У Ризі немає натовпів, зате бруківкою гордо спацерують чайки

Подорож до Латвії була запланована ще торік. Побувати у цій балтійській країні я мріяла давно. Так, ще за совдепії, коли Латвія була однією зі совєтських республік, ми їздили туди на екскурсію. Але це було давно. Тож хотіли подивитися на Латвію, якою вона стала відтоді, коли увійшла до Євросоюзу. На 6 березня минулого року у нас були квитки на літак, що курсував зі Львова до Риги, і проплачений готель у центрі латвійської столиці. Але повномасштабне вторгнення рф в Україну, що почалося торік 24 лютого, порушило ці плани. Ми би ще довго відкладали заплановану подорож, аж до нашої Перемоги, але нам могла «згоріти» бронь готелю… Тож купили квитки на літак, який з Варшави за годину «доніс» нас у Ригу.

Столиця Латвії зустрі­ла нас не надто привітно — сирість і шквальний вітер свідчили про те, що сюди бажа­но їхати не раніше травня…

Екскурсію містом нам прово­див досвідчений гід пан Андрій, уродженець Коломиї, який три­валий час жив у Львові, а 20 з лишком років тому перебрався у столицю Латвії. Що насамперед впадало у вічі - мало людей на вулицях міста. Але мені подоба­ється така особлива романтика, коли місто повністю у твоєму роз­порядженні. Ніхто не галасує над вухом, можна насолодитися спо­гляданням кожного будинку і ву­зенької вулички, вимощеної бру­ківкою… От тільки треба уважно ступати, бо під ногами гордо спа­церують чайки, ніби хизуються, що саме вони тут є господарями.

На моє запитання, чому у бі­лий день малолюдно, пан Андрій розповів, що його племінниця, яка народилася у Латвії, одного разу поїхала у гості до Львова. Доросла дівчина не могла зрозу­міти, чому у місті Лева так бага­то людей…

Стару частину Риги назива­ють Старим містом, або Вецри­гою. Вона розляглася на пра­вому березі ріки Даугави, яка розділяє місто на дві частини. Саме Вецрига увійшла до спис­ку всесвітньої спадщини ЮНЕС­КО. Ригу заснували на початку ХІІІ століття, розвивалася вона під впливом німецької культу­ри. У середині ХІІІ століття місто перетворилося на великий порт, торгово-економічний центр. До початку ХХ століття у місті жило чимало німців.

Складно уявити Старе місто без фортеці чи замку. І Рига не виняток. Поруч з архітектурним комплексом міста — Ризький за­мок, в якому тепер резиденція президента Латвії.

Найпопулярнішим місцем Вецриги є Ратушна площа. У са­місінькому центрі - скульпту­ра лицаря Роланда, який пильно дивиться на Ризьку міську раду. А за його спиною — Дім Чорного­лових, який, на перший погляд, більше схожий на старовинний храм. Дім Чорноголових був збу­дований 1334 року як місце зу­стрічі різних ризьких громад­ських організацій, і на той час це була найрозкішніша будівля у цьому місті. Чорноголові - мо­лоді неодружені купці, золота­рі та капітани кораблів — орен­дували цей будинок наприкінці ХV століття. Під час Другої світо­вої війни будівля була зруйнова­на, але 1999 року Дім Чорного­лових відбудували і надали йому колишнього вигляду. А поруч — храм Святого Петра заввишки 123 метри. Храм посідає заслу­жене друге місце за висотою у Ризі - після телевежі (більшість будинків у місті невисокі).

Ну і що за місто, в якому не жи­вуть легенди? Звісно, і у Ризі їх не бракує. Пан Андрій показав нам у Старому місті будинок, вежі яко­го увінчані… котами. Мені здало­ся, що це — флюгер, який показує напрям вітру. Але, за легендою, багатий купець Блюмер стра­шенно образився, бо йому не дали стати членом представ­ницького органу купців — ризької Великої гільдії. І вирішив відім­стити за таку неповагу до себе. Блюмер замовив скульптурні зо­браження чорних котів з вигнути­ми спинами і розмістив їх на ве­жах свого розкішного будинку, що на протилежному боці будівлі Великої гільдії, хвостами в бік ро­бочого кабінету старійшини Ве­ликої гільдії. На Блюмера пода­ли до суду з вимогою повернути котів «обличчям». Але купець був другом судді, який у вироку зая­вив, що ці коти — тварини вільні, і без них Рига втратить частину свого архітектурного багатства. Невідомо, чи то вже після смер­ті Блюмера, чи все ж таки якось вдалося домовитися, але котів згодом поставили правильно.

