«На карті за Союзу ми були в «голові», а зараз ми в «дупі» Європи»
Як зараз живуть колишні прибалтійські республіки?
Львівські підприємці, бізнес-тренер і письменниця Людмила Калабуха та професійний акваріуміст Сергій Калабуха вже відомі читачам «Високого Замку» як завзяті мандрівники. Калабухи розповіли про свою уже 48-му мандрівку — подорож до Прибалтики, колишніх радянських республік Литви, Латвії та Естонії.
Литва. Еміграція, язичники і дивна Конституція
«Вони дали йому по голові великим дрючком, і він полетів на небеса», — так вперше згадали Литву у 1009 році у літописах. І знаєте хто? Монашки! Саме вони написали блокбастер про архієпископа, що їхав навернути литовців-язичників у християнство і якого вони вбили", — починають свою розповідь про Литву мандрівники.
У 2009 році в Литві гучно відзначали першу літописну згадку. Ну і що, що вбивство святого отця? Зате втерли носа сусідам — Латвії та Eстонії! Про литовців літописи аж 1000 років тому вперше написали.
«Литва остання в Європі прийняла християнство у XIV ст. Пам’ятаємо — Русь охрестив у X ст. князь Володимир. Зараз близько 5 тисяч литовців сповідують багатобожжя — давню віру своїх предків, яку ніхто не забував і особливо не забороняв. Хіба що радянська влада, якій все було „не так“, крім віри у світле комуністичне майбутнє. Всі охочі радо беруть участь в яскравих та веселих язичницьких святах як у містах, так і в селах. Віротерпимість та толерантність до всіх 145 національностей та їхніх вірувань — от що вирізняло литовців протягом століть буремної історії», — каже Людмила Калабуха.
***
Кожен має право бути не відомим і не знаменитим.
Кожен має право лінуватися і нічого не робити.
Собака має право бути собакою.
Кожен має право забути, що в нього є обов"язки.
Кожен має право нічого не розуміти…
«Хочете так? Для цього вам треба стати громадянином республіки Ужупіс — незалежної держави в центрі Вільнюса. Це рядки з її Конституції — зводу правил, за якими живуть митці та богема, завдяки яким район бомжів та криміналу у 80- ті перетворився вже у 2000-ні на найоригінальнішу частину литовської столиці із найдорожчою нерухомістю! Свій герб, валюта, армія (12 осіб), президент, прокурор, митниця і карнавали. Кожний десятий житель — митець, а з фонтана на головній площі кожного 1 квітня ллється пиво!» — дивує мене Сергій Калабуха.
***
— Ти нещасливий?
— Дуже щасливий, — відповідає бідняк.
— І я щасливий, — каже багатий купець.
Обійшли чорні ангели весь Вільнюс і не знайшли там нещасливих людей.
Так розповідають литовці давню легенду. Та зітхають, що зараз все далеко не так. Перехід на євро став економічною ямою. Щоб звести кінці з кінцями, всі працюють на двох, трьох та навіть чотирьох роботах. А у молоді тільки одна мета — виїхати за кордон. Там зарплата 2−3 тис. євро, удома — максимум 700, а ціни європейські. «На карті за Союзу ми були в «голові» і жили краще за всіх, а в Європі ми в «дупі» — скаржаться люди 50+. У них, як у східних німців, така собі остальгія (від слова «ост» — схід) — туга за радянським минулим. З 3-мільйонної Литви 1 млн жителів виїхав на заробітки за кордон. Повертатися не збирається. Переманюють туди дітей та батьків.
«Литва — світовий лідер зі зменшення населення через еміграцію. Але абсолютно всі, кого ми зустрічали під час нашої мандрівки, були привітні, професійні, стильно вбрані та фізично привабливі. Радо допомагали у всіх питаннях та відповідали російською, англійською і польською, якщо якихось слів їм або нам бракувало для порозуміння», — розповідає Людмила Калабуха.
Подружжя каже, що литовський національний характер — впертість, працьовитість, емоційна стриманість та бажання жити по-своєму. Саме тому вони зберегли мову попри заборони могутніх завойовників. Тому першими вийшли з СРСР у 1990-му.
«Якщо коротко про враження від Литви, то це свіжі смачні якісні місцеві продукти, питна вода у кранах та чисті річки в центрі великих міст, ручні дикі птахи, яких ніхто ніколи не скривдить, небагаті, та неймовірно доглянуті будиночки навіть на віддалених хуторах. І дві сучасні релігії — пиво та баскетбол», — з усмішкою ділиться Сергій.
