Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Луценко: "Мої соціалістичні ілюзії розвіялися через місяць перебування на посаді міністра внутрішніх справ" (відео)

У новому випуску ютюб-проєкту «Балючі теми» Юрій Луценко, як ніколи відверто, розповів про найстрашніші моменти у тюрмі, про бруд і зраду у політиці, про трансформацію своїх поглядів і переконань, про рак підшлункової...

— Коли я згадую політика Юрія Лу­ценка, перед очима виринають кілька яскравих картинок з твого бекґраун­ду. Перша — коли в парламенті при­ніс президенту Леоніду Кучмі личаки і поклав на трибуну, з якої він висту­пав. Кучма в нервах жбурнув їх у тебе. Долетіли?

— Ні, влучили у комуніста.

— Ще один яскравий епізод із тво­єї біографії — скандал в аеропорту Франкфурта…

— А це все Руслана (співачка. Авт.) винна. Делегація МВС летіла з Франк­фурта у Сеул. Мене у Франкфурті зу­стрів консул МВС у Німеччині. Ми поо­бідали і випили по гальбі пива. Чекаємо в аеропорту на посадку, оголошують наш рейс. І тут Руслана каже: «Я в туа­лет хочу». Вона летіла на концерт, і ми там зустрілися. Пішла. Другий гудок — її немає. Чекаємо. Третій — нема. Я їй телефоную, кажу: «Де ти?» — «Я вже у літаку». Кажу: «А тут твої три валізи зі шкіряними трусами». «То візьміть їх», — відповідає. І ми, як дурні, біжимо по ае­ропорту з тими валізами, а я по доро­зі ще й анекдоти розповідаю… І перед фрау, яка пропускає на посадку, кілька чоловіків з делегації голосно засміяли­ся. Фрау подумала, що я з неї сміюсь. У неї планка падає і каже мені: «А вас я не пущу». Запитую: «Чому?» — «Ви випи­ли». Кажу: «Так тут пиво продають! Для чого? Так, я щойно випив пива». Собі не уявляю, щоб я від пива був п’яний. У чому була моя помилка, я тоді зі со­бою за свій рахунок взяв старшого сина Сашка. Він щойно пройшов онкологічну операцію. Фрау викликала поліцію, і по­ліцейський, не довго думаючи, робить захват сина ззаду за шию. А у нього пе­рерізана шия після операції. Я тут, зви­чайно, перестав бути міністром, став батьком. І вийшла негарна історія.

Це було 8 травня. Кажу, у мене дипло­матичний паспорт, лечу в офіційній деле­гації. На що фрау відповідає: «Цей пас­порт тут не діє, у вас тут прав нема». Тоді я сказав, що «після 45 року, коли два мої діди познайомились під Рейхстагом, ці права у мене точно є».

— Ще пригадую зворушливий мо­мент, коли ти з псом танцюєш…

— Це субота була, я пізно встав, десь об 11 год. Погода сонячна, гарний на­стрій. А ми з псом — ліпші друзі. Музи­ка грала латиноамериканська, здається, румба. І я з псом танцював. Іра (дружи­на. Авт.) це зняла на телефон. Згодом я виклав, мені здалось це дуже світлим. Багато людей казали: «Як може генпро­курор з собакою танцювати…». У мене є декілька принципів, яких навчив мене батько. Перший: будь-яка посада — тим­часова. Другий: жодна посада не вар­та, щоб за неї прогинати хребет. І тре­тя — смійся, бо «бронзовий» чиновник — бракований чиновник. Я завжди жар­тував… Коли у президента Порошенка збиралася стратегічна сімка, я називав це «звєрсовєт». Олександр Турчинов — удав. Кролик — зрозуміло хто… Володи­мир Гройсман — панда. Аваков був со­вою. Завжди сидів закритий, не часто встрявав у дискусії. Порошенко — вед­мідь.

— Яценюк на кролика не ображав­ся?

— В Яценюка гарне почуття гумору… Анекдоти про себе спокійно сприймав…

— А жарти 95-го кварталу?

