Передплата 2024 «Добрий господар»

Власниця готелю сама прибирала кімнати і драїла унітази

Враження українки, яка працювала покоївкою у Голландії.

Мар’яна двадцять років працювала вчителькою молодших класів. І, зрозуміло, у свої 40 з хвостиком великих статків не заробила. З чоловіком давно розлучилася. А тим часом єдиний син перейшов в одинадцятий клас. Дві тисячі зарплати вчительки ледь вистачало, щоб зводити кінці з кінцями, а чималі гроші потрібні на репетиторів. Та й комуналка підросла. Одне слово, Мар’яна вирішила шукати роботу за кордоном.

Найближча подруга вже кілька років працює у Голландії. Влаштувалася покоївкою у двоповерховому готелі сімейного типу на півдні країни. Її напарниця, жінка з Тернополя, мусила за сімейними обставинами терміново повертатися додому, тож подруга запропонувала Мар’яні це місце. Не роздумуючи ні хвилини, жінка звільнилася з роботи і поїхала у Голландію.

Напередодні якраз отримала довгоочікувану “Карту поляка” (бабуся була полькою), завдяки якій швидко (через тиждень) і безкоштовно польське консульство дало національну візу на рік. За сто євро купила місце у бусику, що возить наших заробітчан у країни ЄС, і через 24 години була у невеличкому містечку на березі моря за годину їзди від Роттердама.

В обов’язки Мар’яни входила чи не уся робота в готелі. Прокидалась о 5.30 ранку, нашвидкуруч пила каву у себе в кімнаті (персонал жив в окремому приміщенні біля основної будівлі готелю) і йшла на кухню готувати сніданок - “шведський стіл” для гостей. Насамперед пекли хліб, щоб гості до сніданку мали теплу свіжу випічку. Нарізали овочі, фрукти, ковбаси і сир. Варили яйця. Усе це викладали у сніданковому залі. Також гостям, за їхнього бажання, подавали яєчню або омлет, який також готувала Мар’яна з напарницею. Готель невеличкий, на 16 номерів, але високого рівня (номер коштував 120 євро), тому до кожної деталі власники ставились з особливою увагою і вимогами. Коли сніданки закінчувались, сідав їсти персонал. Їли усе те, що і гості. Жодних обмежень не мали. Потім мили посуд і йшли прибирати номери. У кімнатах, де гості живуть, робили швидке прибирання — змінювали рушники, застилали ліжка, приводили у порядок ванну кімнату, за потреби докладали мило, туалетний папір. На таке прибирання витрачали хвилин 10-15. Каже, це була не важка робота, хоча це, звичайно, залежало від того, які люди живуть. Були такі, що залишали страшний безлад. Мусили і речі поскладати, і драїти ванну-туалет. А були й акуратисти. Наприклад, в одному номері жила пара з Бельгії, де чоловік був неповносправним, в інвалідному візку. То його жінка тримала в кімнаті ідеальну чистоту. І взагалі, згадує Мар’яна, були надзвичайно приємні, веселі, усім задоволені люди. Завжди дуже дякували покоївкам за турботу, залишали щедрі чайові.

Коли ж гості виїжджали і мали приїхати нові, робилося генеральне прибирання, яке тривало щонайменше годину. Змінювали не лише постіль, а й наматрацники і наволочки, мили усю плитку у ванній кімнаті, душовій - не лише підлога, а й стіни, сантехніка, усе мало виблискувати. Після такого прибирання рук не чула. Особливо на початках. Потім звикла.

Усі автомобілі чекали, поки лебеді зійдуть з дороги, ніхто навіть не сигналив.
Усі автомобілі чекали, поки лебеді зійдуть з дороги, ніхто навіть не сигналив.

За три місяці роботи жодних конфліктів з клієнтами не було, ніхто не скаржився, не скандалив, не дорікав. Взагалі, каже Мар’яна, на Заході люди більш позитивні і доброзичливі, ніж в Україні. Зовсім інша культура. Згадала випадок, який її вразив. Одного разу гуляли містечком і побачили лебедів, які з тротуару вийшли на дорогу і сіли посеред дороги. Усі автомобілі зупинялися, стояли і чекали, поки лебеді надумають піти далі. Ніхто не сигналив, не виходив з авто, щоб прогнати птахів.

