Передплата 2024 ВЗ

«Щодня когось арештовують»

Викладач Стамбульського університету – про реальне життя в Туреччині

В України з Туреччиною більше спільного, ніж ми про це думаємо. За словами магістра російської мови і літератури Стамбульського університету Сейхана Учара, Україна з Туреччиною — лідери за кількістю скарг, поданих

у 2012-му до Європейського суду з прав людини. На першому місці в цьому антирейтингу Росія, на другому — Туреччина, на третьому — Італія, на четвертому — Україна. Про сучасну Туреччину кореспондент «ВЗ» розпитав Сейхана Учара (на фото).

— Нещодавно Туреччину відвідала німецький канцлер Анґела Меркель, яка виступає за так зване привілейоване партнерство Туреччини і ЄС, — замість членства. Анкара досі вірить, що країна коли-небудь зможе вступити в ЄС? (Туреччина подала заявку на вступ в ЄС ще 1987-го. — Авт.).

— Якщо порівняти Туреччину з такими країнами ЄС, як Румунія, Болгарія чи Греція, то її економіка сильніша. Але за останні 15 років громадська думка турків щодо вступу змінилася — прихильників стало менше. Криза в Греції та інших країнах Євросоюзу охолодила турецький ентузіазм щодо ЄС. І у Брюсселі бояться приєднати до християнського союзу 75 мільйонів турків-мусульман. У нас нова ідея — створити економічно-політичний союз тюркських народів — Азербайджан, Туркменистан, Кир­гизстан, Узбекистан, Казахстан і Туреччина.

— Куди веде країну прем’єр Таїп Ердоган?

— Ердогана, який при владі з 2003 року, половина населення Туреччини підтримує. Опозиція надто слабка та розпорошена, аби йому протистоя­ти. Ердоган поводиться авторитарно, він — суперечлива персона. Раніше підтримував лівійського лідера Муаммара Каддафі. Навіть отримав від нього премію «Борець за права людини». Потім говорив, що Каддафі — поганий диктатор. Така сама ситуація щодо Сирії.

У Туреччині більшість населення — суніти. Часто причиною війн у арабських країнах є протистояння по лінії суніти-шиїти. Ердоган роздмухує такі конфлікти у сусідів, підтримуючи сунітів за межами Туреччини. Ердоган і його партія хочуть відродження чогось на кшталт Османської імперії та ісламізації країни. Раніше прихильники Кемаля Ататюрка (засновник сучасної світської Туреччини) забороняли жінкам у мусульманських хустках на голові входити в університети, на офіційні державні зібрання. Та згодом позиції ісламістів стали сильнішими, капітал перетік у руки ісламістської буржуазії. Не думаю, що кемалісти дозволять, аби Туреччина перетворилася на подобу Ірану чи Саудівської Аравії, —

90 років світських ідей Ататюрка не минули даремно. Але завжди існує шлях до регресу...

— Наскільки конкурентною є нині турецька економіка?

— За статками середньостатистичний турок, як і українець, — убогий. На сході — суворіший клімат, гірше життя. Там поширена контрабанда нафтою, тваринами, сигаретами. Промисловість розвинута у центрі і на заході країни. Населення Стамбула — 14 мільйонів осіб, значно більше, ніж в інших містах. У розвитку дрібного бізнесу чи сільського господарства допомагає держава. Наприклад, у вас текстильний завод, ви шиєте одяг і хочете відкрити магазин, в якому будете продавати ваші товари в Украї­ні. Для оренди магазину держава дає вам гроші на три-чотири роки під низькі відсот­ки. Якщо хочете взяти участь у ярмарку за кордоном, держава оплатить авіаквитки, готелі. Триває будівельний бум. Стамбул — велика будова.

— Здається, не всі турки дуже релігійні...

— Релігійність залежить від регіону та від того, де живуть люди, — у місті чи у селі. На сході люди більш релігійні, на заході — менше. У містах — менше, у селах — більше. Але є винятки. У Стамбулі є район Чаршамба. Там майже усі жінки носять чаршаф (турецький вид хіджаба). Але в інших районах міста багато жінок, які не носять хусток. І все гаразд.

Мені 26 років. Пригадую, у 1990-х роках під час Рамадану, якщо ти не дотримуєшся посту, куриш кальян на вулиці чи щось їси, релігійні люди могли тебе облая­ти. Зараз таких випадків значно менше.

— Хто підтримує Ердогана?

— Його партія справедливості і розвит­ку утримує владу з листопада 2002 року, а з 2003 року Ердоган — прем’єр-міністр. У 1960, 1971 і 1980 роках у Туреччині сталися військові перевороти. Загинули багато людей. Мій тато теж сидів у тюрмі. Багатьох тоді страчували... Кожен переворот означає регрес як мінімум на 10 років. У наших сім’ях бояться переворотів. Це поширює аполітичність.

Ще років шість тому наші військові могли змусити політиків і релігійних діячів стояти струнко... А зараз армія сумирна, мов овечка. Недавні арешти військових — це помста за старі образи. Журналісти, студенти, чиновники і вчителі, які не підтримують Ердогана, теж потрап­ляють у тюрми. Це все колись може вилитися не у військовий, а у громадянський переворот. У суспільстві зростає обурення... Щодня когось заарештовують... Нещодавно у Стамбулі в університеті Мармара заарештували студентів, які протестували проти політики Ердогана. Мене теж якось арештовували.

— Яке ставлення в Туреччині до вір­мен, до курдів?

— Ставлення до вірмен — ракова пухлина нашого суспільства. У 2007 році вбили головного редактора газети «Агос» вірменина Гранта Дінка. Розслідування триває досі. Щороку 19 січня тисячі людей збираються біля редакції газети, аби вшанувати пам’ять Дінка. Вважається, що це вбивство здійснила націоналістична банда, пов’язана з державою. Минулого тижня у центрі Стамбула вбили двох вірменських жінок. Досі у нас багато упереджень щодо вірмен. Але після смерті Дінка вже можна обговорювати тему вір­менського геноциду.

Меншість турків, як-от комуністи, соціалісти чи анархісти, підтримують відділення курдів. Також частина курдів не хочуть відділення. Курди почали отримувати свої національні права, як-от право розмовляти своєю мовою. Партія миру і демократії — легальна політична сила курдів. Депутати від цієї партії намагаються прийти до примирення з турками.

У Туреччині — обов’язкова військова служба. Неважливо, хто ти — турок, курд, вірменин, якщо маєш турецький паспорт, мусиш служити в армії. На сході країни, у горах, турецька армія воює з бойовиками робітничої партії Курдистану. У турецькій армії теж служать курди. Трагічна ситуація... За 28 років збройної боротьби з обох сторін загинули майже 60 тисяч осіб.

— Що знають пересічні турки про Україну?

— Для моєї мами і тата Украї­на та Росія — це, перш за все, холод (сміється. — Авт.). Багато турецьких бізнесменів активно відкривають для себе український ринок. Скаржаться на численні українські свята... Українцям раді на турецьких курортах, але купити «все включено» і засмагати на пляжі, сидячи в готелі, — не означає побачити Туреччину.