Батьки хотіли, щоб став економістом, а він мріяв літати...
Торчиновичі попрощалися з Ростиславом Булієм, який загинув в авіаційній трощі біля Чугуєва
Торчиновичі ще ніколи не бачили сотні букетів білих айстр і не чули жалобної мелодії військового духового оркестру.
Україна попрощалися з курсантом Харківського льотного училища Ростиславом Булієм, який загинув в авіаційній трощі біля Чугуєва…
Сотні людей з рідних для Ростика Торчинович Старосамбірського району, які прийшли до осиротілої домівки вбитих горем батьків. Перед тим, як зайти на подвір’я, я спостерігав за заїжджими телевізійниками, які намагалися взяти інтерв’ю у ровесників Ростика: яким він був, чим запам’ятається… Я бачив, як юнаки відмовляються: важко говорити, прошу відійти… І лиш один з найсміливіших щось не надто впевнено від хвилювання казав про людяність і щирість свого загиблого товариша. Це був такий собі традиційний набір найкращих епітетів, які з’являються у голові найперше. Зрештою, мало хто на тому похороні був здатний про щось говорити… Був просто біль. Несамовитий біль.
«Високий Замок», як тільки сталася трагедія, написав про цю подію. Тоді вразили слова, які востаннє почула від сина пані Оксана: «Мамо, у мене все добре, сідаємо в літак». А потім була найстрашніша у житті батьків новина…
Один з дванадцяти священників, який промовляв до скорботної громади, так і сказав: нема нічого жахливішого для батьків, ніж стрічати у домовині свій найцінніший скарб — сина… А ще гірше, коли через день-другий батькові треба було летіти у Харків здавати тест ДНК, аби підтвердити… залишки сина. І більше тижня збентежених днів і безсонних ночей чекати домовини…
Батьки готували Ростика до мирної професії економіста, а він мріяв літати в небі. Тато з мамою, які відпустили його до Харкова на іспити, сподіваючись, що самотужки не вступить… «Простіть мені, мамо, що вас не послухав», — промовив у прощальній промові той же священник, а потім додав: «Ростик хотів літати тілесно, а відлетів душевно…»
Коли заспівали «Вічна пам’ять», пішов дрібненький дощик. Село не зрушило з місця, ховаючись від тимчасової грози… Торчиновичі дорогою на кладовище почули професійний духовий оркестр військовиків. …Колись, коли на рідні терени привозили Героїв Небесної Сотні, а потім і воїнів АТО, то було велелюддя. Потім, коли загиблих на Сході ставало більше і більше, «Пливе кача» звучало частіше, люди на мирній території реагували уже спокійніше — начебто звикали…
І було якось зле чути сьогодні, що Ростик не загинув на війні, просто сталася страшна катастрофа на мирній території. А у мене питання: а хлопчина у свої 22 роки, коли в Україні війна, вчиться на військового, щоб захищати Україну, то хіба не Герой?
