Розлучена жінка — ніби бракована

У переповненому автобусі, який віз пасажирів рейсу Київ-Баку на посадку до літака, 90 відсотків були чоловіки-азербайджанці. З вигляду заробітчани. Біля мене стояло троє таких «джигітів». Щось емоційно обговорювали, при цьому один з них водночас переписувався з кимось по Вайберу. Я стояла майже впритул до нього і мимоволі побачила, що переписується з якоюсь Наталією. Вочевидь, саме про неї зайшла мова, бо показав своїм колегам фото жінки з телефону. Ті схвально захитали головами. А він продовжував переписуватися. Знаю, читати чужу переписку вкрай негарно, але виправдовую свою цікавість журналістською допитливістю. З коротких повідомлень Наталії я зрозуміла, що її чоловік «вже спить». Це була її відповідь на питання кавалера, чи чоловік вдома? Після цього Наталя дописала, що це «він її чоловік», бо тільки він є її справжнім коханням. У наступному повідомленні наголосила, що вже сумує за ним і чекатиме, коли він знову приїде до Києва. Ось з такої «романтичноі» історії почався мій вояж в Азербайджан…

СХІДНІ ЧОЛОВІКИ зазви­чай велелюбні, окрім дружини, мають коханку. І не одну. При цьому самі дуже ревниві. У Баку я познайомила­ся з директором готелю. Гюл­лені приблизно 35 років, корін­на бакинка. Виглядає ідеально — красива, доглянута, стильна, дорого вбрана, пофарбована на блондинку і, видно, робила корекцію обличчя, бо більше подібна на європейку, ніж на азербайджанку. Розговорили­ся, і вона розповіла, що недав­но вдруге вийшла заміж. Новий чоловік, як і попередній, турок. «За азербайджанця не хотіла виходити. Наші чоловіки спе­цифічні, — каже Гюллена, затя­гуючись сигареткою. — Одна з найкращих їхніх рис — люблять витрачати гроші на жінок. Не­хай ваші жінки сюди приїж­джають і розкручують їх… Але треба розуміти, що наші муж­чини люблять понти. Тут навіть офіціант чи студент, який має стипендію 50 доларів, візьме кредит і купить собі найновіший айфон. На останні гроші одяг­неться у брендовий одяг».

Натомість водій таксі, з яким їхали наступного дня від готелю до центру міста, навпа­ки, нарікав на азербайджан­ських жінок, яким «від чоловіків тільки гроші потрібні». Коли дізнався, що ми з України, не шкодував компліментів, ска­зав, що кілька разів був в Укра­їні, і що наші жінки зовсім інші, їм насамперед потрібна увага. Я згадала переписку з Ната­лею…

В Азербайджані рідко коли жінка розлучається і вдруге ви­ходить заміж. Гюллена розпові­ла, що навіть якби хотіла вдруге вийти заміж за азербайджан­ця, навряд чи їй би це вдалося. Місцеві чоловіки вкрай консер­вативні. Азербайджан вважа­ється світською країною, але з елементами шаріату (закони іс­ламського світу). Тут дуже стій­кі традиції і звичаї. Формально жінки і чоловіки мають однакові права. Але в житті це не зовсім так. Те, що дозволено чолові­кам, жінкам зась. Чоловік може мати безліч коханок, їх кількість залежить лише від розміру його гаманця. А ось розлучена жінка в уяві чоловіків — бракована. За­між таку навряд чи візьмуть.

Так було донедавна, поки не розлучилася старша донь­ка президента країни Ільхама Алієва — Лейла. 2015 року, після дев’яти років шлюбу, офіційно розлучилася зі своїм чоловіком — відомим співаком і заможним бізнесменом Еміном Агаларо­вим. Цю новину Лейла Алієва повідомила через свою сторінку в Інстаграм.

