Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Іноземні журналісти, які тут попрацюють, „западають“ на Україну!»

Український журналіст Олександр Павлов, який працює від початку війни на фінську газету «Ілталехті», побував у всіх гарячих точках фронту

Олександр Павлов
Олександр Павлов

Олександр Павлов був редактором кількох національних і регіональних газет та журналів. Свого часу заснував власний діловий журнал «Свої». Працював прессекретарем двох голів Запорізької ОДА. Був продюсером документальних фільмів про євроінтеграцію України.

2014 року розпочав співпра­цю з фінською газетою — писав про війну на Донбасі. Коли розпоча­лося повномасштабне вторгнення рф в Укра­їну, продовжив роботу для тієї газети влас­ним кореспондентом. За його словами, до України, починаючи з 24 лютого, досі прикута увага міжнародних ЗМІ.

— Коли розпочалася по­вномасштабна війна, усі свої проєкти я поставив на пау­зу, — розповів журналістці «ВЗ» Олександр Павлов. — Фінські колеги не мали вій­ськового журналіста в Україні, і я запропонував їм співпрацю. 25 лютого я поїхав із Запоріжжя до Києва. Вже 9 місяців пишу матеріали до фінської газети, кілька статей вийшли у фран­цузьких ЗМІ. Загалом написав 55 матеріалів, із них 80% - про війну. За цей час вісім разів був на Донбасі, вісім разів — у Хар­ківській області. В Донецькій області перший раз побував у квітні - у Краматорську, коли росіяни розбомбили вокзал. Потім були Бахмут, Слов’янськ, Торецьк, Сєвєродонецьк, Ли­сичанськ, Лиман.

Співпраця з іноземними ко­легами розпочалася випадко­во. До мене зателефонували знайомі, попросили допомогти іноземному журналісту. У моє­му розумінні така робота — це не просто привезти колегу на місце події, а розповісти йому про реалії українського життя, запропонувати цікавих спіке­рів та вмовити їх дати інтерв'ю, підготувати фактологічну до­відку на тему, якісно та дослів­но перекласти коментарі. Ще — взяти на себе питання комуні­кації з органами влади, військо­вими, пресофіцерами — з усіма тими людьми, без участі та до­брозичливого ставлення яких неможливо працювати на ві­йні. Необхідні якості хорошого комунікатора і, у певному сен­сі, якесь здорове нахабство чи наполегливість. Плюс забезпе­чити безпеку, правильну логіс­тику. За одне відрядження ми проїжджаємо країною іноді 5−7 тисяч кілометрів.

Багато іноземних журналіс­тів не завжди орієнтуються в українських темах, у нашій по­літиці. Доводиться годинами проводити своєрідні політін­формації. При цьому не можна нав’язувати свою думку — жур­наліст сам має у всьому зорієн­туватися. Люди, які працюють «фіксерами», є очима та вухами іноземних ЗМІ. Ця робота добре оплачується, але моя основна мотивація — світ має побачити об'єктивну картину всього, що відбувається в Україні.

Мені, наприклад, довело­ся працювати із легендарним журналістом іспанської газе­ти El Mundo Гав'єром Еспіно­зою. (2013 року Гав'єра разом із фотографом терористи ІДІЛ викрали у сирійській провін­ції і посадили у в’язницю. За цим викраденням, писали жур­налісти, стояло терористич­не угруповання «Аль-Каїда». Іспанська влада викупила жур­наліста і фотографа за 10 млн євро). El Mundo — видання № 1 в іспаномовному світі, зокре­ма у Латинській Америці. У них 21 млн передплатників! З огля­ду на те, що проросійські на­строї у Латинській Америці сильні, об'єктивна інформація про Україну дуже важлива. Ми зустрілися з Гав'єром у Києві, почали працювати. Між нами виникли товариські стосунки. Його працездатність мене вра­жала! Це була робота по 16−18 годин на добу, величезна кіль­кість переїздів та зустрічей. За 20 днів з’являлося 15 його ре­портажів, більшість — на пер­шій шпальті. Гав'єр кілька разів приїжджав в Україну, і ми побу­вали у всіх прифронтових регіонах.

— Що Гав'єра вразило в Україні найбільше?

— Він бував у багатьох гаря­чих точках світу, тому його важ­ко чимось здивувати. Пише не обов’язково про танки, гарма­ти, кулемети або окопи, хоча на лінії фронту ми були неоднора­зово. Він пише також про історії людей у контексті війни, напри­клад, історії біженців.

