П’ять найбільш пам’ятних моментів серпневого путчу

Сайт НВ пригадав 5 моментів серпневого путчу. Формально ДКНС з’явився на світ за день до початку історичних перетворень в СРСР. 20 серпня 1991 року мав розпочатися процес підписання нового Союзного договору. Частина радянських республік (проте далеко не всі) планували створити конфедеративний Союз суверенних держав, отримавши велику самостійність. Решта мали намір остаточно відокремитися від Союзу.

Частина політичного керівництва СРСР вважала ці події розвалом держави, а також побоювалася втратити високі посади після перетворень, які стали продовженням «перебудовного» курсу радянського президента Михайла Горбачова. Саме тому вони таємно розробили план введення надзвичайного стану і усунення Горбачова від влади. Їхня спроба провалилася за три дні — 19−21 серпня 1991 року, які увійшли в історію як серпневий путч і стали передвісником остаточної смерті СРСР.

Нагадуємо про найбільш знакові події путчу 1991 року.

1. Заточений у Форосі Горбачов

Десять років тому, в 20-ту річницю створення ДКНС, Михайло Горбачов заявив, що володів інформацією про підготовку путчу. «Кажуть, Горбачов знав, а як йому було не знати… Звідки тільки не дзвонили мені, не попереджали: путч, путч, путч[…] Найголовніше було не довести до крові великої. І ми уникнули», — прокоментував ті події колишній генсек і перший президент СРСР.

І все ж коли 4 серпня 1991 року президент СРСР вирушив відпочивати до Криму, то навряд чи міг уявити, що через два тижні президентська резиденція Зоря у Форосі стане для нього місцем справжнього ув’язнення. Поки Горбачов був у Криму, продовжуючи виконувати свої службові обов’язки, в Москві готувалися до створення ДКНС — Державного комітету з надзвичайного стану.

З 7 до 15 серпня голова КДБ СРСР Володимир Крючков провів серію зустрічей з окремими членами майбутнього комітету в закритій гостьовій резиденції Комітету держбезпеки. Паралельно Крючков доручив двом своїм співробітникам готувати необхідні документи для введення в країні надзвичайного стану, повідомивши одному з них, що у Горбачова «психічний розлад».

План став матеріалізуватися. 17 серпня в стан підвищеної бойової готовності були приведені кілька підрозділів спецназу КДБ, а в тій самій секретній резиденції КДБ зібрався «кістяк» майбутнього ДКНС.

Було прийнято рішення ввести режим надзвичайного стану з 19 серпня, домогтися від Горбачова підписати необхідні укази (або змусити його піти у відставку, а повноваження передати віце-президенту СРСР Геннадію Янаєву).

18 серпня частина змовників, а також кілька високопоставлених воєначальників вилетіли в Крим — на військовому Ту-154, закріпленому за міністром оборони Дмитром Язовим. Вони зустрілися з Горбачовим в його резиденції в Форосі. Згодом учасники цієї зустрічі викладали її деталі вкрай суперечливо, проте її результат був однозначний: підтримати путчистів і санкціонувати ДКНС Михайло Горбачов відмовився.

Після цього перший і останній президент СРСР опинився в ізоляції (хоча члени ДКНС це заперечували, а російська пропаганда в своїх матеріалах останніх років про путч переконує, що Горбачов «самоізолювався» і «просто чекав розв’язки»). На держдачі в Форосі відключили зв’язок, об'єкт контролювали війська, літак і вертоліт Горбачова також були блоковані.

У ніч на 19 серпня Янаєв підписав документи про створення ДКНС, до складу якого увійшли:

• віцепрезидент СРСР Геннадій Янаєв
• голова КДБ Володимир Крючков
• прем'єр-міністр СРСР Валентин Павлов
• міністр оборони Дмитро Язов
• заступник голови Радбезу СРСР Олег Бакланов
• міністр внутрішніх справ Борис Пуго
• голова Селянської спілки СРСР Василь Стародубцев
• президент Асоціації державних підприємств і об'єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку СРСР Олександр Тізяков

Рано вранці 19 серпня було офіційно оголошено, що Горбачов хворий, і через свою недієздатність нібито більше не може керувати країною, а вся повнота влади переходить до віце-президента СРСР Геннадія Янаєва.