— То були не жарти. На той момент 95-ий став політичним кілером. Після тюрми я жодного разу не ходив на кон­церти 95-го Кварталу. Коли сидиш у тюр­мі, а вони стібуться з сексуальним під­текстом над Юлею (Тимошенко. Авт.), яка теж сидить у тюрмі, — це вже ниж­че плінтуса. Я телефонував Зеленсько­му з тюрми, коли стало можливим. Кажу: «Ви — нижче плінтуса». Відповідає: «Ну, це просто бізнес, нічого такого». Тюрму я називаю СІЗО, бо там були найважчі умо­ви. Тюрма 1861 року. Це дев’ять квадрат­них метрів на п’ятьох людей і п’ять кро­ків між вікном і дверима. А табір — це вже піонерський табір «Веселка». Зрозумі­ло, це також тюрма, але там є, дворик для прогулянок. Правда, у спину дихають вбивці Гонгадзе, яких я садив…

— Що найстрашніше було у тюрмі?

— Місяць-два після перебування в СІЗО, думали, мене зламають умови… Мене спочатку на прогулянку водили четверо охоронців. Потім двоє, один… Прогулянка — це ті самі дев’ять квадра­тів, з такого ж бетону, тільки зверху небо. Тому тепер не ношу шапок, бо все, що падає на голову, — це щастя, розвага… Що пташка, що дощ — це зміна цієї тоски. І одного разу мене «забули» на гвинтових сходах. Охоронець каже, зараз повер­нусь, і через мене пропустили дві каме­ри сороковки.

— Що значить «через мене пропус­тили»?!

— Уявляєш гвинтові сходи, замуровані в кам’яну шахту. Вони підіймаються, а я стою. Я — міністр внутрішніх справ, вони мене, м’яко кажучи, не дуже люблять. Вони проходять, я втиснувся у стіну. Не скажу, що били, але рукою показували, куди наступного разу може бути удар. Після цього я спустився у прогулянковий дворик і наказав собі викинути цей випа­док з голови. Є геніальний фільм «Апока­ліпсис» Мела Гібсона. Там одному з інді­анців, який тікає від смерті, батько каже: «Сину, страх заразний. Викинь його з серця, а то заразишся». Друга показова історія була десь через рік-півтора мого перебування за ґратами, я вже був «ува­жаємий чєловєк». Пригадую, тоді один мене запитує: «Витальевич, хата проси­ла спросить: Королевская — фуфло или настоящая?». Кажу — «фуфло». «А кося­чит на Юльку, чувствовал, что фуфло». Тож якось повертаюся з прогулянки. Під­ходжу, а навпроти моєї камери йде чор­на двадцятка. Чорна — це зеківська, ми, мєнти, — червоні. Мєнтів тримають з мєн­тами. А двадцятка — це 20 чоловік в од­ній камері з одним туалетом. Підходжу до камери і бачу картинку, як з фільму «Холодне літо-53». Пахан — один в один, як з того фільму: маленький, старий, су­хорлявий, очі трошки розкосі, вилиці і наколки — Лєнін, Сталін, звьозди, «бєй мєнтовскіх сук»… А за ним 19 — вищі за мене. І між нами дистанція півтора кро­ку. Мій вертухай так злякався, що не міг потрапити ключами у замок, у нього руки тремтіли. Пахан до мене: «Міністр, бл…». Кажу: «Так». «Ніх… ово, бл… Не ссы, ми­нистр, Ризо (це смотрящий по тюр­мі, який розподіляє їжу, наркотики, баб­ки) сказал, что к тебе претензий нет. Ты не подбрасывал». А я справді заборонив підкидати пістолети, наркоту, і навіть де­кількох начальників управлінь за це зняв. Тут головне — «отвєтка». Я повертаюсь до нього і кажу: «А ти авторитет, бл.?». Вони подафігєлі, бо відповідати не прийнято. Каже: «Да». Кажу: «Тоже ніх… ово. Ладно, авторитет, не ссы, скажи Ризо, шо у меня тоже к нему претензий нет». І тут верту­хай мене заштовхав у камеру, закрився і каже: «Що ти робиш, їх же 20». Кажу: «Тут якщо ти покажеш хоч іскру страху — все».