Президентська сім’я взагалі ламає стереотипи. Попри те, що більшість чоловіків переко­нані, ніби місце жінки — в хаті, біля баняків і дітей, президент країни 2017 року призначив свою дружину Мехрибан Аліє­ву — дуже гарну та ефектну жін­ку — першим віце-президентом Азербайджану. Це було як грім серед ясного неба. Крім того, Мехрибан має чимало титу­лів і посад. Вона депутат Міллі Меджлісу (парламенту) Азер­байджану, керівник робочої гру­пи з азербайджано-французь­ких міжпарламентських зв’язків, президент Фонду Гейдара Аліє­ва і Фонду друзів культури Азер­байджану, президент Федерації гімнастики Азербайджану, по­сол доброї волі ЮНЕСКО, ООН, Організації ісламської співпраці (ОІК) та Ісламської організації з питань освіти, науки і культури. Часу на «кухню, дітей і церкву» у неї точно немає.

Але офіційне розлучення президентської доньки суттєво не впли­нуло на архаїчне ставлення чоловіків до розлучених жінок. Я спеціально опитала кіль­кох місцевих чоловіків, серед яких були і дуже молоді (наприклад, офі­ціанти), чи одружили­ся б вони з розлученою жінкою? Усі як один від­повіли, що ні. «А якщо б це було кохання усього вашого життя?» — допи­тувалась я. Все одно від­повідь категорична — ні. Пояснення просте: якщо жінка подала на розлу­чення, то вона, а не, скажімо, чоловік, який має коханку, є причиною розпаду сім’ї. Тобто азербайджанські чоловіки свя­то переконані, що жінка має примиритися з адюльтером свого «благовірного» заради збереження сім’ї. Бо сім’я — це святе.

Багатоженство в Азербай­джані офіційно заборонене, але трапляються випадки, коли чоловік має одну офіційну дру­жину, а з другою взяв шлюб лише в мечеті, тобто отримав відповідний «папірець» не від державних органів, а благосло­вення і відповідний «документ» від мулли. Офіційна дружина зазвичай знає про другу жінку свого чоловіка, і це вже її вибір — змиритися чи розлучатися.

Ще однією причиною нега­тивного ставлення до розлуче­них жінок є звичайний егоїзм азербайджанських чоловіків. Вважають себе пупом землі, царем і богом, тому хочуть бути першими і єдиними…

Розлучення — це ще й ганьба перед численною родиною, пе­ред батьками. В Азербайджані справжній культ батьків, а літні люди дотримуються усіх дав­ніх традицій і звичаїв. Оскільки країна все-таки світська, су­часна молодь сама собі обирає пару. Тобто такого, що батьки вибирають дружину синові чи чоловіка доньці, вже майже не­має. Майже, бо у глухих селах таке ще трапляється. Але вкрай рідко.

Шлюб дітей вважається чи не найважливішою подією в жит­ті родини. До нього готуються ледь не з народження дитини, відкладають гроші. Батьки мо­лодого зобов’язані забезпе­чити молоду сім’ю квартирою. Якщо не можуть купити їм жит­ло, то мають оплачувати орен­ду квартири. Батьки молодої мають цю квартиру повністю обставити меблями — від ки­лимів до холодильника. Відтак перші п’ять-десять років життя подружньої пари їм не треба нічого суттєвого купувати, жи­вуть на всьому готовому.

Фінансово допомагає і ро­дина, скидаються хто скільки може: хтось дає у «фонд май­бутньої сім’ї» тисячу доларів, хтось 300. Залежить від ступе­ня спорідненості, ну і можли­востей. Якщо в родині є дуже заможні люди, можуть подару­вати машину або іншу коштовну річ, якої молода сім’я потребує. Якщо є старший брат, то, як правило, він за свої кошти ро­бить весілля молодшому брату.