Ми були у Львові. Він пи­сав матеріал про українську ідентичність та її зміни в кон­тексті війни. Відвідали музей «В'язниця на Лонцького» та Ме­моріальний будинок-музей Ро­мана Шухевича. Гав'єр ретель­но досліджував тему УПА, читав матеріали про Бандеру. У нас була розмова з істориком та фі­лософом Ярославом Грицаком.

У Харкові Гав'єр вивчив тему культурної спадщини того регі­ону, його зв’язки з росією. По­при те, що чимало людей на Харківщині розмовляють ро­сійською мовою, харків'яни не зустрічали росіян з квітами й хлібом-сіллю, а чинили гідний опір! І факт визволення Хар­ківщини це доводить. Мій іс­панський колега намагається зрозуміти, чому все це відбува­ється в Україні? І яке майбутнє української нації?

— Ви писали у Facebook про співпрацю з французькою журналісткою Марґо Бенн. Чим вам запам’яталася ця робота? Я читала, вона вчить українську.

— Інтерес французьких медій до України — шалений! У Хар­кові, у готелі, в якому ми жили, 80% журналістів були францу­зи. 34-річна Марґо Бенн пра­цює в одній із провідних газет Франції - Le Figaro. Ми випад­ково познайомились у Запо­ріжжі, випили кави. А восени зателефонувала мені й запро­понувала попрацювати разом. Марґо написала кілька репор­тажів про звільнені міста Хар­ківської області. Про катівні, які були там у кожному невеликому місті чи селі. Вона була в Ізюмі під час ексгумації тіл. Їздили ми також до Козачої Лопані (на кордоні з росією). Селище було звільнено 11 вересня, а за два дні ми туди поїхали разом із го­ловою місцевої Територіальної громади. Також спілкувалися із місцевими жителями, яких ка­тували у підвалах. Марґо писа­ла про українських дітей, яких вивезли до росії… Усі її матері­али вийшли у Le Figaro на пер­ших шпальтах. За серію пу­блікацій з України Марґо Бенн отримала одну із найпрестиж­ніших світових премій для жур­налістів — Albert-Londres. Цю премію їй вручали у Ризі. Вона мені подякувала за спільну ро­боту у соцмережах. Було при­ємно! Марґоша, як я її називаю, іноді телефонує, цікавиться си­туацією в Україні, героями сво­їх публікацій.

Про те, як Марґо вчила укра­їнську мову. Я не втримався і з гумором написав на цю тему у Фейсбуці. Якось дорогою ми заїхали на заправку випи­ти кави. Вона похвалилася, що вчить українську мову. Почала старанно вимовляти українські слова: «дякую», «до побачен­ня», «я люблю тебе». І серед цих слів з гордістю мені продемон­струвала: «Єб…ш, Володю!». (Усміхається. — Авт.). Напевно, почула цю фразу від своїх но­вих «кентів"-артилеристів… Що я зауважив, іноземні журналіс­ти, які тут попрацюють, «запа­дають» на Україну! Вони захо­плені тим, як Україна обстоює свою незалежність.

Я працював не лише з фран­цузькими журналістами, а й із відомими французькими пись­менниками. Олів'є Трюк, на­приклад, писав репортажі про біженців із Херсона, які переї­хали до Запоріжжя. Його вра­зив українець із Дніпра, який безкоштовно вивозив людей стежками — через поля та ліси. Француз був шокований тим, що почув. На цю тему вийшов великий матеріал, і також на першій шпальті, іншої відомої французької газети, Le Monde.

Багатьох іноземних журна­лістів я возив до запорізького підприємця, мого друга Юрія Ружина, який має кінний театр. Він ще 2014 року створив Хор­тицький полк. Острів Хортиця — одне із сакральних та знакових місць української ідентичності. Коли почалася повномасштаб­на війна, кінний театр перетво­рився на бойову одиницю. Бо­рються на лінії фронту, хоч це громадська організація. Мають підрозділ аеророзвідки, який успішно працює на ЗСУ.

Дуже цікава тема для світо­вих ЗМІ - чеченці, які борють­ся за Україну. Усі знають «ка­дировців», що воюють на боці росії. Але є чеченські батальйо­ни, що воюють на українському боці. Нам вдалося знайти одно­го з їхніх командирів — Мусліма Чеберлоєвського. Не назива­тиму місце, бо в росії оголоше­но величезну нагороду за його голову. Він воює з росією про­тягом 30 років, починаючи з Першої чеченської війни. Мені вдалося також знайти лондон­ський телефон Ахмеда Закає­ва — голови Кабінету міністрів Чеченської Республіки Ічкерії (у вигнанні). З ним теж поспіл­кувалися, багато чого цікаво­го розповів. Результатом стала серія матеріалів про чеченців, які зі зброєю в руках підтриму­ють Україну.

