Україна має винести судовий вирок

28 лютого 2021 року на чергову річницю знищеного німецькими окупантами галицького села Гута Пеняцька, що на Львівщині, більшість мешканців якого становили поляки, відбулося дійство, назване польською стороною молебенем за жертвами так званого геноциду поляків, а Українським інститутом національної пам’яті — польським партійним мітингом.

Вже традиційно, починаючи з 2018 року, головні звинувачення українців лунають із виголошуваних у Гуті Пеняцькій і Варшаві від імені президента Польщі Анджея Дуди щорічних звернень. Його вміло доповнюють виступи керівників польського сейму, міністрів, дипломатів, представників Інституту національної пам’яті Польщі, римо-католицьких священників, усіляких активістів і журналістів.

Вину за знищення села, яке називають польським та ще й заснованим «давніми польськими королями», покладають на якихось міфічних «українських солдатів, які служили гітлерівському Третьому рейху», «українських поліціянтів», «українських націоналістів», «дивізію СС «Галичина», «УПА» і, навіть, на «озброєних ножами та сокирами українських хлопів із сусідніх сіл».

Усі ці звинувачення не мають нічого спільного з історичною дійсністю, як і твердження про заснування села «давніми польськими королями». Насправді Гуту Пеняцьку, як свідчать архівні документи, заснувала австрійська імперія наприкінці ХVIII століття. Тут збудували склозавод — гуту і поселили біля нього австрійців — майстрів скловиробництва з Богемії. Згодом тут стали селитися євреї, українці й поляки. Так що село ніколи не було моноетнічним. Це видно навіть із написів на пам’ятних таблицях меморіалу жертв трагедії, на яких викарбувано прізвища понад 50 українців, 19 австрійців і 5 євреїв.

Слухати й читати щорічну польську неправду українцям, особливо із сусідніх сіл, гірко, прикро й вкрай образливо.

На противагу минулим рокам, цього разу українці мають що відповісти не лише на сторінках періодики, а й ґрунтовним науково-краєзнавчим дослідженням відомого письменника і громадського діяча Дмитра Чобота «Загибель Гути Пеняцької 28 лютого 1944 року. Книга перша», що побачило світ минулого року у видавництві «Українська культура». Її автор надіслав у дар Анджею Дуді два примірники і свого листа-звернення до Президента Республіки Польща, який ми залюбки використаємо у цій статті.

«Головним поштовхом для цього дослідження стало Ваше, Пане Президенте Республіки Польща, звернення, зачитане керівником канцелярії Адамом Квятковським 26 лютого 2018 року після молебню на місці спаленого села Гута Пеняцька, що на Львівщині. У цьому польському державної ваги документі вину за знищення галицького села без жодних поважних підстав покладено на українців та ще й цілком надумано звинувачено їх у геноциді поляків. Наступного року пан Квятковський від Вашого імені конкретизував звинувачення і заявив, що злочин щодо польського населення Гути Пеняцької скоїли УПА і дивізія СС «Галичина». У 2020 — 2021 роках виголошені від Вашого імені чергові надумані, неправдиві та образливі для українців звинувачення повторилися, і вже, на жаль, стають традиційними.

Ці твердження абсолютно не відповідають історичній дійсності та суперечать не десяткам, а сотням неспростовних фактів, наведених у моїй книзі. Усі факти підкріплюються науковими посиланнями. Тобто Ваші, Пане Президенте, звинувачення українців є необ’єктивними, необґрунтованими і неправдивими. У такому висновку я глибоко переконаний, бо знаю це із достовірних джерел, на які посилаюся у своїй праці".

Як має рухатися справа далі?

Ми не знаємо, чи Президент Республіки Польща читатиме цього листа і вивчатиме українське дослідження, чи ні. Швидше за все «ні»: і не читатиме, і не вивчатиме.

Яким чином реагуватимемо? Мусимо діяти на державно-політичному, науково-дослідницькому академічному і міжнародно-правовому рівнях. Свою позицію повинні заявити державна влада України, НАН України в особі її Інституту історії України, Генеральна прокуратура України. Зрештою, за підбурювання до міжнаціональної ворожнечі до суду може подати українська громадськість і розглянути це питання в міжнародному суді. Справа може бути затяжною, але має стати переможною для України.

Польська політика в жанрі спецоперації генетично пов’язана з російсько-радянською та її потребами очорнити національно-визвольний рух українців періоду Другої світової війни за свою Незалежну Державу, звинувативши його у співробітництві з гітлерівським нацизмом. Такі потреби дошкуляли Радянському Союзу у зв’язку із святкуванням на Заході героїки ОУН-УПА на міжнародному рівні наприкінці 1970-х років, відтак було знайдено жупел колабораціонізму.