Члени новоствореного комітету відразу ж підписали свою першу постанову, в якій вирішили:

• оголосити надзвичайний стан терміном на півроку «в окремих місцевостях СРСР»;
• заборонити мітинги, демонстрації та страйки,
• призупинити діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів,
• виділити всім охочим мешканцям міст 15 соток землі в особисте користування.

На підтримку цього плану в Москву стягнули війська: вони повинні були оточити головні об'єкти міста, включно з Центральним телеграфом, ТАСС, телецентром в Останкіно, радіостанціями, ТЕЦ, водонапірними станціями, мостами і під'їздами до них. Підрозділи КДБ і МВС СРСР блокували Манежну площу і Кремль, частина армійської бронетехніки зайняла позиції біля Білого дому. Крім того, в дні путчу додаткові війська були перекинуті в околиці Ленінграда, Києва, Таллінна, Тбілісі, Риги.

2. Лебедине озеро

Частиною плану із захоплення влади путчистами була повна інформаційна блокада і використання обраних радянських ЗМІ як рупорів ДКНС.

Рано вранці 19 серпня війська оточили телецентр в Останкіно. Всі канали були відключені від ефіру і перекомутовані на Першу програму Центрального телебачення. Починаючи з 6 ранку центральний телеканал і радіо багаторазово транслювали перші заяви і документи ДКНС, а більшу частину телеефіру в перервах між цими випусками заповнив балет Лебедине озеро.

Задовольнятися такою ефірною сіткою була змушена вся країна, перебуваючи в невіданні про реальний стан справ у Москві, долю Горбачова і легітимність ДКНС.

І хоча згодом колишній голова Держтелерадіо СРСР Леонід Кравченко неодноразово запевняв, що класичний балет від початку стояв у телевізійній програмі на 19 серпня (її складали на тижні вперед), на тлі раптового інформаційного вакууму саме нескінченному Лебединому озеру судилося стати одним з головних символів ДКНС. Тим більше що і раніше він був передвісником драм і політичних зрушень в СРСР: цей твір Чайковського служив музичним фоном під час похоронів кількох генсеків — Леоніда Брежнєва, Юрія Андропова, Костянтина Черненко.

19 серпня припало на понеділок, у цей день газети традиційно не виходили. Однак цензура путчистів торкнулася і преси, що стало очевидно вже 20 серпня: виходити було дозволено лише найбільш «благонадійним» газетам («Труд», «Рабочая трибуна», «Известия», «Правда», «Красная звезда», «Советская Россия», «Московская правда», «Ленинское знамя», «Сельская жизнь»).

На тлі епохи гласності такі заходи були нечуваними. У ті дні стався цілий ряд найважливіших епізодів прориву інфоблокади ДКНС, нагадувало кілька років тому Радіо Свобода у спеціальному дослідженні про роботу журналістів. Ось найбільш значущі з них, що багато в чому посприяли швидкому падінню путчистів:

20 серпня головні редактори 11 газет демократичного спрямування (зокрема, «Комерсант» і «Московские новости»), яким заборонили вихід в друк, вирішили видати підпільну «Общую газету». В цей же день газету зареєструвало лояльне до Бориса Єльцина Міндруку РРФСР, і її перший номер вийшов у світ вже 21 серпня — завдяки одній з друкарень, де за хабар погодилися надрукувати тираж. Один з матеріалів газети отримав хвацький заголовок: «Кошмар, на вулиці Язов».

«Благонадійна» газета «Известия» 20 серпня стала єдиним друкованим виданням, яке розповіло про звернення до народу Єльцина і його соратників, які назвали ДКНС незаконним. Головний редактор видання Микола Єфімов, який спочатку відмовився ставити замітку в номер разом офіційними прокламаціями ДКНС, був змушений поступитися тиску співробітників друкарні: «верстальники, лінотипісти, майстри друкарні заявили, що без звернення Єльцина вони друкувати Известия не будуть», — розповідав журналіст видання Володимир Надєїн.

