Мавзолей директора агрохолдингу – багатший, ніж у Наполеона!

Мавзолей на зразок усипальниці французького імператора Наполеона побудував для себе у містечку Бобровиця Чернігівської області генеральний директор агрохолдингу «Земля і воля», Герой України Леонід Яковишин. Ця будівля розташована неподалік оселі відомого 81-річного аграрія. Мавзолей прикрашено червоним мармуром, сусальним золотом, вітражами та художнім розписом…

Леонід Яковишин на­родився у Козятині на Вінниччині. Трудився начальником сільського госпо­дарства Костопільського району Рівненської області, директором Майнівського радгоспу-техніку­му на Чернігівщині. Був обраний народним депутатом України 12-го скликання. На початку 2000-х взяв під своє крило 13 розва­лених колгоспів, заснував банк землі площею 32 тисячі гектарів. Запровадивши американську технологію вирощування куку­рудзи, Яковишин створив цілу аграрну імперію — з елеватор­ним комплексом, терміналом безводного аміаку, комбікормо­вим, ремонтним, асфальтовим заводами, лабораторіями, за­лізницею, потужним машинно-тракторним парком тощо.

Через будівництво мавзо­лею ім’я аграрія тепер знову на слуху. За словами Леоніда Яко­вишина, об’єкт обійшовся йому у… три мільйони доларів. Один лише саркофаг (важить 23 тон­ни) коштує 150 тисяч «зелених». Його кришка зроблена з чер­воного граніту вагою 2,5 тонни. Усередині будівлі розміщені ко­пії вітражів із німецького храму, якому 600 років, а також позо­лочені скульптури аграрія (у 20, 40, 60 та 80 років), які відобра­жають різні періоди його життя.

Фахівці кажуть, що в імпе­ратора Франції Наполеона усипальниця бідніша. І це на­півсерйозно-напівжартома під­твердив особисто пан Леонід:

— У нього золота немає, і та­ких вітражів. Франція — бідна країна, наші колгоспи багатші…

Загалом на будівництво мав­золею пішло десять років. Що­правда, він ще не готовий до «експлуатації». «Пішов пого­лос, що якийсь священник ска­зав Леоніду Григоровичу: що­йно той закінчить роботи, тоді й завершиться його життя. Тому досі мавзолей не добудовано», — розповіла місцева мешканка.

Одні жителі міста у захваті від авторського задуму пана Лео­ніда. Інші ж відгукуються кри­тично: мовляв, чоловік «скаже­ніє від жиру». Хтось вважає, що було би краще, якби Яковишин витратив «мавзолейні» кошти на допомогу своїм землякам, насамперед дітям. А комусь кортить «доповнити» цей про­єкт ще й Красною площею, щоб втерти носа Москві…

До речі, Яковишина не раз ви­знавали кращим меценатом області, він заснував благодійний фонд для надання допомоги тяжкохворим та іншим малоза­безпеченим людям. А праців­ники господарства, яке очолює Леонід Яковишин, отримують найвищі заробітні плати у регіо­ні. Воно також платить найбіль­ше в області за оренду землі.

— Мавзолей — повністю моя задумка, — зауважив пан Леонід. — І він буде відкритий щодня, крім вихідних, з 10-ї до 17-ї години. Це коли я вже потраплю до раю.

Чоловік каже, власний мав­золей потрібен для того, щоб після його смерті туди ходили на «паломництво» майбутні по­коління. А ще аграрій сказав, що його тіло після відходу в інший світ не бальзамуватимуть. Тож невідомо, яким чином тут за­безпечуватиметься збереження його тіла…

Думка з приводу

Олександр Стражний, лікар-психотерапевт, автор книги про україн­ський менталітет

Для людської природи нормально мріяти про без­смертя. Народна мудрість свідчить: «Людина жива доти, поки її пам’ятають». При­наймні допоки її згадують. Подовжити пам’ять про себе можна різними способами. Один з варіантів — той, яко­му віддав перевагу «дивний аграрій». Фараонів, які збу­дували собі піраміди, згаду­ють вже декілька тисяч років. Директора агрохолдингу, який збудував собі мавзо­лей, будуть згадувати, до­поки існуватиме його незви­чайна споруда. А існуватиме вона, якщо не трапляться якісь катаклізми, сотні, а може, й тисячі років. Чим не безсмертя?