Вахтанг Кікабідзе: «Для Путіна я також бандерівець і фашист, адже підтримую Майдан. Горджуся цим!»

Кумирові 1970-1980-х, незабутньому Міміно, уже 76-ий. Хоч підводить здоров’я, наш улюблений грузин останні кілька місяців щоденно молиться і переживає за українців.

Нині, як ніколи, Вахтанг Кікабідзе все більше переконаний — все тече, все змінюється, окрім російського шовінізму. Коли у серпні 2008-го росіяни ввели війська в Грузію і пролилася кров, Грузію захищали й наші земляки, семеро з яких загинули. Коли в кінці 2013-го – на початку 2014 р. у боротьбі за європейські цінності, проти корупції і диктатури на Майдани вийшли мільйони українців, у Києві нашу свободу захищала і грузинська сотня. Загинув один з її активістів — Давид Кіпіані

— Звісно, не стежити за українськими євромайданними подіями ви, Вахтангу Костянтиновичу, просто не могли!?

— Від першого дня Євромайдану

24 години був думками у Києві. Коли почали вбивати людей, не знаходив собі місця. Хотілося все кинути і бути на Інститутській, на Грушевського. На жаль, вік бере своє. Якби скинути мені так років з 20, був би на Майдані. Я руками і ногами за прагнення до європейських цінностей, проти брехні, корупції, диктаторства. За вільну, багату і рівну серед рівних європейських народів Україну.

— Серед протестувальників у Києві в найважчі часи була і грузинська сот­ня. Серед імен Небесної сотні є Герой України Давид Кіпіані. 33-річний грузин з перших днів вийшов на Майдан, 20 лютого виносив поранених з передової. Великодушний чоловік не міг пережити побаченого: серце не витримало...

— Вічна пам’ять Давидові і кожному героєві Небесної сотні. Я знав про грузинську сотню і тішився за них. Давид Кіпіані всі дні був на передовій, не раз по плечах йому діставалося беркутівськими кийками. Усе наклалося... У нього залишився малесенький синочок...

Коли росіяни почали війну з нами у серпні 2008 року, нас захищали українські сотні. Було їх чимало. Тоді загинуло семеро українців.

Кілька років тому я пізно ввечері повертався додому і побачив двох людей біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Тбілісі (його відкрили у 2007 році). Обидва відзначали якусь подію. Я підійшов і вигукнув українською: “Хай живе вільна Україна!”. Почув несподівану відповідь: “Бубо, давай до нас! Ми — грузини, але біля великого Кобзаря вирішили підняти келихи за Україну і українців, які нас підтримали і захищали у війні з Росією”. І що ти думаєш — я був третім! Згадуючи це, щоразу плачу...

— Історія з Україною довела світові, що відмова від ядерної зброї, особливо, коли твій сусід – шовініст, це великий ризик.

— Гадаю, така велика країна, як Украї­на, мусить мати власну ядерну зброю. Хтозна скільки ще царюватиме Путін у Кремлі, який всіх лякає і якому вірити ніколи не можна. У жорстокому світі та ще й з безбожниками при владі добрим залишатися складно. А то й просто неможливо.

Якщо цього не буде, знову станеться те, що сталося: прийде російський солдат, потім прийде російський танк, а потім — кирзовий російський чобіт. Я не хочу російських чобіт в моїй рідній Грузії. Не хочу їх і в рідній Україні.

План захоплення і приєднання Криму розроблявся від першого дня україн­ської незалежності. Путінські імперські радники мізкували над цим давно. Кремль злякався Майдану, який розпочався у невигідний для них час, у період сочинської Олімпіади. Путін часу не гаяв. Лише закінчилися Ігри, у невеличкій перерві до Паралімпіади він вліз до Криму.

— У всіх державних ЗМІ Росії за час Майдану було вилито багато бруду на Україну, розгорнулася психічна пропагандистська кампанія проти дій нової української влади. Всіх, хто мав інші погляди, росіяни піддавали тавру “фашистів” та “екстремістів”. А час підтвердив, що не згідних з Кремлем більшість у світовій спільноті.

— Тут доречно буде згадати слова Анд­рія Макаревича: “Скажіть – якщо ми все робимо правильно, чому весь світ проти нас?”. Не можу і не хочу дивитися того маразму і тої людиноненависницької брехні, яку показують росіяни. Росія­ни нас лякають все життя. Це стає нестерпним.

Я для Путіна також бандерівець і фашист. Адже підтримую Майдан і україн­ців. І слава Богу. Горджуся і пишаюся цим! До речі, не можна не підмітити, як Путін каже “бендерівці”, робить це з грубою помилкою спеціально. Щоб принизити прізвище великого Степана, применшити його значущість. З іншого боку, висловлюючись так, вважає україн­ців молдованами, адже «бендерівець» — житель міста Бендери.

Я мав концерти у Львові тоді, коли вирішувалася доля пам’ятника Бандері. Вулицями міста йшли тисячі львів’ян. Хтось впізнав мене і запросив до колони. Я був на тому мітингу разом зі своєю дружиною Іриною. Відтоді й постав монумент Степану. А півтора року тому їхав до Тернополя на День міста і мріяв сфотографуватися біля пам’ятника Бандері. І це здійснилося! Надіюся, Степан був би не проти мати фото зі мною — грузинським другом українського народу.