Раніше, ще років 10−15 тому, весілля в Азербайджані трива­ли мінімум три дні, максимум тиждень. Зараз так не гуляють. Зазвичай, як і у нас, один день у ресторані. Цікавилися, скільки коштує відгуляти весілля, ска­жімо, на двісті осіб. Тут рідко коли бувають весілля, де мен­ше, ніж 200 гостей, зазвичай — 300 і більше. Вартість зале­жить від можливостей родини, від рівня ресторану. Є весілля, які вкладаються у шість-десять тисяч доларів. Є такі, що ви­трачають сто тисяч, а є й багачі, яким мільйона не шкода. Да­рують переважно гроші. Сума визначається за вартістю гостя на забаві. Якщо гостина одного запрошеного обходиться у рес­торані, скажімо, у 30 доларів, то має подарувати не менш ніж 50. Якщо друг подарував 100 дола­рів, то коли буде весілля цього друга, не можна пода­рувати йому менше. Це якщо йдеться про дру­зів. Родина, звичайно, дарує більше.

Молодий чоловік, який мені це розпові­дав, казав, своїм дру­зям він дарує на весіл­ля 300 доларів, якщо одружується хтось із родини, — 600−800. А якщо має молодшого брата, то його обов’язок про­фінансувати весілля брата. Сам він ще не одружений, хоч йому вже 28, каже, що має у запасі п’ять років. Має ді­вчину. Запитую, скільки на неї витрачає. Хлопець працює у туристичній фірмі, на місяць заробляє 600 доларів (серед­ня зарплата в країні — 300 до­ларів, мінімальна — 90), часом має додатковий підробіток, тоді може мати тисячу доларів, але не кожен місяць. На кохану витрачає 300−400 доларів на місяць. Купує квіти, запрошує у ресторан, якщо дівчина захоче відвідати СПА-салон, оплачує процедури, платить за таксі, щоб не їхала в метро, часом може подарувати золоту при­красу. Але дуже дорогі пода­рунки дівчатам, з якими зустрі­чаються, зазвичай не дарують. Коштовні подарунки дарують дружинам.

Під кінець нашої розмо­ви хлопець зітхнув і сказав: «Останнім часом молодь у на­шій країні стала дуже спожи­вацькою, хоче одразу все мати — гарну квартиру, круту машину, дорогий годинник, брендовий одяг. І все їм мають забезпечи­ти батьки. Раніше вважалося, найкращий подарунок від бать­ка — освіта і виховання, а тепер — квартира в центрі міста на 200 квадратних метрів чи машина останньої моделі. Це непра­вильно. Як тільки відходимо від релігії, втрачаємо сенс життя».

Отже, у мене склалося двояке ставлення до азербайджанських чо­ловіків. Я зрозуміла, що, з од­ного боку, вміють гарно зали­цятися до жінок, але при цьому люблять напустити туману та вважають, що зраджувати дру­жину — це нормально, і вона мусить з цим змиритися. З ін­шого боку, жінку не визнають за рівну, звикли доміну­вати, тобто чоловіки владні, а часом деспотичні.

Але остаточну крапку у став­ленні до азербайджанських чоловіків поставив випадок. Коли ми поверталися в Украї­ну, в аеропорту Гейдара Алієва одна журналістка з нашої групи (а група була повністю жіночою — 10 журналісток) біля стійки реєстрації зустріла знайомого — сумського бізнесмена, по­чесного консула Азербайджа­ну Афгана Салманова. Він тим самим рейсом летів із Баку до Києва. Коли дізнався, що група українських журналісток була у Баку в той самий час, коли і він, дуже засмутився, сказав, що якби знав, то запросив би нас у гарний ресторан, показав Баку. Коли ми вже пройшли реєстра­цію і очікували на посадку, Аф­ган Фаганович запросив нас на вечерю у ресторан аеропорту. Але ми відмовились, було якось незручно. Тоді сказав, що через кілька хвилин підійде до нас. І справді, через п’ять хвилин з’явився з десятьма пакетами з дьюті-фрі й кожній зробив подарунок на пам’ять. У пакеті був азербайджанський коньяк і коробка з пахлавою. Ось такі вони, азербайджанські чолові­ки. Вміють не лише туману на­пустити…