«Коли українські військові отримують нову зброю, ситуація на фронті кардинально змінюється»

Харківська журналістка Марія Авдєєва на своїй сторінці у Twitter розповідає іноземцям про війну в Україні

Марія Авдєєва постійно буває у гарячих точках. Журналістка вірить у нашу Перемогу!
Марія Авдєєва постійно буває у гарячих точках. Журналістка вірить у нашу Перемогу!

З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну журналістка з Харкова Марія Авдєєва не раз бувала на фронті. На власні очі бачила, що накоїли рашисти на наших землях. На Херсонщині разом з іноземними журналістами розслідувала, хто з російських військових причетний до звірств, які там чинили, хто з командирів віддавав накази — вбивати та катувати цивільних…

Коментарі Марії з’являються на авторитетних ан­гломовних телеканалах, зокрема CNN. Журналістка створила у Twitter власну сторін­ку, де розповідає іноземцям про війну в Україні.

До війни Марія працювала ди­ректором з досліджень ГО «Єв­ропейська експертна асоціація». Займалася дослідженням росій­ської дезінформації і проблема­ми інформаційної безпеки.

Журналістка «ВЗ» поспілку­валась з Марією Авдєєвою про її роботу у гарячих точках.

— Ви у Twitter розповідаєте іноземній аудиторії про воєн­ні злочини росії. Який отри­муєте зворотний зв’язок?

— Цю англомовну сторін­ку веду, аби інформувати світ про воєнні злочини росії. Важ­ливо також, щоб питання війни в Україні не зникало з інформа­ційного простору. Вражає те, як люди у всьому світі підтримують Україну. Нещодавно я знімала відео у київській школі, опублі­кувала його на своїй сторінці у Twitter, воно стало дуже попу­лярним. Я запитала дітей: «Що би ви сказали дітям в інших кра­їнах?». Відповіли, що запрошу­ють їх в Україну. Але після війни. Люди з усього світу писали шко­лярам: «Українці хоробрі. А ви — найбільш хоробрі діти, яких ми знаємо». Я скинула їхній вчи­тельці посилання, аби вона за­читала дітям, що їм пишуть люди зі всього світу.

— Ви співпрацюєте з ба­гатьма іноземними телека­налами. Розкажіть про цю ро­боту.

— Інтерес до України зберіга­ється у багатьох світових ЗМІ. Працюючи зі знімальною гру­пою CNN, ми робили у Харко­ві журналістське розслідуван­ня щодо причетних до обстрілів міста «Смерчами» і вбивств ци­вільних. Дізналися, яка військо­ва частина у Бєлгородській об­ласті обстрілювала Харків, хто з російських командирів віддавав накази. Поспілкувалися з людь­ми, які постраждали, серед них було чимало поранених. Проїха­ли місцями, куди влучили раке­ти. Я знайшла жінку, в якої досі в голові залишається осколок від ракети, він надто глибоко, його неможливо вийняти.

Робили сюжет про співро­бітників екстреної медичної до­помоги, які під обстрілами ви­возять поранених. У медиків дуже мало часу, щоб це зроби­ти. Вони знають, що ризикують власним життям, але продовжу­ють виконувати свою роботу. Разом із медиками-інтернами, які виносили чоловіка з будинку, ми потрапили під обстріл. Коли цей сюжет вийшов в ефір, меди­ки отримали відгуки з усіх куточ­ків світу. Їм передали бронежи­лети та каски.

— У грудні американські журналісти запитували у вас: «Навіщо Україні „Патріоти“?». Ви в ефірі відповіли, що єдиний спосіб зупинити російський ракетний терор — посилити українську ППО. Наскільки глибоко американ­ське суспільство розуміє, що відбувається в Україні?

— Якщо згадати початок війни, то йшлося лише про зброю, якою українські військові змо­жуть оборонятися. Через рік ві­йни бачимо, що потреби ЗСУ змінюються. Харків, до прикла­ду, регулярно атакують ракета­ми С-300. Речник командуван­ня Повітряних сил каже, що, аби захистити від атак місто, потріб­но знищувати пускові установ­ки, які росія впритул підвозить до нашого кордону. Тому зараз потрібні інші типи зброї, більш складні. Впевнена, що таку зброю ми отримаємо.

На одному з впливових аме­риканських медіа стрічка новин про Україну оновлюється щого­дини з початку повномасштаб­ного вторгнення. І ця сторінка залишається найбільш відвіду­ваною. Це є запорукою того, що допомога в Україну буде над­ходити. Якщо є запит від пе­ресічних американців до аме­риканського уряду, то уряд відповідним чином реагує.

— Яку роль відіграє ро­сійська пропаганда? Чи має вплив, скажімо, на американ­ське суспільство?

— У пропаганду росіяни вкла­дають величезні ресурси. Для внутрішньої аудиторії у них одна пропаганда, «сокирна». Для за­ходу працюють більш витонче­но. Використовують експертні кола. Зараз Україна в інформа­ційному полі виграє. Те, що ка­жуть представники громадян­ського суспільства, військові, уряд, має набагато більшу вагу, ніж те, що намагається просуну­ти росія.