Скільки б ми не гуляли містом і не милували­ся архітектурою Вецриги, нас постійно охоплювала ра­дість, що на кожній будівлі - чи то адміністративній, чи звичай­ній — поруч з прапором міста на вітрі тріпотів державний прапор України! Латвія підтримує Украї­ну. Вхід в усі музеї для українців — безкоштовний. Проїзд у місь­кому транспорті - також. Тре­ба тільки мати при собі паспорт громадянина України.

За словами пана Андрія, щойно росіяни вдерлися в Украї­ну, Латвія однією з перших дала прихисток українським громадя­нам. Багато з них влаштувалися на роботу у сувенірні крамнич­ки, що у самісінькому центрі. До прикладу, в одній з таких крам­ничок Наталя з Житомира роз­повіла нам, що, найімовірніше, не буде повертатися в Україну. У Латвії їй спокійно, затиш­но. Отримує непогану зарплату, власники — ввічливі. Натомість пані Оля зі сусідньої крамнич­ки, яка приїхала з Миколаєва, не може дочекатися, коли повер­неться додому. «У перші дні я на­решті виспалася. Вдячна усім, хто нам допомагає. Але якби ви тільки знали, як я хочу додому…».

Мріють повернутися в Україну багато вимушених переселенців з Маріуполя, Сумщини, Київщи­ни, Донецька… Хоча дехто каже, що вже і нема куди повертати­ся, але все одно їх тягне на рід­ну землю.

Натомість вихідцям з росії у Латвії «очєнь харашо». Точніше, так було донедавна. Бо тепер влада поставила нарешті питання руба: російськомовним особам, навіть тим, які приїхали у країну ще за совєтів, треба скласти іспит на знання латиської мови (тим, які раніше цього не зробили). Хто його не складе — «чємодан, вок­зал, расєя». Етнічні росіяни (ма­ють статус осіб без громадян­ства) «стогнуть»… За станом на кінець березня навіть полови­на етнічних росіян не подали за­явки на перевірку володіння дер­жавною мовою Латвії. За словами пана Андрія, одна його знайома нарікала: «Неприємно та прикро, розумієте! Я тут, у Латвії, дуже давно живу, вже 60 років! Я від­працювала все життя тут, 48 ро­ків у мене трудового стажу. І мені прикро, якщо щось піде не так»…

За моїми спостережен­нями, найбільше росій­ськомовного населення торгує на Центральному ризько­му ринку. Цей ринок — ще одна «візитівка» Риги. Звісно, ми по всьому ринку не гуляли, бо він дуже великий — складається з п’яти павільйонів, у яких можна купити все — від м’яса до фрук­тів-овочів. Але, як рекомендував пан Андрій, пішли у рибний па­вільйон. О, Боже, який там аро­мат, аж голова йде обертом від прянощів і копченостей. Очі роз­бігаються від розмаїття рибних смаколиків — уже готових і напів­фабриків. А за прилавками «дє­вушкі з масковскім акцентом». І, звісно, притаманними їм хамови­тістю і зверхністю щодо покупців.

Одна з наших туристок шука­ла рибу міногу. Зізнаюся, я про таку вперше чула від нашої пані Галини. Якийсь пан попросив привезти бодай кілограмчик. От і ми вирішили взяти собі на вече­рю тої смаженої диво-рибки. Як з’ясувалося, мінога — це не риба, а просто хробак, який не має зу­бів, як у риби, а замість стан­дартної пащі - воронку, натикану гострими зубами. Мінога не має кісток, лише кишку вздовж тіла.

Мінога, як п’явка, харчується кров’ю живої риби. Якби я знала у Ризі, що це за тварюка, ніколи б не їла. Та ще й за такі шалені гро­ші - 40 євро за кілограм.

Пообідали у рибному ресто­ранчику, який нам порадив гід. Там при тобі готують будь-яку рибу, тож запахом смаженої олії наші куртки ще довго нагадува­ли ту кнайпу… Взяли по канапці з червоною рибою — за 2,5 євро, замовили смажену рибку за 8 євро. Звісно, риба любить «плавати». То до смаку взяли по 50 грамів горілки — ще 3 євро.

У Латвії ціни ніби й невисокі - 5, 8 чи 12 євро, — але на україн­ські гривні бажано не переводи­ти, бо тоді ризикуєш залишитися голодним.

Того ж дня, коли поверталися додому, посеред вулиці почули, як хтось дуже велично і сильно співав «Многая літа!». Коли піді­йшли ближче, втішилися — це був наш львівський «Дударик» зі сво­їм керівником Дмитром Каца­лом. Хлопці заспівали для яко­їсь пані - просто неба. А звучало так, ніби співав цілий хор…

(Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній фірмі «Карпатія-Галич-тур» за органі­зацію цікавої подорожі).