Самовбивство? Ані слідчих дій, ані експертизи...

30-річного заробітчанина Юрія Славича привезли з Польщі до рідного Шандровця, що у Турківському районі на Львівщині, у труні. Односельчани, з якими працював на будові, розповіли батькам, що Юра повісився … через зраду дівчини. Знайшли чоловіка у зашморгу у двоповерховому будинку, де мешкали заробітчани, 25 травня 2020 року. Коли тіло привезли до України, рідні побачили, що на голові у чоловіка рана… Бригада, з якою Юра працював за кордоном, запевнила батьків, що ніяких конфліктів і бійок у Польщі не було…

Тільки після похорону сина батько вчитався у похоронний лист і зрозумів, що судово-медичної експертизи польська сторона не про­водила. Не зробили цього і в Україні. Та й дивно поводилися односельчани, які працювали разом з Юрієм. Почали уни­кати розмов зі згорьованими батька­ми… Згодом у сумці Юрія рідні знайшли закривавлену футболку. Відтак родина Славичів вирішила з’ясувати усі обста­вини загибелі сина. Адже поховали Юрія у рідному селі у могилі без хреста…

За рішенням суду, Турківське відділення Самбірської прокура­тури відкрило кримінальне прова­дження за ст. 115 ч. 1 К К України (Умисне вбивство). 21 січня цьо­го року було призначено ексгума­цію тіла. Журналістка «ВЗ» поспіл­кувалася з рідною сестрою Юрія Славича — Оксаною Кравців, яка живе на Дрогобиччині.

— Юра працював в обленер­го електриком, але час від часу брав відпустку за власний раху­нок та їхав до Польщі на заробіт­ки, — каже пані Оксана. — Півтора року тому вирішив поїхати до Лю­боні (містечко недалеко від По­знані. — Авт.) з бригадою зі свого села. Бригадиром був його одно­класник — Микола. Юра мав дівчи­ну. Їй було 20. З братом ми спіл­кувалися переважно на вихідних. Нічого дивного у його поведінці я не помітила.

За кілька днів до смерті напи­сав мені повідомлення: «Скажи мамі, нехай не хвилюється, я не брав трубку, бо отруївся шпрота­ми». Мама передзвонила до ньо­го. Сказав, що йому важко, рве. У неділю (за день до того, як Юру знайшли у зашморгу. — Авт.) мама просила, щоб поїхав до лікарні. Попросив бригадира Миколу, аби той його відвіз до лікарні. Брига­дир сказав, що вже випив, тому не повезе. У понеділок зранку, близь­ко восьмої години, мама знову дзвонить. Юра каже: «Я ще нині на роботу не піду. Мені вже лег­ше, але ще ноги трясуться. Відле­жуся. Завтра піду». Мама заспо­коїлася. Дзвонить до брата у той самий день, близько першої го­дини. Гудки йдуть, але ніхто труб­ки не бере…

— Першим про смерть бра­та дізнався мій вуйко Василь, — веде далі пані Оксана. — До нього прийшла мама Миколи і розпові­ла. Вуйко подзвонив мені. Я мала йти на роботу в нічну зміну. Вуйко каже: «Не йди на роботу. Юра пові­сився». Розповів, начебто до Юри надіслали відео про зраду його ді­вчини, і він запив. Що не був хво­рий, а пив ті чотири дні. А у поне­ділок всі пішли на роботу, а він це зробив. Вони з дівчиною сварили­ся, і вона йому сказала: «Йди, пові­шайся». Ми у це повірили, бо зна­ли, що він ту дівчину любить. Юра казав: «Їду в Польщу, зароблю. Буду женитись».

— Які були ваші дії? Вас нічого не насторожило?

— Я поїхала до мами в село. Здивувало: про це відео знало не лише наше село, а й сусідні села. Усі про це говорили!

— Хлопці розповіли, як саме це сталося?

— Того дня вони п’ятеро при­йшли з роботи. Почали стукати, ніхто не відкривав. Побачили, що одне вікно було відчинене. Найху­діший проліз. Це був Мар’ян (мо­лодший брат Миколи Грицика. — Авт.). Почули, що щось грим­нуло… Мар’ян зомлів, як побачив Юру. Тоді заліз Микола. Він розпо­відав: «Я прибіг. А він висить. Я за руки — руки зимні».

— Висів на сходах, на кабелі, — продовжує пані Оксана. — Збоку була ще одна мотузка. Він вішав­ся, вона порвалася. Він знайшов якийсь кабель — і це зробив. Той кабель був м’який, тому зміг скру­тити петлю. На вікні лежав його ланцюжок з хрестиком… Ліжко було застелене. Вони розповіда­ли, що під ліжком знайшли таблет­ки у склянці з водою. Нібито хо­тів їх випити. Потім знайшли ніж у крові. Ніби рука у нього була по­різана, намагався перерізати собі вени, але не зміг. Це все почула зі слів хлопців з бригади.

