“Коли за нами ганявся морський леопард, намагався не думати, що буде, якщо він прокусить надувний човен”

Світ доступніший, аніж здається, сидячи вдома, каже письменник-мандрівник Маркіян Прохасько. У 2019-му він здійснив свою давню мрію — відвідав Антарктиду. Не просто відвідав, а місяць жив на українській арктичній станції «Академік Вернадський» на острові Галіндез. Щоб дістатись до острова, львів’янину довелось не просто подолати на яхті протоку Дрейка, яку називають кладовищем кораблів, а й навіть у шторм чергувати за стерном.

«Давно мріяв побувати в Антарктиді, але не думав що мрія здійсниться. А на початку 2018 року побачив у Майкла Щура інтерв’ю з Євгеном Диким, керівником Національного антарктичного наукового центру. Він виглядав зовсім інакше, ніж типові державні чиновники. Думаю, може б він погодився взяти мене на станцію? Вагався, телефонувати-не телефонувати. А потім подумав, шкодуватиму, якщо навіть не спробую. Таки зателефонував. Сказав, що у мене є ідея — написати книжку про Антарктиду. І він погодився! Але пожартував, що за кошти платників податків здійснювати чиїсь мрії недоречно. Кажу, я сам знайду гроші на подорож, знайду видавництво, тільки підкажіть, як туди добиратись і дозвольте перебувати на станції», — каже Маркіян Прохасько.

«Часом хотілось вмерти…»

Подорож до Антарктиди — задоволення не з дешевих. Квиток на круїзний лайнер може коштувати навіть 10−15 тисяч доларів. А ще ж треба з України дістатись до Буенос-Айреса, а далі — в Ушуаю, звідки судна виходять у плавання. На яхті добратись дешевше. Якщо є час і можна трохи пожити в портовому місті, то можна також знайти «гарячі» квитки на яхту і за 3000 доларів. Але для цього треба мати більше часу, і відповідно, довше орендувати житло у порту. «У мене таких грошей немає, тож довелось шукати спонсорів. Ними стали Видавництво старого лева, фонд родини Богдана Гаврилишина, Український католицький університет, юридична фірма «Moris Group», організація 350.org, видання «Курс», клуб мандрівників «GoMountains», виробник одягу «Neve», магазин спорядження «Робінзон», Громада міста Львова та безліч приватних осіб.

Саме планування подорожі зайняло чотири місяці. А дорога до станції — приблизно три тижні, з яких понад два тижні — перехід на яхті. Вийшли з порту на день пізніше, ніж планували, бо у протоці Дрейка був сильний шторм (вона з’єднує південні частини Тихого та Атлантичного океанів, тому її часто штормить), — розповідає мандрівник. — Розумів, що перехід на яхті через протоку Дрейка — найважча частина подорожі, але не думав, що може бути аж так важко. Нудило постійно. Туристи можуть собі лежати і не рухатись. На яхті ж усі були членами команди і вісім годин на добу треба було чергувати. Чотири з них ми стояли за стерном. Звичайно, чергували не самі, а принаймні по двоє. Хтось стоїть, хтось — сидить поруч напоготові. Також завжди — особливо вночі і в погану погоду — за всім пильнував або капітан, або його помічник.

Чергувати випадало і вночі, і в шторм, вітер. Хіба якщо уже дуже сильний шторм, тоді уже за стерном стояли лише досвідчені люди. У шторм 6−7 балів я теж стояв за стерном. Спочатку страшно. Особливо, коли яхта вдаряється у хвилі, і один борт повністю заливає вода. Я ж думав, що це як на човні — якщо вода заливає, значить зараз підемо на дно. А тут виявляється, хвилі можуть ходити туди-сюди через яхту і нічого не станеться. Коли це усвідомлюєш, починаєш ловити задоволення, як на американських гірках. Особливо, якщо ти ще й стоїш за стерном. Щоправда, коли був дуже сильний шторм, я самих хвиль не бачив, був у каюті. Це було на початку подорожі, морська хвороба була у розпалі і часом хотілось вмерти. Яхта двигтіла, її повертало набік, здавалося, вона от-от розколеться надвоє. Хотів увімкнути диктофон, аби записати цей звук, але не зміг навіть дотягнутись до телефону, так було зле".

