Шибеник — місто не для шибеників...

Якщо хочете протягом дня скупатися у морі, річці чи озері, але так, щоб по голові не товклися нахабні туристи і це не коштувало вам річної зарплати, їдьте у хорватський Шибеник. Бажано — в оксамитовий сезон. Тут відпочинете не лише тілом (бо вода, як відомо, витягує весь негатив), а й душею. Це в українській мові слово “шибеник” має негативне значення — “бешкетник, халамидник, шибайголова”.

Люди у Шибенику живуть релігійні, архітектура міста буквально просякнута біблійною тематикою. Тут ніхто нікуди не поспішає — навіть якщо не встигає на Службу Божу чи обслужити голодного туриста у таверні. Таких спокійних, врівноважених городян треба ще пошукати!

Тисячолітнє місто побудоване на схилі, тому доводиться постійно дряпатися вгору. Мапу можете не брати. Вулички настільки вузькі і їх так багато, що втомитеся шукати їх на карті. Щоб не блукати, треба або тут народитися, або прожити кілька років.

Маленькі будиночки туляться один до одного як хом’яки у клітці — сусід сусіду може поливати квіти на підвіконні і пильнувати, щоб у духовці не підгоріли штруклі (традиційний хорватський пиріг зі сиром). Може, тому на всіх вікнах стоять дерев’яні віконниці, а кожне друге закриває від цікавих поглядів випрана білизна?

З вікна другого поверху визирає бабуся. Не приховуючи цікавості, розглядає туристів. З “нутрощів” кухні доноситься запах смаженого палтуса. Чути, як дзеленчить посуд і ллється з крана вода. Помічаю, що всі комунікації у цих будинках виведені назовні. Стічні труби поросли мохом. Цікаво, коли їх востаннє міняли?

У старій частині Шибеника рекомендую уважно дивитися під ноги: сходи тут — на кожному кроці. Одні ведуть до вхідних дверей будинків, інші — спускаються у невеликі дворики, треті — піднімаються на сусідні вулиці. “Нарізаючи” кола, періодично натикаєшся на глухі кути, які місцеві жителі перетворюють на оази відпочинку — ставлять вазони з квітами, столики...

Можна сісти перепочити — ніхто не вижене. Перехожих тут рідко зустрінеш, а місцеві — сидять по хатах як миші. Складається враження, що у жителів міста кожен день — вихідний. Ті люди, що сидять по кав’ярнях, не туристи, а... місцеві. Більшість заробляє на життя продажем сувенірів. Побачили, що хтось до крамниці зайшов, відриваються від стільця і йдуть обслуговувати клієнта. У магазинах приймають і євро, і тутешню валюту — хорватські куни (7 кун = 1 євро). Гарний сувенір тут можна придбати за 40-50 кун (якщо признаєтесь, що з України, — дадуть знижку, ще й пожаліють, бо хорвати ще пам’ятають, що таке війна).

Випити кави можна за 8 кун (це — на самісінькій набережній, за 200 м від моря). Піца на двох потягне на 35-45 кун. Правда, з продуктовими крамницями — сутужно. У старій частині міста знайшла одну, та й то вона закрилася о 15.00. Біля автобусного вокзалу (розташований неподалік центру) є міні-маркет — там можна купити всіляку дрібноту: йогурт, паштет, хліб, жуйки, вологі серветки. До великого супермаркету звідси — метрів 500, і там уже можна “затаритися” по повній.

Винайняти помешкання у Шибенику — не проблема. Через кожні 2-3 будинки здаються кімнати. Біля вхідних дверей висять таблички із написом Apartment (англ.) або Soba (хорв.).

Місто хоч і маленьке, але за день його не оглянеш. Бо, крім серпантину вуличок, є тут оборонні споруди. Їх не так давно почали реставрувати (за кошти Європейського Союзу — Хорватія стала його членом рік тому). Фортеця Св. Михайла — найближча до центру. Вхід туди платний, але ззовні також можна зробити чимало вдалих кадрів. Коли дивишся на місто згори, стає зрозуміло, чому його називають “перлиною Північної Далматії” (гористої місцевості на березі Адріатичного моря). Ось набережна з пришвартованими яхтами, а ось — гирло ріки Крка.

Між парканом, який відгороджує платну територію від безкоштовної, і деревом помітила дірку — якраз таку, через яку можна пролізти одній людині і зробити кілька гарних знімків на краю урвища. Німецькі та корейські туристи вирішили взяти приклад з економних українців. Але цю ініціативу не оцінила жіночка-охоронець...

Коли будете підніматися догори, не лякайтесь, бо обов’язково натрапите на одне із міських кладовищ. На такий “живописний” краєвид жителі не скаржаться. Memento mori (“Пам’ятай про смерть”), — скажуть вам хорвати і продовжать розвішувати випрану білизну.

Що точно треба побачити — то це храм Св. Якова. Будували цей величний собор понад 100 років! Фундамент заклали у 1431-му, а першу Літургію відслужили у 1536-му. У 2000 році храм Св. Якова внесено до переліку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Усі скульптури, які прикрашають споруду, нагадують фарфорові статуетки. Воно й не дивно: за проектом першого архітектора Юрая Далматінаца собор мали будувати виключно з білого каменю.

Голови 74 людей, витесані з дорогої гірської породи, “підперізують” храм. Це — сучасники Юрая, які стали меценатами собору (хоча деякі жителі стверджують, що у камені увічнили городян, які вперто відмовлялися дати пожертву на церкву — архітектор постарався, щоб їхні грішні душі не згоріли у пеклі).

Наша група якраз потрапила на святкову недільну службу. У храмі людно, але не можна сказати, що яблуку ніде впасти. Стояти довелося приблизно двом десяткам людей. Сама Літургія тривала недовго (хвилин 40-45). У наших церквах хор ховається за спинами прихожан, і то десь вгорі, для кращої акустики. У храмі Св. Якова дитячий хор розмістився на передніх рядах. Співали сидячи. Щоб діти не забули слова, тексти релігійних пісень демонстрували з допомогою проектора на екран. А оскільки хорватська схожа на українську (тільки пишуть латинкою), можна було й самому підспівувати. Допомагав вести Літургію священик з України, який супроводжував нашу групу — о. Роман Кобетян. Настоятель храму запропонував своїй парафії помолитися за припинення війни в Україні, і люди охоче пристали на цю пропозицію...

Автор щиро дякує за організацію поїздки паломницькому центру Матері Божої Неустанної Помочі (www.palomnyk.info).