Передплата 2024 ВЗ

На Заході свідомо не помічали українського Голодомору...

У той час, коли внаслідок політики СРСР мільйони наших співвітчизників гинули від недоїдання, пригодовані Кремлем «суспільні авторитети» за кордоном співали оди сталінському режимові.

По всій Україні і у 32 країнах світу у суботу, 26 листопада, вшановуватимуть пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років. О 14.30 поминальні заходи за участі свідків цього масового людиновбивства, а також президента, глави уряду, голови Верховної Ради, очільників українських церков, представників дипломатичних установ, громадськості відбудуться біля Національного меморіалу жертв Голодомору у Києві. О 16.00 розпочнеться загальнонаціональна хвилина мовчання та акція «Запали свічку пам’яті». Український інститут національної пам’яті закликав громадян із настанням  темряви поставити на свої підвіконня запалену свічку — на знак скорботи і пам’яті про мільйони загублених життів наших співвітчизників. У цій публікації ми хочемо нагадати, як у розпал Голодомору правда про цю трагедію, попри дезінформацію Москви та пригодованих нею агітаторів, розходилася по світу, відкривала іноземцям очі на один з найстрашніших злочинів ХХ століття.

Одним з тих, хто наполегливо апелював до Заходу у зв’язку з геноцидом українців, що його організувала радянська влада, була наша відома співвітчизниця Мілена Рудницька. Вона брала участь у роботі гуманітарних організацій, створених для порятунку постраждалих, виступала на міжнародних форумах з цього питання, мала розмови з лідерами провідних держав, яких намагалася залучити до допомоги українцям, які помирали від великого голоду.  Зокрема, Рудницька зустрілася з прем’єр-міністром Норвегії Йоганом Людвігом Мовінкелем, який у 1933 році виконував обов’язки президента Ради Ліги Націй (найвпливовіша організація міжвоєнного часу, попередниця ООН). Пані Мілена переконувала норвежця зробити все можливе для підтримки голодуючих українців.

Але Європа не надто переймалася бідою українців, бо мала вдосталь своїх клопотів. Економіка була у великому занепаді. Перша світова війна спричинила кризу західної цивілізації, появу диктаторських режимів. Набирали розмаху комунізм і фашизм, демократичні цінності втрачали свою привабливість. У 1933 році до влади у Німеччині прийшов Гітлер, що підштовхнуло демократичні держави шукати зближення з Москвою. Симпатія до радянського експерименту стала звичним явищем серед західних інтелектуалів-русофілів.  У США ново­обраний президент Рузвельт переглянув внутрішню і зовнішню політику, одним з наслідків чого стало визнання в листопаді 1933 року СРСР.  

У таких непростих умовах українці поза межами комуністичної імперії намагалися у місцевих ЗМІ максимально поширити інформацію про голод на своїй батьківщині. Публікації про це поміщали і чесні західні журналісти. Зокрема, робив це визначний валлійський репортер Гарет Джоунз, що був помічником прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд-Джорджа. Саме завдяки його публікаціям у березні 1933 р. люди, які проживали поза СРСР, усвідомили гігантські масштаби гуманітарної катастрофи в Україні.

Однак не всі журналісти  чесно виконували свій професійний обов’язок.  Чимало з них, хоч і знали правду про трагедію,  здебільшого мовчали про неї, а інколи й виступали на захист політики СРСР. Проти Джоунза розпочалася кампанія нападок, організована Кремлем. До неї  долучився, зокрема, Волтер Дюранті, який у 1932 р. отримав Пулітцерівську премію. Він заперечував повідомлення валлійського кореспондента. Інший репортер Малкольм Маґґерідж, котрий анонімно публікував статті про продовольчу катастрофу, боявся публічно підтримати Джоунза. Сам Джоунз у 1935 році загинув за загадкових обставин у Північному Китаї. За однією з версій, його вбивство організували радянські спецслужби - щоб помститися за матеріали про Голодомор.

Через інформаційну блокаду доносити світові правду про Голодомор було вкрай складно. Але вона пробивала собі дорогу. У липні 1933 року керівництво Греко-католицької церкви виступило зі зверненням  «Україна у передсмертних судорогах!». І на цей набат в Європі відреагували релігійні діячі, близькі до УГКЦ. Найактивніше відгукнувся віденський кардинал Теодор Інніцер, який у столиці Австрії сприяв створенню спеціального комітету порятунку голодуючих. У грудні 1933 року у Відні відбулася міжнародна конференція щодо надання допомоги потерпілим від голоду в Україні. На нараді керівництва Соцінтерну у Парижі у серпні того року розглядали відозву українських соціалістичних партій, які знаходилися в Галичині та в еміграції. Принципова позиція українців змусила учасників цього форуму звернути увагу на критичне становище голодуючих.