Незвичним було те, що навіть при невисоких хвилях яхта йде під кутом 30−45 градусів. Довелось звикати ходити завжди за щось тримаючись, а коли лягав на полицю, прикріпляв до стелі троси, які напинали спеціальну цупку тканину, аби не можна було впасти. Часто доводилось прокидатись від того, що ти лежиш не на полиці, а в цьому «гамаку». Вночі крізь сон було чутно, як у кухні туди-сюди совається начиння. Тому всі полиці закривалися на засувки, аби нічого не повипадало, а плита була на спеціальній підставці, аби її поверхня була рівною, не залежно від нахилу яхти.

«Острови на сонці виглядали, як глазуровані тістечка»

«Перший антарктичний острів, до якого ми підійшли — Десепшн. Пощастило, що якраз була сонячна погода (там це стається не так часто), у мене саме минула морська хвороба і якраз мала бути моя вахта. Я був сам за стерном і міг сповна насолодитись пейзажами. Ці острови на сонці виглядали, як глазуровані тістечка. Вражали химері форми айсбергів, скелі, які стирчать з води, як сталагміти. Десепшн — острів, який колись був вулканом і ще у 70-х роках там було кілька вивержень. Бухта — це по-суті гирло вулкана. Відразу виникли асоціації з піратами, які заходять у таємну бухту. До речі, всередині бухти є покинута база китобоїв. Ландшафт там космічний — практично ніяких рослин, лише вулканічні камінці. Мало кольорів, все у напівтонах, як чорно-біла фотографія, — розповідає Маркіян. — Загалом по антарктичних островах ми ходили тиждень, доки дістались Галіндезу. Кожна висадка з яхти на сушу — окрема пригода. Щоразу з яхти ми пересідали на моторний човен, аби дістатись суші. На Десепшні ми виходили на місця гніздування пінгвінів. Ще на одному острові ходили в… музей. Фактично, це стара британська станція, яку переобладнали на музей. Цікаво, що цей музей на 80% покриває видатки на своє утримання за рахунок продажу сувенірів, хоч туристи там бувають не щодня. Уявіть собі український музей, який каже державі — нам майже не треба грошей, ми заробимо на сувенірах. Звичайно, сувеніри там дорогі (були і по 300 доларів), Але люди це купують, адже такі круїзи можуть собі дозволити переважно небідні люди.

Ще ми підходили яхтою до місця, де затонув корабель. І ми цей корабель бачили. Поруч виходили на льодовик. Там була одна з найкрасивіших панорам, які бачив у житті. Схоже бачив хіба що на фотографіях НАСА з інших планет. Було видно, що туристи катались на льодовику — був накатаний у льоду такий жолоб на кількадесят метрів від верхівки льодовика аж до рівня води. Не втримався, і собі проїхався. Це ж не просто ковзанка у парку, а льодовик в Антарктида! А якось за нашим моторним човном ганявся морський леопард. Мабуть, його назвали так, бо він чимось схожий на звичайного леопарда — рудуватий, з плямами, і також хижак. Але його напади зрозумілі — він просто захищає свою територію. Теоретично, він міг прокусити наш надувний човен чи когось вхопити і затягнути під воду — такі випадки уже бували".

Найважча робота — у кухаря

Скоріш за все, подорож на яхті далеко не така комфортна, як на лайнері, зате вона дала змогу зануритись в життя Антарктики, а не просто зробити фото і швиденько повернутись на борт. «На скільки мені відомо, на лайнері є інтернет, бар, джакузі, системи антизахитування. При висадці на берег туристи не мають багато часу, тому гіде їм не дають зробити крок вліво-вправо. Я бачив, як вони ставили спеціальні тички, за які заходити не можна. І швиденько заганяли туристів назад. Бо вони за них відповідальні і не хочуть мати проблем. Виходить, платиш купу грошей, аби поставити галочку «я тут був», але насправді дивишся на все, як через екран телевізора.