«Ось з чого все й почалося. Наголошую! У 1981 році! — пише Д.Чобіт. — Саме тоді радянська пропаганда розпочала звинувачувати у знищенні Гути Пеняцької дивізію СС «Галичина» та так званих «українських буржуазних націоналістів».

До 1981 року такого не стверджували — писали так, як воно було насправді — Гуту Пеняцьку спалили, а людей розстріляли німецько-фашистські окупанти. Дійшло до того, що у 1982 році з бібліотек вилучили книгу спогадів майора НКВД Бориса Харитонова, який взимку 1944 року перебував у групі Крутікова в Гуті Пеняцькій. Б. Харитонов здійснював поїздки із цього села до Львова, де брав участь у терактах та на десятках сторінок своїх мемуарів описав події у Гуті Пеняцькій та Львові. Він же докладно розповів про немало конкретних подій, які мали місце напередодні та під час знищення німцями села. Про жодну дивізію СС «Галичина» та УПА там не йшлося — лише про німців. Книгу вилучили, бо її зміст не узгоджувався з новими потребами комуністичної пропаганди".

1981 — 2021 — сорокаріччя брутальної наклепницької кампанії увінчується якісно новим станом польського суспільства, що постійно бачить і чує від мас-медіа про українців як нібито різунів і невиправних ворогів польської держави, про спалену і розстріляну українцями Гуту Пеняцьку — «символ Волинської різанини», про неповернуті польські землі на сході — «креси всходні» (східні землі колишньої польської держави) та Малопольску — так у Польщі й досі шовіністи і експансіоністи називають усю Західну Україну, тобто території Волинської, Рівненської, Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей України). Розтиражована неправда про минуле спотворює історію і людську свідомість, озлоблює поляків проти українців, навчає бачити в східних сусідах споконвічних ворогів, які не дають їм відтворити Велику Польщу. Скільки ще треба виступити Анджею Дуді, щоб уже наповнений казан люті і ненависті до українців перехилився на всю Європу й ошпарив цілий світ гарячим фронтом проти України — на заході?

Не можна забувати, що на сході України на початках російської агресії у Криму та на Донбасі російське керівництво прямо звернулося до політичного керівництва Польщі з пропозицією поділити навпіл Україну за історичною традицією — вам ваше, нам наше. Слушний момент може настати тоді, коли його спровокує Кремль виявами гібридної війни, що триває вже восьмий рік.

До честі польської науки треба сказати, що польські вчені тримаються осторонь наклепницької кампанії щодо України і не обслуговують її апологетів. Тому Дмитро Чобіт вражає у вразливе місце Анджея Дуду і просить «назвати польських авторів монографій і наукових статей про загибель Гути Пеняцької: «Наразі зазначу: станом на 1 лютого 2021 року в бібліотеках України не виявлено не лише жодної польської монографії про загибель Гути Пеняцької, а хоча б однієї наукової статті на цю тему. Мовчить про такі здобутки і польська Вікіпедія, та й нічогісінько не знають про них і відомі українські історики. І що вкрай дивує — не відають про такі праці й польські дослідники…

Якщо Вам, Пане Президенте, відомо щось інше про досягнення польської історичної науки з проблеми загибелі Гути Пеняцької — прошу поділитися тими знаннями з польським і українським народами".

На відміну від польської науки українська наука вже має таке дослідження Дмитра Чобота.

Зрозуміла річ, що виробленню цілісної позиції Києва щодо гутапеняцького звинувачення з Варшави заважає засилля не викоріненої радянщини у функціонуванні державних органів та наукових установ, які продовжують оглядатися на есесерівський «інтернаціоналізм» і не помічають новопосталих потреб Незалежної України. А може, ще з тих часів вони пов’язані невидимими зв’язками із спільною російсько-польською спецоперацією, що їй уже сорок років, може, вони омиваються і підмиваються її підводними течіями? Адже справді Незалежна Україна почалася тільки сім років тому, коли дала бій агресії Росії, до 2014-го фактично функціонувала УРСР з багатьма її рудиментами, що гальмували й унеможливлювали вільний і незалежний розвиток Української Держави.

На часі програмувати і планувати, готувати високопрофесійні патріотичні кадри, єднатися громадою довкола гутапеняцької проблеми. Попереду перспектива. Дмитро Чобіт дає науку для розуміння не лише цієї локальної історії, а й польсько-українського протистояння 30−40 рр. ХХ століття, доходить узагальнених висновків на основі аналізу конкретних фактів.