— Хочу нарешті закінчити своє пи­тання. А які миттєвості з твого полі­тичного життя є для тебе найяскраві­шими, найбільш вражаючими?

— День, коли ми зняли Януковича. У той день по Майдану «пливли» труни, а вожді Майдану у цей момент вийшли на сцену виступати. Я знаю, що таке тру­ни у Західній Україні. Ніхто не може сто­яти вище. Дивлюся, полетіли предмети у вождів… Підходжу до Тягнибока, кажу: «Олег, на одне коліно». Ми встаємо, по­тім Яценюк… Потім на Майдан принесли газету «Урядовий кур’єр», де написано, що парламент прийняв рішення про від­ставку Януковича. Я цю газету зі сцени роздавав. Це було найбільше торжество мого життя. Люди голіруч змогли пова­лити диктатуру.

— Ти починав політичну кар’єру як лівий. Був у Соцпартії, близький до Мороза…

— Тепер я «морозостійкий».

— Зараз ти радше правих політич­них поглядів. Коли сталася транс­формація від лівого політика до пра­вого?

— Мій батько був першим секретарем Рівненського міськкому Компартії. Вдо­ма, у школі виховувався у радянському дус. Жодної інформації про УПА не було. Що таке УНР не знав, ЗУНР — не чув на­віть такої абревіатури. Коли приїхав до Львова вчитися (у Політехнічний інсти­тут. Авт.), відчув, що це не зовсім Ра­дянський Союз. Хоч це був 82-ий рік. Коли хлопці добряче випили у гуртожит­ку, співали пісні, яких я ніколи не чув. Зго­дом дізнався, що це були колядки. А по­тім вже і я з хлопцями співав «Не плачте, сестри, браття, повстане Закарпаття». Якби вони знали, хто мій батько був…

— А знав би батько, що ти то співа­єш…

— Знав. Коли розпався Радянський Союз, Олександр Мороз почав створю­вати Соцпартію, а я на той момент себе позиціонував як соціал-демократ. Я чи­тав «Комсомолку», а батько — «Правду». З класу шостого я слухав «Голос Америки», «Свободу», «Бі-Бі-Сі». І коли батько при­ходив з роботи, я йому розповідав остан­ні новини…

Пригадую, їду на з’їзд Соцпартії, це був десь 1992 рік, батько мене прово­джає до вокзалу і каже: «Ти правильно робиш, що йдеш у нове, а я мушу зали­шитися з тими, з ким був все життя. Не можу кинути цих стариків, які ходять до пам’ятника чи навіть до місця, де стояв пам’ятник Леніну». Коли батько помер, на вулиці у Рівному було тисяч з десять народу. Місцева газета «Рівне вечірнє» тоді написала: «Помер останній кому­ніст».

— Коли ти вичавив з себе той со­вок, або радянську людину?

— Коли мене призначили міністром внутрішніх справ після Помаранчевої революції. На той час я був у Соцпар­тії. Мене Ющенко покликав на Банко­ву. Серйозний такий, і каже: «Пропоную тобі посаду міністра внутрішніх справ. Я офігів. Кажу: «Матюкатись можна?». Він: «Ні! Ти у глави держави!». «Тоді я згоден».

— Чому, думаєш, саме тобі запро­понував?

— Потім дізнався, що це була ідея Са­акашвілі. Він сказав Ющенкові: «Признач найбільш безбашенного революціонера, який розвалить цю систему». Я цю систе­му не розвалив.

Мої соціалістичні ілюзії розвіялися че­рез місяць перебування на посаді міні­стра внутрішніх справ. У всіх звітах, по всіх кримінальних справах збагнув, що все державне — це суцільна корупція. На той момент розумів, що комунізм не відповідає людському єству і є різнови­дом націонал-соціалізму. Але ще наїв­но вірив, що державний сектор економі­ки може ефективно працювати. Це повна фігня! Найкорумпованіший, найнеефек­тивніший, найпродажніший — це дер­жавний сектор в економіці. До речі, на сьогодні в Україні — 3600 державних під­приємств. Більше, мабуть, тільки в Китаї. З них третина — офіційні банкрути. Чому б їх не продати за 1 гривню?

— А чому за попередньої влади їх не продали?