— Хто викликав поліцію?

— Патрульні машини стояли не­далеко. Побігли по поліцію. Полі­цейські прийшли і його зняли. По­дивились телефон, сказали, що у ньому все витерто. Я через три мі­сяці лише усвідомила, що у мого брата на телефоні завжди стояв пароль! Звідки хлопці з бригади знали про відео, якщо на момент смерті у телефоні все було стер­то? Поліція навіть обшуку не про­водила. Начебто було видно, що він повісився, тому кримінальної справи не відкривали. Вуйко Ва­силь питав Миколу, де телефон Юри? Микола сказав: «У Робер­та!». Роберт — роботодавець. Чому телефон у нього був?

— Якою була реакція на всі ці події роботодавця?

— Він з Юрою був у хороших стосунках. І з його сином Рафалом теж. Мій брат — працьовитий. Зі всіма дружив. Не був конфліктним, але міг за себе постояти. З робо­тодавцем говорив мій вуйко, бо ми польської мови не розуміємо. Роз­повів те саме, що і хлопці.

— Чи були в Юри конфлікти з бригадою?

— Після похорону люди у селі почали говорити, що пили, билися. Але п’ятеро хлопців з бригади мов­чать. Це все сталося з Юрою 25 травня 2020 року. Через два тижні тіло везли в Україну. Ми запитали у знайомих, скільки коштує пере­везення тіла від кордону до хати? Сказали — дві тисячі злотих. У нас в родині є великі буси. Ми пораху­вали, що ліпше заплатити за соля­ру водієві і приїхати забрати тіло з кордону. Дешевше буде. Я подзво­нила до Миколи. Через деякий час він передзвонив мені і каже: «Вони тіло віддадуть, але якщо машина буде обладнана холодильною ка­мерою і буде довідка зі санстан­ції, що цій машині дозволено пере­возити цей вантаж». Ми вхопилися за голову: де знайти таку маши­ну? Родина запропонувала ката­фалк, бо займаються ритуальни­ми послугами. Микола сказав: «Ні. Можуть завернути». Вже карантин розпочався. Нас лякали, що тіло можуть спалити. Микола казав, якщо заїдемо на нейтральну сто­рону, нас відправлять на карантин на два тижні. Тоді ми сказали, щоб вони самі тіло везли, тільки би його привезли додому! Привезли його на звичайній катафалці! Всереди­ні холодильника не було.

— А хто перевозив тіло?

— Водій був україномовний. Хто він — не знаємо. До речі, з цьо­го моргу у той самий час везли три тіла до України (трьома ма­шинами) (в одній з машин було тіло Юрія. — Авт.). Коли на укра­їнському кордоні машини з тіла­ми не пропускали, хтось із роди­чів викликав журналістів. І тільки тоді машини пропустили. Приїха­ли вони надвечір. За перевезення, труну, зберігання в морзі, одяг ми заплатили 10 тисяч злотих.

— Коли відкрили труну, що побачили?

— На потилиці, з лівого боку, була велика розсічена рана. На­віть подушка була замащена кров’ю. На рані — струпи (кірка, яка вкриває поверхню або краї рани, що загоюється. — Авт.). Я кажу: «Тато, дивіться, в нього розбита голова». Тато каже: «Мені казали, що то розтин робили». Я обдиви­лась цілу голову, розтин ніби звер­ху роблять, але зверху на голові нічого не було. Подумала: поля­ки роблять розтин ззаду, і так не­акуратно, не зашили навіть… Тре­ба було одразу тіло відправити на експертизу. Але від стресу голова «не варила».

— У чому Юра був вбраний?

— Мама просила хлопців: «Ку­піть йому файне вбрання, ми по­вернемо гроші». Він дуже любив добре одягатися, був акуратний. Пів банки одеколону міг на себе вилити. Черевики завжди чис­ті. Ми відкрили труну, мама поча­ла плакати. Одяг — з «гуманітарки»: старі штани, такий самий піджак, мешти ходжені, з такими довги­ми носами. Бозна-коли була така мода. Ті гроші, що ми віддали, ку­дись «пішли».

— А де той його хрестик?

— Приїхала його сумка. Зна­йшла я той хрестик. Ми поклали хрестик у гріб. Але ланцюжок був порваний.

— А гроші були?

— У барсетці грошей не було. Він був у Польщі три місяці. Робо­тодавець із зарплати Юрія запла­тив похоронному бюро. Ще по сто злотих хлопці скинулись. Було 8 тисяч злотих. І ще дві тисячі зло­тих Микола доклав, ми йому потім ці гроші віддали.