У денному і вечірньому ефірах програми «Время», що виходила на першому каналі, журналістам вдалося частково відновити для телеглядачів повну картину подій. У випуску за 15:00, як згадував Євген Кисельов, диктор несподівано «зачитала повідомлення інформаційних агентств: президент Буш засуджує путчистів, прем'єр-міністр Великої Британії Джон Мейджор засуджує, світова громадськість обурена». А у вечірній ефір потрапив сюжет кореспондента Сергія Медведєва про реальну обстановку біля Білого Дому і знаменитий виступ Єльцина. «Це стало можливим багато в чому завдяки мужності і професіоналізму моїх колег. Але мене відразу ж звільнили з роботи. На щастя, ненадовго», — розповідав Медведєв, який пізніше став прес-секретарем Бориса Єльцина.

Кореспонденту московського бюро норвезької телекомпанії NRK Хансу-Вільгельму Штейнфельду рано вранці 20 серпня вдалося взяти інтерв'ю у Єльцина, в якому він засудив ДКНС, і передати його на Захід. «В одній будівлі з нами знаходився корпункт фінського телебачення, і у них був підземний кабель, який дозволяв транслювати картинку прямо в Гельсінкі. […] У розпал путчу КДБ перекрив абсолютно всі телевізійні точки, але вони забули про фінський кабель. 20 серпня 1991 року в Білому домі Борис Єльцин дав мені інтерв'ю — я був єдиним, хто удостоївся такої честі […] Я зрозумів, що отримав чисте золото, помчав у фінський корпункт і моментально відправив інтерв'ю в Гельсінкі. Через годину його побачив весь світ», — розповідав Штейнфельд.

3. Єльцин на танку

Президент РРФСР Борис Єльцин, найвпливовіший з опонентів путчу в розваленому Союзі, на момент створення ДКНС був у Казахстані. Путчисти побоювалися протистояння з Єльциним, оскільки він був одним з прихильників підписання нового Союзного договору і трансформації СРСР. Однак перешкоджати його терміновому поверненню в Москву не зважилися — хоча за розпорядженням керівництва КДБ спецслужби в ті дні контролювали всі пересування Єльцина.

Вранці 19 серпня Борис Єльцин прибув у Білий дім — будівлю Верховної Ради РСФСР, яка в дні путчу стала головним центром опору ДКНС. Російський президент прийняв рішення про непокору новоствореному комітету, підписав указ Про незаконність дій ДКНС і разом з низкою близьких до нього політиків склав звернення До громадян Росії, в якому закликав до загального безстрокового страйку.

До того моменту Москва кипіла: тисячі протестувальників проти ДКНС почали збиратися на кількох площах російської столиці і поступово стягуватися до Білого дому. Сюди ж путчисти вже підтягнули військову техніку, зокрема танки Таманської мотострілецької дивізії.

Однак події розгорнулися за сценарієм, далеким від планів ДКНС. Незабаром після полудня 19 серпня до протестувальників біля Білого дому вийшов Борис Єльцин. Він виліз на один з танків, потиснув руки танкістам і прямо з бронемашини зачитав своє звернення До громадян Росії.

«Ми маємо справу з правим реакційним, антиконституційним переворотом. […] Оголошуємо незаконними всі рішення і розпорядження цього комітету», — заявив Єльцин, закликаючи людей «дати гідну відповідь путчистам і вимагати повернути країну до нормального конституційного розвитку». Уже до вечора частина танкової роти Таманської дивізії заявила про вірність уряду РРФСР, а не путчистам.

Дії Єльцина і масові протести в Москві, масштаб яких лише наростав з наближенням вечора, стали точкою неповернення в історії серпневого путчу. Натовпи людей оточили Білий дім живим щитом і з 15:30 почали будувати барикади для захисту від можливого штурму будівлі.