Лише одного разу, пригадує, в готелі стався неприємний інцидент. Коли люди виїхали, під час прибирання Мар’яна знайшла на маленькому столику кульчики (не дорогоцінні, а дешева біжутерія). У таких випадках покоївки забуті речі (а гості часто щось забувають) віддають власниці. І цього разу Мар’яна поклала кульчики у маленький пакетик, підписала кімнату і віднесла на рецепцію. І лише через тиждень донька власниці їй розповіла, що гості, коли виїжджали, скаржилися, що у них пропали кульчики і припускали, що їх могла вкрасти покоївка. Коли ж власниця їм зателефонувала і сказала, що кульчики знайшлись, вони припустили, що покоївка підкинула.

Ставлення власників до працівниць з України було хороше. Втім, і особливо причепитися не мали до чого. Мар’яна з подругою працювали на совість, не сачкували і не халтурили. Платили їм п’ять євро за годину. Зазвичай працювали сім годин без вихідних. Але був період, десь два тижні, коли Мар’яна залишилася сама. У подруги закінчився термін візи, і вона була змушена повертатися в Україну. Ці два тижні згадує з жахом. Працювала по 12 годин на добу. На ній був весь готель: і сніданки сама готувала, мусила вставати ще раніше, ніж зазвичай, і усі номери прибирала. У ці дні їй допомагали і власниця, і її дорослі діти (синові — 17 років, доньці — 21). Мар’яну вразило, що власниця не уникала найбруднішої роботи. Як і Мар’яна, мила унітази в номерах, перестеляла ліжка, а це фізично важко. Але мала і деякий неприємний осад від працедавців. Гості часто залишали у кімнаті на подушці чайові для покоївок. Причому щедрі — п’ять або навіть і десять євро. Та одного разу Мар’яна з подругою запідозрила, що власниця чи її син ці гроші забирають до того, як покоївки заходили у номер. Бо раптом чайові перестали залишати. Мар’яна звернула увагу, що коли у власниці чи її дітей не було можливості чи часу зайти у номер раніше за покоївок, то чайові були, а коли дівчата були зайняті чимось іншим і в номері мали час побувати власники, їх не було. Мар’яна припускає, що власниця побачила, що дівчатам часто залишають щедрі чайові, і вирішила, що їм це зажирно. А вона за ці гроші зможе купити продукти для сніданків. Хоча сім’я була дуже заможна, якщо самотужки змогла купити землю і побудувати сучасний дорогий готель.

Водночас Мар’яна звернула увагу на ще одну особливість цих людей — скромність у побуті. Хоч вони і мільйонери, але від звичайних людей нічим не відрізняються. Скромно вдягаюся, їздять на дешевих старих автомобілях. Роботи не бояться. Важко собі уявити, щоб в Украї­ні власниця готелю сама мила унітази чи прибирала кімнати. У нас якщо ти багатій, то усіляко намагаєшся це підкреслити: купуєш брендовий одяг, хизуєшся дорогими автомобілями, їздиш на розкішні курорти. Мар’яна розповідає, що коли власниця купила собі парфуми, то це була справжня подія: духи за сто євро!

Запитую Мар’яну, чи, окрім роботи, щось бачила у Голландії? Каже, оскільки працювала там нелегально, старалася особливо не світитися. Коли дівчата спілкувалися з гостями, то на запитання, звідки родом (бо видно було, що не місцеві), казали, що з Польщі. Так, зрештою, радила відповідати власниця. У Голландії, до речі, працює багато поляків. Але, на відміну від українців, працюють легально, і платять їм щонайменше удвічі, а може, і втричі більше, ніж українцям.

Хоча після роботи все одно хотілося прогулятися. Не часто, але дозволяли собі такі “вилазки”. Часом ходили на море, кілька разів їздили у сусідні містечка, одного разу вибрались у Роттердам. Одноманітна робота втомлювала не лише фізично, а й психологічно, мусили трохи розважитися. Зрештою, Голландія дуже цікава країна, гріх не скористатися нагодою хоч щось побачити...

За три місяці роботи — зі серпня по жовтень — Мар’яна привезла додому близько трьох тисяч євро. Зараз, каже, не сезон, людей у готелі небагато, тож чекає, поки власники знову покличуть її на роботу. Сподівається поїхати в середині грудня, перед Різдвяними святами. Потім хіба вже на літній сезон.

А взагалі, подумує залишитися жити у Голландії. Подивилася, як там люди живуть, порівняла з Україною, і не бачить тут перспективи. Ні для себе, ні для дитини. Але що наперед загадувати. Зараз інше в голові: щоб син школу закінчив, добре до ЗНО підготувався, вступив до вишу, а далі видно буде...

Схожі новини