«Політичні вбивства впливових українців в окрузі Гути Пеняцької були далеко не випадковими — вони являли собою ланки великого ланцюга загального терору, розв’язаного Армією Краєвою на всій території Західної України, де вона діяла. Таке прямо вказує на те, що терор проти українців здійснювався та координувався з єдиного центру, яким були польський емігрантський уряд у Лондоні та підпорядкована йому АК». Втілення у життя антиукраїнських планів польського уряду вело до неминучого насилля. Криваве насилля поляків викликало не менш кривавий спротив українців. Відплатний терор в липні 1943 року охопив передусім Волинь, куди із сусідніх Холмщини та Підляшшя масово прибували українські втікачі від польського терору; вони й стали там першими месниками за заподіяні поляками кривди. Невинно пролита кров завжди волає до відплати…

Цю головну причину польсько-українського протистояння у роки Другої світової війни, зазначає Д. Чобіт, польські історики намагаються замовчати, вони зосереджуються навіть не на особливостях перебігу подій на Волині та Східній Галичині, а лише на їх наслідках: мовляв села нема — значить його знищили українці. Але що заважає українським історикам з української точки зору пояснити цю саму причину по-дослідницьки переконливо і зважено? Післярадянська безпринципність й вичікування з моря погоди? Хто за кого в цьому питанні? Від пояснення головної причини залежить, чи їздитимуть, чи не їздитимуть до нас місіонери з образливими для української гідності й честі намірами.

Принципову науку Україні ще плекати роки й роки. Але вже сьогодні маємо те, що повинно прислужитися хоча б спочатку гутапеняцькій справі належним чином — об’єктивно, документально та правдиво.

У своєму дослідженні «Загибель Гути Пеняцької 28 лютого 1944 року. Книга перша» Дмитро Чобіт навів безліч документально засвідчених фактів, які не залишають каменя на камені від неймовірної польської неправди про справжні причини й дійсні обставини загибелі Гути Пеняцької. Ці факти викривають абсолютну безпідставність, цілковиту надуманість польських звинувачень українців, українського національно-визвольного руху та образ усього українського народу.

Тепер потрібно в судовому порядку розглянути усі наклепи на українців, провести об’єктивний та неупереджений судовий розгляд справи, надати польській стороні повну можливість навести у суді докази своїх звинувачень та дочекатися справедливого вироку від імені Української Держави. Позов потрібно заявити до польської сторони — конкретних осіб, які у Гуті Пеняцькій, тобто на території України, коїли не прості правопорушення, а звинувачували українців у тяжких воєнних злочинах та ще й геноциді польського народу. І хоча позивач у цивільному процесі не зобов’язаний доводити в суді свою невинуватість — цей обов’язок лежить на стороні звинувачення, хочу навести головні докази, які беззаперечно спростовують польську неправду про Гуту Пеняцьку та виводять сторону звинувачення у судовій справі (А.Дуду та його партійних підспівувачів) на чисту воду.

1.Гуту Пеняцьку звечора 27 лютого 1944 року оточила, перед світанком 28 лютого захопила, а згодом знищила (людей розстріляла, а село спалила) айнзатцгрупа «Рейнгольд» під керівництвом оберштурмбанфюрера СС Фрідріха-Вільгельма Бока, водночас і командира 4-ї поліційної моторизованої дивізї СС. Основу цієї айнзатцгрупи чисельністю понад 2000 осіб становили безпосередні підлеглі Бока, а також інші німецькі воєнні формування, серед них і підрозділи трьох рот (4-ї, 5-ї і 6-ї) 4-го галицького добровольчого полку СС, які чомусь переплутали з дивізією СС «Галичина».

2. Під час знищення Гути Пеняцької 28 лютого 1944 року там не було жодного вояка УПА й ні одного солдата дивізії СС «Галичина», новобранці якої тоді щойно проходили військовий вишкіл у воєнних таборах Німеччини й Франції.

3. Спалення Гути Пеняцької і знищення її жителів 28 лютого 1944 року не відповідають фактичним обставинам справи та не підпадають під визначення геноциду відповідно до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (стаття ІІ).

Розглянуті й підтверджені в судовому порядку факти здатні вщент розбити безпідставні та надумані звинувачення. І найголовніше — судове рішення може і повинно встановити історичну правду у штучно створеній нашими західними сусідами проблемі Гути Пеняцької та покласти край польській партійній демагогії.

До справи мають долучитися висококваліфіковані юристи і вивчити перспективи її розгляду районними судами Львівщини, Верховним судом, Європейським судом з прав людини і Міжнародним судом ООН. Рішення суду — то цілком реальний шлях вирішення проблеми та створення прецеденту для запобігання подібним інсинуаціям і злочинам у майбутньому.

Олександр Неживий, доктор філософії в галузі історії, Заслужений журналіст України