До кінця того ж дня Єльцин зумів сформувати «резервний» уряд — дублювальний склад Ради міністрів РРФСР — і відправити його в Свердловськ (на випадок блокади і придушення опонентів путчу в Москві). Крім того, російський президент і його соратники видали серію указів, що мали демонстративне значення — про перепідпорядкування Єльцину виконавчих органів влади і армії СРСР, про виведення військ з Москви і повернення їх у місця постійної дислокації.

Приблизно о 16:00 Янаєв підписав указ про введення в Москві надзвичайного стану, але врятувати ДКНС це не допомогло.

4. Тремтячі руки Янаєва

Увечері 19 серпня, близько 17:00, путчисти дали прес-конференцію в прес-центрі МЗС СРСР. Однак замість того, щоб переконати країну і весь світ у легітимності своїх дій, породили ще більші сумніви в законності ДКНС.

На тлі наростання в Москві хвилі громадського обурення лідерам комітету довелося відповідати на гострі запитання, серед яких було й таке: «Чи розумієте ви, що сьогодні вночі ви здійснили державний переворот? І яке з порівнянь вам здається більш коректним — з 1917-м чи 1964-м роком? [зміщення Микити Хрущова]», — звернулася до ДКНС журналістка Тетяна Малкіна, якій на той момент було 24 роки.

Геннадій Янаєв, віце-президент і самопроголошений лідер СРСР в дні путчу, на цій прес-конференції був головним спікером, але тримався вкрай невпевнено. Від мільйонів телеглядачів у республіках СРСР і за його межами не втече факт, який згодом широко обговорювали: коли Янаєв говорив, у нього відверто тремтіли руки. Ця деталь не додала аргументованості ні його обіцянкам продовжити курс на демократичні нововведення в СРСР (перебудову), ні боязким запевненням у тому, що ізольованому в Форосі Горбачову нічого не загрожує, і відсторонений в результаті змови президент «заслуговує на всіляку повагу».

5. Три жертви серпневого путчу

20 серпня 1991 року стало переломним днем серпневого путчу. Паралельно з Москвою ще одним центром опору став Ленінград, де на Невський проспект, Палацову та Ісаакієвську площі вийшли до 400 тис. осіб. Ввести в місто війська путчисти не наважилися, танки і повітряно-десантні частини були зупинені на підступах до міста.

У ДКНС усвідомлювали, що втрачають контроль над ситуацією з кожною годиною і почали готувати силову акцію в Москві. Операція із захоплення Білого дому повинна була пройти за участю трьох танкових рот, сил внутрішніх військ, ВДВ і спецпідрозділу Альфа. На штурм відводилося до години, а можлива кількість загиблих і поранених оцінювалося в 500 — 1 тис. осіб. Відповідальність за жертви ДКНС планував покласти на Єльцина і мерію Москви, виступивши із засудженням їх позиції 21 серпня.

Силовий сценарій готував оперативний штаб на чолі із заступником міністра оборони СРСР, генерал-полковником Владиславом Ачаловим. Увечері 20 серпня план операції був повідомлений членам ДКНС і, як передбачалося, буде реалізований в ніч на 21 серпня. Війська приводилися в повну готовність, командири підрозділів готували підлеглих до «бойових завдань».

«Військові повинні були обстріляти з гранатометів кожне вікно [Білого дому] з 2-го до 5-го поверху, після чого ми [спецназівці Альфи], увірвавшись в будівлю, провели б „зачистку“. „Зачистка“ проводиться таким чином: співробітник відкриває двері приміщення, кидає гранату і дає чергу з автомата», — описував згодом деталі плану Леонід Гуменний, командир одного з відділень Альфи.

Однак число добровільних захисників Білого дому до вечора 20 серпня було величезним — за різними оцінками, від 70 до 150 тис. осіб, у їх рядах були також частина московської міліції і ветерани-«афганці». Люди оточили будівлю живим кільцем і зайняли оборону на барикадах.