— Я цього добивався від Гройсма­на всі три роки перебування на посаді генпрокурора.

— Треба було ще у прем’єра Яце­нюка цього вимагати!

— Коли Яценюк був прем’єром, він впритул не бачив голови парламент­ської більшості, ми тоді не спілкува­лись. Поки я не став генпрокурором, не міг говорити з Яценюком-прем'єром. Це при тому, що у нас дружні стосун­ки. Яценюк — найближчий до мене по­літик за переконаннями. Він розумний, грамотний, і у нього є принципи. Але має проблему: коли отримує владу, не бачить людей нижче за себе. Тому на «звєрсовєтє» я його і підколював, тро­хи попускає.

А потім Мороз злигався з Янукови­чем. І це стало остаточною краплею, я тоді заявив, що не хочу мати нічого спільного із цим «сицилійським соці­алізмом». Після того я був біля Ющен­ка, але не вступав у партію, а далі ство­рив власну політичну силу — «Народну самооборону», як своєрідний повстан­ський рух.

— Найболючіша зрада у твоєму житті?

— Зрада Мороза. Йому запропону­вали посаду спікера. Я тоді сказав: «Сан Санич, ви маєте повне політич­не право на спікерство. Але якщо ці­ною цього Янукович стане прем’єром, я перший назву вас Іудою». Так воно і сталося.

Ще була прикра історія. Янукович виграє президентські вибори. Я — мі­ністр, мене знімають. Мої депутати з «Народної самооборони» починають телефонувати і переконувати мене, мовляв, треба якось жить, скільки мож­на боротися, треба входити у більшість. Приходить Катя Лук’янова (народна депутатка фракції Блоку «Наша Украї­на — Народна самооборона». Авт.), каже: «Юра, мені поклали мільйон, а ку­пюри такі свіженькі, такий запах, я всю ніч не сплю. Я тобі половину віддам, тільки не називай мене сукою». Я відпо­вів: «Я тебе не сукою назву», і назвав, можеш здогадатись, як. Бідних купля­ли, а багатих залякували (щоб «тушка­ми» з опозицї переходили у більшість. Авт.). Був у фракції серйозний біз­несмен, для якого мільйон — не критич­ні гроші. У нього посадили все управ­ління фірми. Кажу йому: «Серьожа, так склади мандат, від тебе відчепляться. Ти ж нічого не зробив, щоб стати депу­татом, я вас всіх завів у парламент!». А він: «Ні, ну це все-таки мандат». Тоді мене зрадили більше половини — ви­йшли з фракції. Для мене це було най­страшнішим ударом. Але тоді зробив ще один висновок: є люди, для яких своє прізвище, думка, середовище, в якому живуть, важливіші за все інше. Один депутат тоді подзвонив і каже, що він переходить у більшість, а я йому кажу: «Ти подзвони до жінки і спитай, чи вона тобі дасть після цього». Дзвонить, каже: «Юра, ти мене врятував. Батько сказав, що застрелить, а жінка — що ви­жене з хати».

— А як ти їх підбирав у список, що більше половини зрадили?

— Я їх усіх знав п’ять-сім років. До мене тоді перед виборами прийшов Давид Жванія. Каже: «Я плачу за всю виборчу кампанію. Нічого за це не про­шу, крім одного — я маю бути у списку. Я буду у вишиванці, говоритиму україн­ською, голосуватиму так, як усі». Я вва­жав, що це — джекпот…

— Нещодавно на своїй сторінці у Фейсбуці ти написав, що у тебе ви­явили рак, і ти переніс хірургічний етап хвороби…

— Так. Все сталося дуже несподівано. Нічого не боліло, не турбувало. І раптом заболіло… Виявили онко підшлункової. У Німеччині зробили операцію. Ця за­раза, якщо залазить, спалює одразу. Мені пощастило, бо пухлина гніздила­ся у протоці між печінкою і підшлунко­вою. Грубо кажучи, у судині. І перекри­ло її. Тому і з’явилися больові відчуття. Пухлина ніби у трубці закапсулювала­ся, тому метастазів нема. Відрізали дві третини, але чиста. Все одно попереду, з листопада, пів року хімії.

Схожі новини