— Розумні росіяни підписали листа проти війни в Криму, але є й інший лакейський лист інтелігенції — на підтримку Путіна, щось на зразок присяги диктаторові на вірність. Серед них чимало ваших друзів-митців.

— Всі ми різні, кожен дивиться на світ зі своєї дзвіниці. Не варто на них звертати увагу. Ті, хто мав мужність, розум та відвагу, не погодилися з позицією Кремля, знаючи, що їм цього не пробачить система. Хто був людиною, той нею і залишився. Люди мистецтва не мають права закликати до війни. Лише до миру, добра, любові, спокою і взаєморозуміння.

Коли Росія ввела війська в Грузію і я відмовився від російського ордена Дружби до мого 70-річчя, багато бруду на мене вилили російські ЗМІ. І насамперед устами тих, кого завжди вважав друзями. Відтоді нікому і нічому не дивуюся.Потрібний час, щоб пробачити.

У дитинстві я був шалено збиточним, мама зі мною мала вічні проблеми. Батько загинув на фронті, ми залишилися одні. Матуся 45 років співала в церковному хорі. Пригадую, як прийшов до неї ніби з уроків, а вештався казна-де. За віком був семикласником, а насправді вчився лише в четвертому. Перший раз на два роки залишився у третьому класі, потім — у шостому, пізніше — у восьмому. 14 років учився в школі. Мене принижували, називали найгіршими словами, вважали безнадійним. Влазив у різні пі­дозрілі компанії. Добре, що не посадили в тюрму. Яких тільки пригод не зазнавав. Але вистояв. Бог все розумно продумав. Головне — не зламатись. Ось тоді запитав матусю: “Ти ходиш до церкви, а Бога ти коли-небудь бачила?”. “Так, синку, бачила, — відповіла вона. — Бог є в кожній людині. Тільки не всі це бачать...”.

Мама навчала мене Божих істин, серед яких і вміння пробачати ворогам. На жаль, мені це не дуже вдається.

— Радянський Союз помер, проте радянська людина житиме ще довго. Особливо в імперській Росії, а не в європейській Україні, яка довела, що ніколи не буде рабом.

— СРСР живе лише в імперських амбіціях росіян, які робили і роблять багато зла. Тепер це знають і грузини, і українці. Союз “нєрушимий” в Росії ще не вмер, він там багатомільйонний. На жаль…

Найбільші біди і найбільші світові катаклізми, коли до влади приходять безбожники. Доки в Москві не зміняться політики, нічого в добрий бік не зміниться. Путін мріє розірвати Україну на шматки. Він не заспокоїться. Вам треба думати про збереження держави, її кордонів. Про дітей, онуків, прапор, конституцію, сусідів, Європу. Тоді все буде нормально. В Луганську, Запоріжжі, Донецьку та Одесі маєте також європейські пориви. Одна річ вийти на Майдани у Львові та Івано-Франківську, інша — на зросійщеному Сході, де подібне прирівнюється до подвигу. Мені складно уявити, що Крим не український. Він нікуди не пішов, це — “анексія”, правдиве слово, яке дратує і лютує росіян. Не люблять вони правди.

Хоч росіяни — щирі та добрі люди, яких люблю. Ми ж не говоримо про великий народ, а про недолугих та гріховних політиків. Як не згадати заїжджене слов’янське прислів’я, що риба гниє з голови.

— Розповім вам анекдот. Прийшов Путін до ворожки і запитує: “Що з того всього буде?” — “Війна!” — відповідає ворожка. “Та я це знаю. А скільки після війни коштуватиме пиво на Красній площі?” — “Шість гривень”, — сказала жінка.

— (Сміється). Дав би Бог. Розповідатиму його грузинським друзям. Мене часто запитують: що далі? Мусите всі образи залишити в минулому, це вже історія (сумна, трагічна, різна), а жити нинішнім та завтрашнім днем. Треба зібрати сильну команду менеджерів-управлінців. Не варто шукати ворогів серед своїх і мститися політичним опонентам. Ваш найбільший ворог — економіка та корупція. Ще одна важлива проблема — відсутність справедливості на всіх рівнях. Треба це усвідомити і щоденно викорінювати. Успіх прийде, але не відразу. Доведеться важко працювати.

Не так давно мій приятель, старий цеховик-номенклатурник, сказав: “Якби ти знав, як я за нею скучив”. Я запитав його: За ким, Гіві? “За корупцією!” — відповів бідолашний. Історія ця стала анекдотом. Хтось міг повірити, що грузини позбудуться корупції? А ми змогли. І ви зможете!

Усім українцям треба взятися за руки і будувати разом ту країну, за яку не буде соромно кожному. Не забувати, що за це пролилася кров на Майдані.

Мусите докорінно змінити модель України. Назавжди відкинути все совкове і забути його, як найстрашніший сон.

Сильної держави не можна побудувати без послідовної культурної та інформаційної політики. Тої, яка об’єднувала б народ, давала б йому відчуття гордості за своє, за рідне.

— Знаю, що хочете до нас, до Києва, на Майдан.

— Ех, було би лише здоров’я. Маю мрію дати благодійний концерт у Києві пам’яті Небесної сотні. Можливо, і на Майдані, щоб змогли побачити і почути якнайбільше людей. Зі сцени хочу сказати українцям щиросердечні слова визнан­ня їхнього подвигу. Чекатиму цього дня з нетерпінням. До зустрічі!