— Ви чекали, що хлопці по­вернуться з заробітків, все вам розкажуть…

— Десь у липні приїхали хлопці з Польщі (через деякий час зно­ву поїхали на заробітки і повер­нулися у листопаді. — Авт.). Ніх­то не хотів говорити. Як бачили, що мама йшла назустріч, зверта­ли на іншу вуличку. Якось у церк­ві до мами підійшла мама Мико­ли Грицика і розповідала, що Юра отруївся. Микола хотів його вез­ти до лікарні, а Юра казав, що не хоче. Якось тато мій йшов з бать­ком Олега Гавдана, то він казав: «Олег розповідав, що Юра взага­лі не пив».

— Тобто їхні версії розходи­лися?

— Так, і тоді вони взагалі замов­кли.

Пані Оксана каже, на похорон прийшло багато сусідів, попри те, що до самогубців, зазвичай, ніх­то не приходить (хлопці з Юриної бригади були в Польщі. — Авт.). Священника не було. На могилу хрест не ставили. Закопали — і все.

— Після похорону батьки роз­хворілися. Тільки через деякий час батько почав вчитуватися у похо­ронний лист. У ньому було написа­но: «Самовбивство. Слідчі дії — не­має. Експертиза — немає». У липні я приїхала до батьків у відпустку. Ми згадали про Юрину сумку. Вона стояла за шафою, в кутку, ми її витягнули. Там була бокова ки­шенька — звідти ми витягнули фут­болку в крові. Мама впізнала, що це Юрина футболка. Локалізація крові — якраз ззаду, де була розсі­чена голова.

— А що з телефоном Юри, вам його повернули?

— Телефон приїхав. Був за­блокований. Ми пішли до комп’ютерників, щоб нам його роз­блокували. Нам сказали, що в телефоні все стерто, там стоїть програма, яка не дозволяє від­новити інформацію. Ми пішли до поліції. Написали заяву. Правоо­хоронці не хотіли братися за цю справу. Через суд зобов’язали їх це зробити. 1 грудня 2020 року було відкрито кримінальне прова­дження за ч. 1 ст. 115 ККУ «Умис­не вбивство». 21 січня 2021 року, згідно з рішенням суду, було при­значено ексгумацію тіла.

— А ви спілкувалися з дівчи­ною Юри?

— Відразу ми були на неї злі. По­тім вона з мамою говорила, ка­зала: «То все неправда. Мене об­брехали». І ще сказала: «Я з Юрою говорила по месенджеру. Кажу йому: „Включи відео“. Три дні по­спіль він знаходив відмовку. То він не поголений, то ще щось. Зрозу­міла, щось не так…».

Коментарі для «ВЗ»

Марія КОЗАР, зустрічалася з Юрієм понад рік

— Юриній сестрі розповіли, що Юрі наді­слали відео начебто вашої зради. Це прав­да?

— Ми з ним не сварилися. Казав, багато ро­боти… Не дуже він був відкритий.

— Можливо, він був пригнічений?

— Нічого такого не помітила. Остання з ним розмова… Пригадую, так, про своє поговори­ли.

— Чи збиралися ви одружуватися?

— Про одруження розмови не було.

— Міг Юра вчинити самогубство?

— Не знаю. Хочу це все забути. З тими хлоп­цями з бригади я ніколи не спілкувалася. Вони живуть від мене за три кілометри.

— У селі кажуть, ви заміж збираєтеся?

— Це неправда! Я ні з ким не зустрічаюся. Три місяці була на заробітках.

Мар’ян ГРИЦИК, молодший брат Миколи Грицика

— Я першим побачив Юру. Зайшов у кімна­ту, він висів. Ніяких конфліктів між нами не було. Він цілий тиждень пив, на роботу не ходив. Йому казали не пити. Не слухав. Роботодавцю сказав, що його живіт болить.

Микола ГРИЦИК, однокласник Юри, бригадир

— Що сталося в Польщі?

— П'ять чи шість днів пив горілку. Не ходив на роботу. Зранку каже: «Я не йду. Мене болить голова. Завтра піду». Приходимо з роботи, він п’яний. Коли казали йому, щоб перестав пити, відповідав: «Я що, за твої гроші п’ю?!».

— Чому в Польщі не провели експертизи?

— Коли побачили цю «картину», я задзвонив до шефа. Шеф задзвонив до поліції. Дав мій номер телефону. Поліція задзвонила до мене. Запитали, що сталося? Я сказав: «Повісила­ся людина». Поліція перепитала, чи він теплий, чи можна його врятувати? Я сказав, що ми не дивилися, бо напудилися страшно. Поліцей­ські наполягли, щоб я подивився, чи він теплий. Я пішов, помацав. Кажу: «Ні. Холодний». Полі­цейський сказав, щоб я зігнув його руку. Я взяв його за руку, рука не згинається. Поліція через п’ять хвилин приїхала. Запитали, де його кімна­та? Дивилися, чи якась записка є. Взяли його телефон, паспорт. Не було записки… Поліція дочекалася експерта. Експерт все фотографу­вав. Приїхали люди з похоронного бюро. Двері були закриті на ключ зсередини. Сторонні в цей будинок не заходили.