А так, як я був на яхті, то можна побути самому, в тиші, і в якийсь момент починаєш чути цю тишу. Вловлювати особливі звуки природи. Наприклад, як пінгвіни дзьобами шукають камінці… Де ще таке почуєш, — розповідає. — Коли я нарешті прийшов на Галіндез, була ніч. І це було особливе враження. Після двох тижнів абсолютно темних ночей в морі, де на горизонті не видно жодного вогника, інколи навіть зірок не видно через туман, приходиш на станцію — а вона світиться, люди ходять. На яхті було постійно холодно — 12−14 градусів, а тут тепло, люди в домашніх капцях. Тому було враження, що я повернувся в цивілізацію, а не навпаки".

Сама станція Академік Вернадський — це кілька приміщень — для проживання, для обслуговування станції, склад для зберігання човнів, палива. Станція розрахована на 12−14 людей, якщо на цілий рік. Проте у час антарктичного літа прибуває ще сезонний загін. У різні роки він буває різним за кількістю осіб. У той період, коли був Маркіян, людей було більше, оскільки працювала ще ремонтна група, яка проводила різні роботи. Сезонні працівники прибувають на станцію на кілька теплих місяців, а опісля мають повернутись назад. Справа в тому, що більшість року води замерзають і дістатись сюди можна лише криголамом. А на станції залишаються лише зимівники, які проводять дослідження впродовж цілого року.

Сам острів, на якому розташована українська станція, невеликий. Його можна обійти хвилин за сорок прогулянковим темпом. У погану погоду в море не вийдеш, зрештою навіть зі станції не вийдеш, коли мете, тому дванадцять зимівників у деякі періоди року фактично постійно перебувають у замкненому просторі. У нас дорога на роботу уже сама по собі може бути чимось, що допоможе розвіятись. У звичайних обставинах ти йдеш із роботи додому. З дому на роботу. Між тим ще по якихось справах, у гості чи відпочиваєш. А там і робота, і побут, і сон, і відпочинок — все у одній будівлі, на одному острові. Відповідно, справедливо, що частково станція — це приватний простір, а частина часу — особиста, тому гарно, що люди там можуть самі укладати свій розклад: коли починають працювати, коли закінчують. Головне виконати усі завдання, зробити всю свою роботу.

«На станції я мав ті ж спільні обов’язки, що й всі сезонники. На нас покладали лише допоміжні функції. Наприклад, помічник денного чергового. Також щоп'ятниці були чергування по станції. Але оскільки нас було багато, то черга випадала раз на два тижні.

Найголовніше: спеціалісти, які там працюють, мають свої безпосередні обов'язки. Багато хто вважає, що найбільше роботи — у кухаря. Адже він повинен готувати постійно. Єдиний вихідний — неділя. Тоді його підміняють колеги. Кухар, до речі, готував дуже смачно. І це дуже важливо. Уявляєте, якби вам рік довелось їсти несмачну їжу? Важливо було ще й правильно розподілити запаси, аби не було так, що на початку сезону з’їли все найкраще, а потім перебивались самими крупами. Найбільша проблема з фруктами — їх не можливо довго зберегти. Окрім кухаря, каверзна робота також у озонометриста, адже він також має робити заміри у конкретний час доби. Здавалося б, лікар більш відповідальна робота, але якщо всі здорові — то, на щастя, лікувати нема кого.

На зимівку беруть людей з міцним здоров'ям. Оскільки людей на станції не багато, то на якісь віруси практично не хворіють. Хіба що на станцію туристи принесуть щось, тоді пів станції може чхати і кашляти. Тож лікар роботи майже не мав. Але ще до мого приїзду була одна надзвичайна ситуація — у одного з зимівників був апендицит. Лікар намагався прооперувати на місці, але виявилось, що ситуація складніша, ніж думали, і довелось його евакуювати зі станції. Тоді його доправляли до Чилі", — каже Маркіян.

