Місто, що постало на 19 річках

Скільки разів була у Польщі, однак моя журналістська стежка ніколи не приводила мене до Лодзі. Цього разу Польська Організація Туристична (РОТ) запросила українських журналістів відвідати це місто з надзвичайно цікавою історією у рамках Польсько-українського журналістського форуму.

Лодзь у перекладі з поль­ської — «лодка» (човен). Таку назву місто отрима­ло через річки, яких у місті є аж 19. Річки не можна назвати рі­ками, бо це так звані потічки, однак навіть ці струмочки ста­ли свого часу годувальниками промисловості міста. Але зараз майже усі ці річечки сховані під землею, а на поверхні залиши­лися лише заводи, вцілілі після Другої світової війни будинки і парки…

Лодзь не може похвалити­ся такою величезною кількістю пам’яток архітектури, як, скажі­мо, польські Краків чи Вроцлав. Це місто індустріального сти­лю, напівзруйнованих будинків і пам’яток архітектури.

Під час відновлення післявоєнної Варшави Лодзь викону­вала роль столиці. У 80-ті роки минулого століття місто за кіль­кістю населення займало другу сходинку, бо у ньому офіційно жило 850 тисяч поляків. Тепер у місті залишилося 700 тисяч ло­дзян.

Візитівкою Лодзі є головна вулиця Пьотрковська. Це чоти­ри з гаком кілометри історії, не­ймовірних вражень, сувенірних крамничок і, звісно, кнайп. А ще місто може похвалитися спо­гадами з дитинства, бо хто на­родився у ХХ столітті, виріс на мультфільмах про Льолєка і Бо­лєка, пса Рекса та про Чарів­ний Олівець, які знімали саме у цьому польському місті. У студії «Се-ма-фор» протягом 70 ро­ків створювали анімаційні філь­ми для дітей і дорослих. Сво­їм мультяшним героям лодзяни поставили пам’ятники.

У самісінькому серці Лодзі, на знаменитій вулиці Пьот­рковській, є Алея зірок кіне­матографа. Близько 70 зірок з іменами світової слави поль­ських режисерів, сценаристів, операторів, акторів і компози­торів раптом опинилися під на­шими ногами. Я бачила зірки Романа Поланського, Анджея Вайди і Кшиштофа Зануссі. Першу зірку вмонтували 20 ро­ків тому, а відкриття Алеї було приурочене до 50-річчя знаме­нитої кіношколи у Лодзі. Укра­їнським журналістам показали цю єдину у Польщі вищу школу кінематографа. Була вражена, що на курс акторів набирають лише 20 осіб, а на одне міс­це претендують… 400! На ре­жисерський факультет — лише вісім. Свого часу тут вчилися режисери світової слави — Поланський, Вайда, Зануссі…

А ще на тій самій вулиці одна з її частин викладена з плиток-цеглин, на кожній з яких викар­бувано імена людей, які допо­магали у розвитку міста. Це так званий «підніжний пам’ятник», що складається з 13 400 мета­левих цеглин. Лодзь також сла­виться своїми графіті. Та й вза­галі, за словами нашого гіда Пьотрека, місто вважають поль­ською столицею стріт-арту. Та­ким чином вирішили поліпши­ти дизайн деяких обшарпаних будинків. І їм це справді вдало­ся, бо місто може похвалити­ся майже 50 великими і малими вуличними муралами.

Це зараз місто відновлюєть­ся, і лодзяни, і місцева влада дбає про добробут. Але був час, коли Лодзь з її майже 800-літньою історією особливо не мала чим похвалитися. За словами гіда, після розділу Речі Поспо­литої, наприкінці ХVІІІ століття, влада Пруссії (а до неї відійшла ця територія) навіть мала намір забрати у Лодзі статус міста! Та й на той час населення Ло­дзі становило лише 250 осіб. Як у малесенькому селі. А все змі­нилося на початку ХІХ століття. 1820 року більша частина Поль­щі відійшла до Російської імпе­рії, і Лодзь оголосили фабрич­ним містом.