— А пляшки були в кімнаті? Було видно, що він пив?

— Були пляшки…

Олег ЧЕРЕМА з Херсона, 52 роки, бачив Юру останнім

— Юрій не ходив на роботу тиждень. Ска­зав шефу, що хворіє, — каже пан Олег. — У той день, це був понеділок, я повернувся додому по планшет. Це була восьма ранку. Двері були за­криті. Я подзвонив до нього, щоб відчинив две­рі. Він вийшов. Я з ним поговорив. Все нор­мально. Забрав планшет і поїхав на роботу. А коли з роботи приїхали, я до нього дзвоню, те­лефон не відповідає. І таке сталося…

— Навіщо вам на роботі планшет?

— Мені потрібно було з планшета взяти но­мер рахунку, щоб переказати гроші дружині.

— І ви нічого не помітили?

— Ні. «Привіт-привіт. Йдеш до роботи?» — пи­таю його. «Завтра піду», — каже.

— Йому пропонували до лікаря поїхати?

— Він сам відмовився їхати до лікаря. І що його болить — нічого не казав.

— Був тверезий чи п’яний?

— Цілий день він був вдома. Хто його знає, що робив цілий день. Коли поліція заходила, пля­шок не було. Я заходив з поліцією, вони огляда­ли кімнату, де він мешкав. Він один жив. Кімната у нього замикалася. А я мешкав навпроти нього в кімнаті. В кімнаті все було прибрано.

— А він багато пив?

— Пив як всі. Ніяких дебошів не було. На ро­боті були дрібні сварки. Через це в петлю не по­лізеш.

— А ви думаєте, він це сам зробив?

— А хто його всунув би, якщо всі на роботі були? І прокуратура була, і кримінальна поліція. Нас теж допитали. Він з другого поверху про­тягнув кабель аж до підвалу.

— Яким Юра був?

— Працював як треба. Був прискіпливий до дрібниць. Останні кілька днів його ніби підміни­ли, ходив «чорний». Не голився.

— Якщо бачили, що людина у пригнічено­му стані, чому ніхто не реагував?

— Щодня йому казали: «Юрік, йди до роботи. Будеш у колі людей. Тобі в голову нічого дурно­го не полізе». А він: «Завтра піду. Завтра піду».

— Коли привезли труну, батьки побачили на голові рану…

— Була рана на голові. Розповідали, що вда­рився головою об сходи.

Іван СКРЕКЛЯ, працював з Юрієм, його родич і сусід

— Це було самогубство, — каже пан Іван. — Там була поліція. О сьомій годині ми пішли на роботу, він закривав хату. Приходимо, він у ко­ридорі висить.

Перед тим почав пити. Ми приходимо з ро­боти, він п’яний. Спить.

— Голова була у нього побита?

— Не знаю. Ніяких бійок не було.

А тим часом…

Коли стаття вже була готова до друку, з’явилась судово-медич­на експертиза тіла, яку проводи­ли у Львові (під час експертизи був присутній батько Юрія).

Судмедексперти не виявили до­казів, що Юрійповісився (відповід­ний документ журналіст «ВЗ» має на руках). Зокрема, у висновку екс­перт зазначає: «Селезінка з втратою своєї будови…», «під'язикова кістка і хрящі гортані цілі», «кістки тулуба та шийного відділу хребта цілі». «Піс­ля очищення кісток від м’яких тка­нин встановлено, що кістки скеле­та цілі, — йдеться у документі, — без порушення цілості, серед них: кістки лицевого скелета, нижня щелепа, першийшийний хребець (атлант) та всі решта шийних хребців (у само­губців ці хребці ламаються. — Авт.), обидві ключиці, плечеві кістки, про­меневі, ліктьові, кістки китиць рук, а також грудина, ребра з обох сто­рін, кістки таза, хребці грудного, поперекового та крижового відді­лів хребта, а також обидві стегнові кістки, великі та малогомілкові кіст­ки, плюсневі кістки обох стоп, кіст­ки пальців стоп, надколінники і ре­шта кісток скелета без ушкоджень».

З огляду на ці обставини, Церк­ва дозволила перепоховати Юрія і встановити на могилі хрест.

Родина Юрія Славича зверну­лася також до Незалежного де­тективно-журналістського бюро розслідувань. Фахівці агентства допомагають пані Оксані у розслі­дуванні загадкової смерті її брата.