— Ви часто буваєте на пе­редовій. Яким є настрій на­ших захисників, які у них по­треби?

— У кожному регіоні ситуація різниться, оскільки протяжність лінії фронту надзвичайно вели­ка. Головне, про що говорять вій­ськові: «Дайте нам більше зброї, все інше зробимо самі!». Вони кажуть: «Як тільки надходить нова зброя, ситуація на фронті кардинально змінюється».

— Чи буде новий повно­масштабний наступ?

— Готуємося до усіх можливих варіантів. Так само, як 24 люто­го, росія може спробувати на­ступати з будь-якого боку.

— Що вам доводилося чути від людей, які пережили оку­пацію?

— Люди, які пережили окупа­цію, описують все як суцільний жах. Вразив Херсон. Це єдиний обласний центр, який росіяни спромоглися тимчасово окупу­вати. Люди розповідали, що не могли на вулиці підняти голову. Відчували лють до окупантів, але не могли нічого вдіяти. На Хер­сонщині є села та містечка, де нічого живого не залишилося… Ми робили репортаж про жінку, яку зґвалтували російські солда­ти. Домовилися з нею, що не бу­демо показувати її обличчя. Вона говорила на умовах анонімнос­ті. Ми не вказували, в якому саме населеному пункті це сталося. Але вона хотіла, щоб світ дізна­вся про усі звірства росіян. Ця жінка була настільки пригнічена, що протягом тижня після зґвал­тування не могла вийти з дому… Лише через деякий час вона роз­повіла про це братові і чолові­ку, який сказав: «Чому ти мені не розповіла, я б їх повбивав?!». Ко­жен такий випадок надзвичайно важкий. Навіть коли слухаєш, не­можливо стримати сліз…

— Ви часто пишете на сво­їй сторінці у Фейсбуці про те, що вірите у нашу Перемогу. За вашими відчуттями, чи на­довго ця війна?

— Українці, які пережили оку­пацію, 8−9 місяців прожили у не­людських умовах, вижили, ві­рять у нашу Перемогу. Коли з такими людьми спілкуєшся, вони заряджають. Бабуся у Ми­колаєві живе без прісної води вже з квітня. Стоїть у черзі по воду і каже: «Я готова все терпі­ти, аби наші хлопчики русню ви­били з України». Я вірю в наші Збройні сили. Для України за­кінчення війни буде тоді, коли будуть звільнені усі наші терито­рії! Кожен українець щодня має робити те, що може. Коли наші військові відчувають підтримку людей, це додає їм сил борони­ти країну.

— Як під час війни живе ваш рідний Харків?

— Після успішних контрнасту­пальних дій, майже вся терито­рія Харківщини була звільнена. У місті стало менше обстрілів. Відчувається, що стало спокій­ніше. Але, зважаючи на близь­кість до кордону з росією, не­безпека зберігається. У метро люди уже не живуть, але коли починається ракетний обстріл, метро досі слугує як укриття. У Харкові немає студентів та шко­лярів. Школи і дитячі садочки не працюють. Але Харків — «залі­зобетонне» місто, місто-герой, яке тримається дуже гідно!

— Мер Харкова Терехов планує подати до суду на мовного омбудсмена, бо не погоджується з тим, що на нього наклали штраф за порушення мовного зако­ну. Хоча у кожному телеефі­рі мер розмовляє виключно російською. Чи стане Харків україномовним?

— Це питання до мера і до тих людей, які займаються його ко­мунікаційною політикою… Але я знаю, що є чиновники в Харко­ві, які переходять на українську. У Харкові багато людей, які роз­мовляють російською, але ка­жуть: «У нас були родичі в росії, а зараз їх немає. Для нас вони померли, оскільки підтримують цю війну». Питання мови важли­ве, але російськомовній люди­ні потрібен час, аби перейти на українську. Після повномасш­табного вторгнення багато лю­дей з мого оточення, зокрема мої друзі, перейшли з росій­ської на українську. Це поступо­во відбудеться по всій Україні.

— З якими труднощами ви стикаєтесь як військовий журналіст? Якої допомоги по­требуєте?

— Якщо говорити про доступ до інформації, то кажуть, що усі правила написані кров’ю. Знаю багато історій, коли журналісти нехтували правилами, ставлячи під загрозу не лише своє життя, а й життя військових, які потім їх витягують з халепи. З усіма пресофіцерами можна знайти спільну мову, і ті обмеження обумовлені в першу чергу необ­хідністю. Тому що це війна. Вони в першу чергу дбають про без­пеку. У мене з цим проблем не виникає. Журналісту хочеться потрапити туди, де ще нікого не було, і зробити ексклюзивний репортаж. Найцікавіше показу­вати історії людей. У цьому бачу головне наше завдання. Через людські історії можна показува­ти історію усієї України.

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України.

Схожі новини