До речі, коли він перебував на станції, туди трохи раніше від нього разом із сезонниками прибула жінка-біолог. Потім вона залишилась на зимівлю, тож загалом пробуде в Антарктиці більше року. Потім з новою експедицією прибула ще жінка-лікар. Тож цієї зими на «Академіку Вернадському» перебувають дві жінки — це вдруге за історію станції.

Станцію купили у британців за один фунт

До речі, на «Академіку Вернадському» є власний бар «Фарадей». Він входить до десятки найекзотичніших барів у світі. «Він справді має особливу атмосферу. Три його стіни — зовнішні, тому там багато світла, усе з дерева, посередині більярд, грає музика. Станція колись була британською, тому бар — оформлений у британських традиціях. Британці люблять після роботи зайти випити пива. Утім, у „Фарадеї“ пива не було. По-перше, його треба завести з материка. Натомість, біолог Ігор Дикий казав, що вино там пити корисно, аби людина могла розслабитись. П’ють його переважно по суботах. Ще може бути алкоголь, який туристи привозили з собою — в гості не йдуть з порожніми руками».

На станції досі зберігається символічний фунт, за який українці купили станцію у британців. Британці збудували нову станцію приблизно за 100 км. Від Галіндезу. Їм не було сенсу утримувати дві станції практично поряд. Аби не демонтувати її, вирішили передати країні, яка не має станції. Претендували чимало країн. Але Україна тоді відповідала вимогам, оскільки мала власний флот (якого тепер нема), а також досвід наукової роботи в Антарктиді, але після розпаду Союзу Росія не віддала Україні жодної станції. Однак не варто думати, що українські науковці прийшли працювати на все готове. За обладнання, яке британці передали українцям, наша країна вклала чималі кошти.

У гарну погоду учасники експедиції не лише гуляють островом, а й ходять на моторних човнах на сусідні острови. Під час одного з таких походів на сусідній острів, під маленьким надувним човном проплив кит. «Розуміли, що він може нас перекинути у холодну воду одним рухом. Але вмикати двигун, щоб відплисти подалі, теж не можна, щоб його не злякати. Взагалі бачив там зблизька десятки китів, бачив, як вони пускають воду. Взагалі ближче до Південного полюсу, посеред снігової пустелі вглибині континенту практично немає життя, хіба якісь бактерії, або птахи пролітають. А тут, у Західній Антарктиці, на узбережжі є і пінгвіни, морські котики, різні птахи. До речі, птахи також бувають досить напористими. Наприклад, поморники. Захищаючи свою територію, пробують відлякати людей. Для цього намагаються вдарити у найвищу точку людини, тому часом було, що буквально черкали по голові. Певно, якби був без шапки, то могли би подряпали кігтями. Якщо тримати руку над головою, то вони черкають руку», — ділиться враженнями Маркіян.

Загалом на Галіндезі порівняно тепло, оскільки він розташований до Південного полярного кола. Влітку там може бути навіть +2-+5. Але навіть за таких температур там можна обгоріти на сонці. «Коли збирався у подорож, мене здивувало, що окрім теплих речей порадили обов’язково взяти сонцезахисні окуляри і крем від засмаги. Справді, у сонячний день без окулярів було боляче дивитись — сонце так відбивалось від криги. Деякі науковці наголошують на тому, що води довкола Антарктиди потроху тепліють, відступають деякі льодовики. Тож глобальна зміна клімату відчувається і тут. А ще тут особливо відчувається, що людство щось робить не так. Наприклад, навіть тут у водах виявили мікропластик. Людей тут фактично нема, а пластик є. Уявляєте, який його рівень у водах біля населених материків. Цей мікропластик потрапляє у тканини риби. Потім її виловлюють і люди їдять, — каже Маркіян Прохасько. — За рахунок того, що в Антарктиці нема поселень людей, певні наукові дослідження можна зробити лише там. Там найкраще досліджувати іоносферу, грозову активність, бо можна „побачити“ через прилади кожну блискавку. Скажімо, десь під Києвом зробити це не можливо, адже дуже багато перешкод і сторонніх шумів. Українські науковці, які там працюють, мають чимало наукових відкриттів. І це дуже престижно, що Україна має свою станцію в Антарктиді».

Фото Маркіяна Прохаська