«Заробляти можна в Ужгороді, а от жити треба у Стамбулі»

Відомий письменник, поет, перекладач Андрій Любка нещодавно повернувся зі Стамбула і на сайті «Збруч» поділився враженнями від цієї подорожі. Пропонуємо його блог.

«У моєму місті (письменник живе в Ужгороді. — Ред.) люблять по­вторювати, що заробляти тре­ба у Києві, а жити — в Ужгороді. Мовляв, у нас вища якість життя, але недостатні — бо провінційні — доходи. Ось тому жити на київську зарплату в Ужгороді — просто ідеально.

Оскільки недавно я повернувся зі Стамбула, хочу розвинути цю думку далі: заробляти можна і в Ужгороді, а от жити треба у Стамбулі. Ну бо справді — таких цін уже ніде немає. А це ж не якась там зачухана провінція, це древній затурка­ний (гра слів доброзичлива) мегаполіс! У Стамбулі живе понад 15 мільйонів лю­дей, а це більше, ніж у Лондоні, Парижі й Римі разом узятих. Вже не кажучи про те, що Стамбул, либонь, найгарніше місто на континенті.

А ціни при цьому — приємні навіть для українського гаманця. Судіть самі: за чу­довий готельний номер на двох (плюс дитина) зі сніданками на чотири ночі в самісінькому центрі Стамбула ми запла­тили лише 65 євро! Про центр я не жар­тую, бо центральніше вже не буває: за 400 метрів від Блакитної мечеті й 500 ме­трів від Ая-Софії, з вікнами на стіну кон­стантинопольського іподрому й терасою з видом на Мармурове море та Принце­ві острови. А чи можна у Києві винайня­ти хороший готель біля святої Софії за 15 євро (на двох зі сніданками)?

Та навіть в Ужгороді це неможливо. Знаю, бо дослівно тиждень тому наші друзі вимушено зупинялися в одному з центральних ужгородських готелів і пла­тили удвічі більше за вдвічі гірші умови. Ясна річ, ціни на готелі в Стамбулі тепер трішки нижчі через коронавірус, але вони були дуже доступними й до пандемії. Ціни на довгострокову оренду житла теж: у Стамбулі за 200 доларів на місяць мож­на винайняти цілком пристойну квартиру з великим метражем. В Ужгороді, знову ж таки, з цим є нюанси.

За 10-кілометрову поїздку на таксі, за­мовленому через мобільний застосунок, я заплатив 35 турецьких лір (до 120 грн). Поїздки в міських автобусах, трамваях, фунікулері, метро — від 10 до 15 грн, а пе­реплисти Босфор на одному з численних поромів, які тут теж вважаються міським громадським транспортом, можна за 15−20 гривень.

Ціни в ресторанчиках центральних ра­йонів — також більш ніж доступні. Друга страва коштує від 120 гривень, за вече­рю на двох (без алкоголю, бо у мусуль­манській країні з цим непросто й неде­шево) ви заплатите 400−600 гривень; щоб наїсти на тисячу, треба справді дуже постаратися. Я давно не був у Києві, тому не можу порівнювати, але в Ужго­роді такі ціни переважно в кафе, а не в ресторанах. Додайте також те, що в ту­рецьких ресторанах вам ще приносять безкоштовно купу закусок, хліба й лава­шів, чаю й почастунків.

Та й узагалі — турки вміють і люблять приймати гостей. Ми вважаємо себе гостинними й пишаємося цим, але турки в цьому на дві голови вищі. Вони це ро­блять професійно і з розмахом — їхній рі­вень сервісу для нас ще довго буде не­досяжним. Мова не тільки про манери чи вишкіл, а й про усмішку, прагнення в усьому догодити, допомогти.

Я не відкрию Америку, якщо скажу, що у нас із цим сутужно. Наприклад, тиж­день тому я був свідком втомленого іг­нору моїх друзів в ужгородському готелі. Ніхто з рецепції не кинувся допомагати з величезними валізами під час заїзду (а нам у Стамбулі допомагали), під час ви­їзду навіть не сказали банального «дяку­ємо, до побачення».

Турецькі офіціанти не соромляться обслуговувати відвідувачів, для них це не приниження гідності, а навпаки — так здається принаймні — велика честь. Бо якщо ви зайшли саме до них, значить, вважаєте їх найкращими. І для турецько­го власника ресторану не проблема піс­ля трапези самому принести гостям чай і десять разів перепитати, чи ми всім за­доволені, чи все було добре, а потім ще стільки ж разів подякувати.

Я не робитиму з цього глобальних висновків, скажу просто: їдьте у Стам­бул! Я був уже вчетверте, але точно по­їду ще.