— Ви наголошували на про­фесійній роботі журналістів англомовних телеканалів…

— Журналісти, наприклад, BBC чи СNN — суперпрофесіонали! Перш ніж щось вида­ти в ефір, опитають величез­ну кількість людей. Знімуть безліч планів — для три- чи п’ятихвилинного сюжету. Якось виявився свідком роботи BBC у Бахмуті, де «бахало» кожні 30 секунд. Стріляли без перерви! Ми сховалися під стіною разом із біженцями. Журналісти з BBC чекали на молоду людину, яка їх евакуювала. Цей хлопець приї­хав у касці, бронежилеті. Прізви­ще його запам’яталося, «чисто українське» — Іванов (усміхаєть­ся. — Авт.). Так ось, група ВВС записала його інтерв'ю фактич­но під обстрілом. Я потім бачив цей сюжет, я туди навіть потра­пив випадково на задньому пла­ні.

Великі телекомпанії приділя­ють багато уваги безпеці сво­їх співробітників. Із журналіс­том і оператором приїжджають, як правило, водій та охоронець. Зазвичай це колишні спецназів­ці. Якось у Запорізькій області нас відстежив російський дрон «Орлан», якого не чути у висо­кому польоті. Важко було не «змалювати» величезний «Ленд Ровер» у порожньому селі за кі­лометр від російських позицій… На зворотному шляху нас поча­ла обстрілювати ворожа арти­лерія. Офіцер пресслужби, який їхав з нами, ніби дупою відчув, що треба знизити швидкість. Коли загальмував, ми побачи­ли, що снаряд упав за 300 ме­трів від нас. Якби ми їхали на тій самій швидкості, потрапили би у центр вибуху… Нам пощасти­ло! На війні страшно. Я, напри­клад, не приховую цю емоцію. Мені щоразу страшно їхати на фронт. Не боїться лише дурень. Але я навчився ставитися до цих поїздок як до роботи.

— Були скандали, коли в іноземних журналістів хотіли забрати акредитації, бо вони першими потрапили до що­йно звільненого Херсона…

— На початку жовтня ми при­їхали до звільненого Лимана одними з перших. Пробирали­ся туди окружними дорогами, орендованим автомобілем. Коли в'їжджали до міста, по­бачили на дорозі тіла близько десяти російських солдатів, у жахливих позах. Обгорілі авто­мобілі, автобуси. Видно було, що вони намагалися втекти… Це було одне з моїх найсиль­ніших вражень на війні. На темі роботи іноземних кореспон­дентів у Лимані - кілька з них туди в'їхали без супроводу пре­софіцерів — спалахнув перший скандал. Це був конфлікт інтер­есів, безглуздий, на мій погляд, між військовими, які не бажа­ли, напевно, щось показувати, і журналістами, які хотіли висвіт­лити подію по гарячих слідах. Другий скандал, який потрапив у ЗМІ, був у Херсоні.

Позицію військових можна зрозуміти. У більшості випадків певні заборони спричинені пи­таннями безпеки журналістів. Серед співробітників військо­вих пресслужб є дуже адекват­ні люди, котрі розуміють жур­налістську роботу. Наприклад, журналісти та «фіксери» обо­жнюють Дмитра Плетенчука, пресофіцера Миколаївської ОВА, зараз він працює у Херсо­ні. Наскільки мені відомо, жод­ного запиту чи проблеми ме­дійників у південному регіоні він не залишив без рішення чи обґрунтованої відповіді.

А про позбавлення акреди­тацій… Будь-яке втручання у свою роботу іноземні журна­лісти сприймають як наступ на свободу слова. Реагують на це як бик на червону ганчірку… Ре­портажі іноземних журналіс­тів з фронту працюють на благо України! Вони по гарячих слідах описують усе те, що наробили росіяни. Пишуть про їхні злочи­ни, про те, на що вони перетво­рили українські міста та села. Із захопленням описують подви­ги української армії! Так, на тих теренах небезпечно. Але там небезпечно не лише для жур­налістів, а й для всіх людей, які залишаються жити на цих тери­торіях…

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України.

Схожі новини