Річ у тім, що навколо бага­то лісів, а це означає, що будівельного матеріалу — хоч гре­блю гати. 19 річок давали енергію. І Лодзь почала пере­творюватися на один із най­більших промислових центрів імперії. Вже до початку ХХ сто­ліття ніхто і не пам’ятав, що у міста могли забрати статус. Тут мешкало понад 300 тисяч осіб і працювало близько 850 фа­брик. Величезні фабрики і ма­нуфактури займали цілі квар­тали. Тут працювали і жили сотні тисяч робітників. На ви­робництво приймали навіть ді­тей, яким виповнилося 12 ро­ків. Трудовий день становив 15−16 годин, за який платили копійки, зате набивали валіз­ки грошима три найвпливові­ші магнати Лодзі — Карл Шайб­лер, Ізраїль Познаньський та Людвік Грохман. У самісінько­му серці Лодзі стоїть пам’ятник цим трьом фабрикантам — за круглим столом «вирішують» глобальні питання своїх гаман­ців…

Та, як би там не було, лодзя­нам давали дешеве житло на кшталт комунальних квартир зі спільними вигодами (дехто ще й досі живе у таких умовах. — Г. Я.).

У 90-ті роки минулого століт­тя місцева легка промисловість дихала на ладан, а потім і зовсім згасла. Конкурувати з дешевим імпортом з Азії було непросто, і фабрики одна за одною банкру­тували і закривалися. Місто ста­ло лідером із безробіття, лодзя­ни пакували валізи і виїжджали у пошуках кращого життя. Але Лодзь знайшла силу встати на рівні ноги і почала відроджува­ти те, що перетворювалося на руїни. І першим таким перетво­ренням стала «Мануфактура» — територія колишньої ткаць­кої фабрики Ізраїля Познань­ського перетворилася на сучас­ний торговельно-розважальний комплекс. Тут відкрили понад 300 магазинів різних брендів, ресторани, готелі і навіть музеї. Ще тут є оглядові майданчики і… басейн на даху.

Лодзянам цей процес пере­творення руїни на сучасну те­риторію відпочинку припав до душі, і після «Мануфакту­ри» нове життя почали вдиха­ти в інші «розвалюхи». Цей про­цес називається ревіталізацією. Єдиною умовою ревіталіза­ції є збереження історичних об’єктів, тобто фасад має зали­шитися таким, яким він був у ХІХ столітті, коли фабрику було збудовано.

Те саме роблять і з житлом лодзян. Ті, хто жив на території «Ксьонжий Млин», що належа­ла Шайблеру, давно отримали омріяне житло з нормальними вигодами. Тобто людей на пев­ний час виселяли, за кошти дер­жави робили у таких будинках з червоної цегли ремонт, де вже були просторі кімнати, ванни-ту алети, і люди згодом могли по­вертатися у свої квартири. Але… за комунальні послуги доводить­ся тепер платити в рази більше.

Ще один завод, який пере­став існувати, — лікеро-горіл­чаний. Лодзинська туристична організація зробила нам пода­рунок — українські журналісти мали можливість на власні очі побачити, як з руїни виростають приміщення «Монополіса», що будуть придатні для користуван­ня. Нам видали каски та жилети зеленого кольору і показали, як можна і треба господарювати. Перед очима мені постав наш величезний концерн ЛАЗ, на якому нема ні вікон, ні дверей, а на даху повиростали метро­ві берізки. Чому у нас нема та­кої ревіталізації? Бо ми не в Єв­росоюзі, чи тому, що не дбаємо про те, що отримали у спадок? Розумію, що така робота вима­гає не просто великих грошей, а космічних. Бо ж ревіталізація означає повне оновлення будівель — від комунікацій, що йдуть до об’єкта під землею, і фунда­менту до фасадів і дахів. Звісно, легше усе зрівняти з землею.

Можливо, саме через цю ве­лику любов до повернення іс­торичних пам’яток до життя ло­дзян іноді називають найбільш креативними у цілій Польщі. Бо ж і справді вміють сіре та сумне промислове місто перетвори­ти у світле місто-свято, повернувши до життя те, що ще може довго їм служити.

Фото авторки