Латвія. Коли публічна страта — найкраща з усіх новин!
Єдиним способом комунікації у європейських містах до XVIII ст. були дзвони на головному храмі міста. Це зараз ми заглянули у смартфон і знаємо, що робить будь- яка людина в будь-якому місці в режимі реального часу. А тоді — реально виходили з зони комфорту. При перших звуках набата треба було все кинути, вбратися і бігти на площу біля ратуші. Причини: ворог нападає, пожежа, чума і 4-й, найбажаніший сценарій — чиясь страта.
«Уявіть: чекали або війну, або пожежу, або моровицю, а тут бонус — страта- „развлєкаловка“! Ну які розваги були у людей? Чи розчленують когось, чи руку злодію відрубають, а як пощастить, то спалять відьму — гарну молоду дівчину до 50 кг (вантажопідйомність мітли). І це тільки в кіно показують, що хтось з натовпу виступає проти. В житті всі були за: вони щиро вірили, що страчують грішника, очищають суспільство і так оберігають себе від кари небесної. А коли тіло страченого везли назад по вулиці, кров заливала дорогу, і її зверху засипали пісочком. От вже 800 років у Ризі ця вулиця має назву Пісочна», — розповідає Людмила Калабуха.
Мандрівники кажуть, що у XVIII столітті у Ризі за аморальну поведінку дівчину живцем замурували в фортечну стіну. За що? Вона мала дошлюбні стосунки з солдатом, всупереч волі батьків та суспільній моралі. Ото замуровують людину в стіну і залишають невелику шпарину, щоб максимально продовжити її муки, щоб людям було чутно її стогін.
«Тепер тут стоїть печальний пам’ятник її привиду, біля якого фотографуються туристи. І ми сфотографувалися і знову щиро раділи, що живемо в інший час», — позитивно підсумовує подружжя.
Естонія. Тут ніхто ніколи не ходить на вибори і не підписує жодних паперів
«У 2000 році Естонія перша у світі прирівняла право на вихід в Інтернет до базових прав людини, цифрові підписи до підписів від руки. Тепер ніде не треба підписувати папери, окрім укладання шлюбу чи розлучення. Ні урядовці, ні політики ніколи не підписують жодних паперів і навіть не тримають їх у себе на столі. Знаєте, хто придумав Skype? Eстонці в 2003 році, а в 2011 його купив Microsoft за 8,5 млрд $», — розповідає мандрівниця.
За її словами, найменш заселена країна Європи — Eстонія — стала першою країною, в якій ніхто не ходить на вибори: всі голосують онлайн зі свого комп’ютера чи смартфона.
«І як невдалий жарт, саме в Естонії у нас не працював мобільний Інтернет. Ніяк. Стрибали, як зайці, від кафе до кафе за WI-FI. Люди тут живуть небагато. Хороша зарплата — 1 тис. €. За оренду простенької однокімнатної квартири: 400 € + 100 € комунальні. От і уявіть, як затягує паски більшість населення, у якої зарплата 600−700 €. А ціни тут європейські. Поїсти в ресторані середньої руки — мінімум 20 € на людину», — продовжує Людмила.
Естонці дуже стримані у вияві емоцій, зайвий раз не усміхнуться, а сфера обслуговування дуже нагадує радянську: «Брати будете — беріть, не берете — не морочте голову», «Двері за собою зачиніть, не бачите чи що?», «У нас в кафе немає нічого національного і смачного, подивіться на сусідній вулиці».
«Напевно, вперше ми зіткнулися з настільки скупими на увагу до клієнтів та усмішки людьми, було враження, що нам не раді ніде. Ми це пояснювали нордичним характером естонців і сумом від їхніх маленьких зарплат (один раз у нас навіть нахабно вимагали чайові за рівень обслуговування нижче плінтуса)», — ділиться враженнями Сергій Калабуха.
Це дивно, якщо зважати на те, що Естонія вважається дуже передовою країною, яку навіть називають «Силіконовою долиною Європи» за найбільшу кількість стартапів на душу населення.
«От вже не думали, що Прибалтика — колишні радянські республіки Литва, Латвія та Естонія так нас вразять, зачарують і змусять дуже багато чого переосмислити. Спробували найрізноманітніші національні страви, всі можливі і неможливі види риби у величезних кількостях та чудернацькі настоянки і неймовірний місцевий алкоголь. І ще раз переконалися, що краще рідного дому немає місця на землі, і яке щастя, що нам не треба їхати в далекі краї шукати кращої долі», — підсумовує нашу розмову Людмила Калабуха.
Фото з архіву родини Калабухів