І хоча справа дійшла до виведення силовиків і військових на вихідні позиції, навіть у лавах спецназу наполягали на безглуздості штурму і вимагали від вищих чинів письмових наказів. «[Командир Альфи Віктор] Карпухін відповів, що є наказ уряду, — згадував Гуменний. — Він повторив це суворо кілька разів. Але це не справило належного ефекту. Ми стали обурюватися, називаючи штурм божевіллям».

У результаті ніхто з членів ДКНС так і не зважився поставити свій підпис під розпорядженням про штурм Білого дому, який загрожував обернутися кривавою бійнею. Близько 3:00 21 серпня генерал-полковник Ачалов наказав скасувати операцію і відвести підрозділи з центру Москви. Більш того, до 21 серпня більшість військових частин відмовилися виконувати накази ДКНС. На ранок третього дня путчу проти міністра оборони Язова виступили командувачі радянських ВПС, ВДВ, РВСН, ВМФ.

І все ж драматичні три дні серпня 1991-го забрали життя трьох людей. Це сталося в ту ж ніч на 21 серпня, коли Москва чекала штурму Білого дому. З 23:00 у столиці діяла комендантська година, і колона бронетехніки Таманської дивізії, виконуючи вказівки призначеного ДКНС військового коменданта Москви, вийшла на патрулювання міста.

Трагедія сталася в Чайковському тунелі на Садовому кільці (нині Новоарбатський). Він був перекритий барикадами протестувальників проти ДКНС, і люди спробували перешкодити проїзду декількох БМП — побоюючись, що вони рухаються до Білого дому.

«Але побачивши бойові машини піхоти, які стріляли на повному ходу трасерами, натовп у паніці кинувся назад, — описував події їх очевидець, журналіст Комерсанта Михайло Каменський. — Без особливих зусиль, розкидавши загородження на підступах до Нового Арбату, вісім БМП, не припиняючи пострілів у повітря, в'їхали в тунель. Уже під землею на одну з машин вдалося накинути ганчірку. Осліпла БМП, взявши на великій швидкості вправо, по дотичній проскребла по стіні тунелю, залишивши на ній глибоку борозну […]. Ті, хто оборонялися, рятувалися на пішохідних доріжках уздовж стін [тунелю] і на залізобетонному бруствері між опорами. Тут осліпла машина задавила першого».

Сум’яття через смерть людини, хаос у тунелі і спроби людей зупинити бронетехніку призвели до загибелі під гусеницями машин ще двох осіб. Трьома жертвами путчу виявилися:

• 28-річний Ілля Кричевський — архітектор проєктно-будівельного кооперативу «Комунар»;
• 22-річний Дмитро Комарь — учасник війни в Афганістані, водій автонавантажувача;
• 37-річний Володимир Усов — економіст підприємства «Іком», син контр-адмірала ВМФ СРСР.

«Вони загинули як приречені. Їх убивали як заколотників. Їх ховали як переможців», — писав «Комерсант» у своєму матеріалі про загибель трьох чоловіків.

Вже 24 серпня 1991 року, через кілька днів після розвалу ДКНС, Горбачов присвоїв всім трьом звання Героя Радянського Союзу — «за мужність і громадянську доблесть, виявлені при захисті демократії та конституційного ладу СРСР».

Горбачов повернувся з Криму до Москви в ніч на 22 серпня. Слідом за ним в Москві сів літак з путчистами (Крючковим, Язовим і Тізяковим) — 21 серпня на тлі неминучого краху ДКНС вони літали в Форос на переговори з радянським лідером, але той відмовився їх приймати. Всі троє після прильоту були арештовані, а віце-президента Геннадія Янаєва затримали о 6 ранку 22 серпня в його робочому кабінеті. Затримання чекало й інших путчистів. Деякий час, поки йшов судовий розгляд, члени ДКНС провели у в’язниці, проте в 1994 підсудних у справі ДКНС амністувала Держдума РФ.

Читайте також: Важкий дух лібертаріанства (рос.)