські партизани. Рабин мав зі собою рацію, з допомогою якої підпільники підтримували зв’язок з іншими побратимами. Якось виникла потреба партизанам на кілька днів відлучитися на завдання у Карпати. У криївці разом з рабином залишили свого товариша, наказали йому оберігати соратника-єврея. Коли через кілька днів повернулися “додому”, не застали рабина. Охоронець пояснив, що той “раптово захворів і помер, тож довелося його поховати”. Командири не повірили у цю версію. Коли розкопали могилу, побачили мертвого рабина зі слідами кульового поранення, у роті у нього було вибито золоті зуби. Напарника, що називається, притиснули, і той зізнався: вбив єврейського священика, а із добутого золота хотів зробити... подарунок для своєї дівчини у Меденичах. Із рішенням партизани не вагалися ні на мить: тут же відбувся польовий суд упівців, за яким негідника, що своїм вчинком зганьбив повстанців, розстріляли.

До слова...

Навесні 2014 року Київський міжконфесійний форум, організацією якого займався Український єврейський комітет, присудив Івану Кахничу почесну нагороду “Кришталевий Ной” - у номінації “за громадянську толерантність”. Івана Яковича запросили у столицю на вручення відзнаки. Але в останній момент церемонію відклали — начебто через складну ситуацію на Донбасі. Минає три роки, а обіцяна нагорода так і не потрапила в руки лауреата...     

Фото автора. Львівська область