Найбільшим успіхом у донесенні правди про Голодомор можна вважати розгляд у вересні 1933 року  цього питання на засіданні Ліги Націй у Женеві. Перед тим на Форумі недержавних народів у Берні Мілена Рудницька виступила з промовою про ситуацію в Україні. Її виступ справив велике враження. Інший учасник конгресу зі Львова, Зенон Пеленський, повідомляв: «Загально є таке вражіння, що всі вже знають про голод на Україні, однак треба ще буде багато ужити заходів, щоби публична опінія змусила офіціальні чинники до рятівної акції. Наш виступ в Берні зробив добре вражіння —  подала його преса цілого світу».

Українці закликали лідерів західних країн чинити тиск на Москву, щоб домогтися дозволу надати допомогу постраждалим. Однак, попри зусилля закордонних українців, розголос теми Голодомору у ЗМІ, вона не стала домінуючою у західній політиці. Значна кількість симпатиків Москви заперечувала повідомлення про трагедію в Україні. Воду на млин Кремля лили опікувані Москвою Бернард Шоу, Герберт Велс та інші знані на Заході постаті, які позитивно сприймали сталінський режим. Французький письменник Ромен Роллан навіть не хотів слухати про злочини комуністичного режиму, оскільки переживав за небезпеку режиму нацистського...

У таких умовах не могло бути й мови про єдину позицію міжнародного товариства щодо Голодомору. Тому  уряди більшості держав проігнорували події в Україні. Старання окремих високоморальних політиків не змогли змінити ситуацію. Мовінкель, використовуючи своє становище президента Ради Ліги Націй, домігся розгляду українського питання на закритому засіданні цього органу за участі представників 14 держав. Однак більшість присутніх на цих зборах, не заперечуючи проти наявності голоду, все ж не ухвалила жодного принципового рішення.

Знайшлися і такі, що виступили на захист комуністичного режиму, заперечуючи українську драму. Найбільш відомий приклад —  подорож до СРСР у серпні-вересні 1933 р. колишнього прем’єр-міністра Франції Едуарда Ерріо.  Прокремлівська пропаганда використала його заяви про відсутність голоду для того, щоб спростувати повідомлення про цю трагедію. Закордонні українці хотіли подати на Ерріо в суд за неправдиві свідчення. Однак через юридичну безперспективність такої справи обмежилися прийняттям резолюцій, відозв із засудженням позиції французького політика.

І все ж невтомність наших краян у донесенні світові правди про Голодомор дала свої плоди. Коли у 80-ті роки минулого століття міжнародна політична ситуація стала більш сприятливою, про українську трагедію 1932-1933 років дізналися у всіх куточках світу. Саме завдяки активності заокеанської діаспори було створено спеціальну комісію у США та Міжнародну юридичну комісію, які всебічно дослідили Голодомор. Під впливом українських емігрантів англійський історик Роберт Конквест, американський вчений Джеймс Мейс у своїх працях винесли українську трагедію на широке обговорення.

А тим часом...

За результатами дослідження, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у вересні 2016 року, більшість опитаних наших громадян у різних регіонах (72%) погоджуються із твердженням, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом українського народу. Не погодилися з цим 14%, не визначилися — 14%.

Твердження, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом українського народу, поділяють практично всі жителі заходу країни (97%), більшість опитаних центру - 78%), майже дві третини півдня — 57% та трохи менше половини сходу — 48%). Мешканці сіл більше згодні з тезою про Голодомор-геноцид, аніж мешканці міст (79% проти 68%). Серед респондентів, рідна мова яких -  українська, прихильників тези 83%, у той час як серед тих, хто вважає рідною російську, — 47%. У віковому розрізі кількість тих, хто підтримує тезу про Голодомор-геноцид, коливається від 70 до 75% у різних категоріях. Водночас простежується різниця у кількості противників цієї тези у вікових групах: чим старші опитані - тим їх більше.

Серед прихильників євроінтеграції тих, хто погоджується, що Голодомор 1932-1933 був геноцидом, — 86%, серед противників майже удвічі менше — 48%. Подібна тенденція і серед тих, хто виступає за чи проти вступу до НАТО (91% проти 53%). Респонденти, які підтримують вступ до Митного Союзу, менш схильні до підтримки визнання Голодомору геноцидом (таких серед них лише 38%). Ностальгійні настрої за СРСР не мають вирішального впливу на ставлення опитаних до сприйняття Голодомору як геноциду. 59% тих, хто жалкує про розвал Радянського Союзу у 1991 році, все одно погоджуються з тим, що Голодомор був геноцидом (25% - не погоджуються). Серед тих, хто не жалкує, таких 85%.

Схожі новини