Передплата 2024 ВЗ

«У страшному сні не могло приснитися, що житиму у Російській Федерації»

Українського журналіста Миколу Семену «суд» окупантів засудив у Криму за «заклики до порушення територіальної цілісності РФ»

2017 року суд анексованого Криму засудив відомого крим­ського журналіста Миколу Семену до двох з половиною років умовно з випробувальним терміном три роки і забороною займатися публічною діяльністю — за статтю, у якій нібито «закликав до порушення територіальної цілісності Росії». Такі заклики російська ФСБ побачила у статті «Блокада — перший необхідний крок до звільнення Криму», яку Микола Семена опублікував на сайті «Крим. Реалії» у розділі «Думки» у верес­ні 2015 року, під псевдонімом Валентин Гончар. 28 січня 2019 року журналіст отримав постанову про дострокове припинен­ня випробувального терміну і зняття з нього судимості. А 18 лютого 2020-го приїхав у материкову Україну, бо зрозумів, що у Криму, де прожив 30 років, йому вже робити нічого.

ІЗ паном Миколою ми зустріли­ся у Києві, у Спілці журналістів. Чому стала можливою анек­сія, хто несе найбільшу відпові­дальність за втрату півострова, як пан Микола переніс арешт і суд та якою є головна місія жур­наліста — про це в ексклюзивно­му інтерв’ю.

— Пане Миколо, чому Крим спіткала така трагічна доля? Чи був шанс її уникнути?

— Біда і України, і, відповід­но, Криму у тому, що за часів не­залежності в країні не було суто української влади. Особливо на початках. І Кравчук, і Кучма якимось чином були зав’язані на Москву. А з Москви їм каза­ли: «Вважайте на кримських та­тар. Вони у вас, як у нас чеченці. Тримайте їх в уздечці». Україн­ська влада ніколи не вникала у проблеми кримських татар. Хіба Кучма вивчав теорію міжнаці­ональних відносин? Чи той же Ющенко? Вже не кажу про Яну­ковича. Під впливом Кремля українська влада завжди стави­лася до кримських татар з пере­сторогою, вважала їх загрозою, потенційними сепаратистами. У середині 90-х Центр Разумкова проводив у Криму соціологічне дослідження. Там було питан­ня: які національні групи у Кри­му є сепаратистами? За резуль­татами соціології виявилось, що сепаратисти — це кримські тата­ри. Мовляв, воліють приєднати Крим до Туреччини. Я і мій ко­лега Володимир Притула обу­рились результатами того до­слідження. Заявили, що вони не відповідають дійсності. Спи­тали, кого і як опитували. Вони показали вибірку. Серед опи­таних було 56 відсотків росіян, 25 відсотків українців, 15 відсо­тків кримських татар. Кримські татари сказали, що потенційні сепаратисти — росіяни, а росі­яни, відповідно, що сепаратис­ти — кримські татари. Оскільки росіян сумарно більше, резуль­тат був не на користь кримських татар. А у Києві не вникали у такі нюанси. Це при тому, що росі­яни на кожному кроці кричали: Крим — це Росія. У Крим постій­но приїжджали російські політи­ки, зокрема мер Москви Луж­ков, і, не маскуючись, заявляли, що Крим має належати Росії. У Києві протягом усіх років неза­лежності вкрай погано розумі­ли, що відбувається у Криму.

— Можна сказати, що з перших років незалежності Крим віддали на відкуп Росії? Відтак іншого фіналу і бути не могло?

— Як відомо, 1954 року Крим­ську область передали Укра­їні. Є спогади Олексія Аджу­бея, зятя Хрущова. У 1953 році Хрущов приїхав у Крим. Аджу­бей тоді був головним редакто­ром «Известий» і всюди супро­воджував тестя. Аджубей писав, що коли їхали по Криму, в од­ному місці їхній автомобіль за­груз. Покликали місцевих жи­телів, щоб витягнули машину. Коли ті побачили Хрущова, по­чали скаржитися на життя. Це були переселенці з Росії.

1944 року кримських татар звинуватили у колабораціонізмі, і 18 травня їх усіх до одного ви­везли з Криму. Людей розбудили о четвертій ранку і дали 20 хви­лин на збори. Були села, де жили лише кримські татари. Очевидці розповідали, що на другий-тре­тій день після депортації у цих селах стояв дикий крик. Худоба і домашні тварини залишилися без господарів, були голодні. Є легенда, що згодом усі домаш­ні тварини, худоба звикли до но­вих господарів, окрім коней і ко­тів. Коні пішли у гори і по Криму ходили дикими табунами. А коти, за переказами, коли побачили у селі нових людей, вишикувались у лінію, підняли хвости і також пішли жити у гори.

Тож коли кримських татар ви­селили, а за ними вірмен, гре­ків, німців, болгар, Крим опустів. У Сімферополі не було де відре­монтувати чоботи, бо усі шевці були вірменами. Кримські тата­ри тримали кофейні та їдальні. Загинули розкішні грецькі сади, виноградники, бо греків також вивезли. Одне слово, економі­ка була вщент зруйнована. Крим лежав у руїнах. На весь півост­рів залишилось максимум 200 тисяч мешканців. Тоді привезли росіян. Що це були за люди? Як правило, ті, які були легкі на під­йом, тобто нічого не мали за ду­шею: ні сім’ї, ні роботи, ні житла. Приїхали на все готове, заселя­лись у будинки, які покинули та­тари чи вірмени. В українсько­го письменника з Криму Петра Павленка (лауреата Сталінськоі премії) є повість, де описується приїзд цих людей у Крим. Один такий переселенець зранку про­кидається, виходить зі свого но­вого будинку, дивиться на крим­ські краєвиди і каже: «О! Рай ти виділив нам, товаришу Ста­лін!». Але ці люди нічого не вмі­ли. Не вміли вирощувати вино­град, не вміли добувати воду, не вміли господарювати. Крім того, їх перекинули з одного природ­ного середовища у зовсім інше, де свої особливості. Тож коли по­бачили Хрущова, почали волати: «Куда нас привезли! Здесь кар­тошка не растет! Свекла не рас­тет! Зачем нам этот виноград?». І Хрущов зрозумів, що у Крим тре­ба заселяти людей з півдня. По­їхав до Києва і почав перекону­вати київських товаришів, щоб забрали Крим під свою опіку, щоб туди переселялись жителі Херсонської, Миколаївської об­ластей України, бо росіяни, які туди переїхали, не дають собі ради. «Там южанє нужни!» — пе­реконував Микита Сергійович. Але склад населення півострова вже був суттєво змінений.

— Ви прожили у Криму по­над тридцять років, бачи­ли, які панували суспільні настрої, як поводилися ро­сійські політики у Криму. Чи могли подумати, що в якийсь момент Росія таки анексує півострів?

— Українська влада у Криму завжди діяла з оглядкою на Росію та на росіян, які там жили. Влада розуміла, що російського впли­ву забагато, що треба відкрива­ти більше українських шкіл, має бути більше української мови, але боялась перегнути палицю. Боялися, що росіяни збунтують­ся. Тому відкрили аж одну укра­їнську гімназію та сім невеликих шкіл. У них навчалося менше 1% учнів. Росіяни в Криму знахаб­ніли. Як тільки десь намагалися впровадити українську мову, на­приклад, зробити вивіски у ма­газинах українською, вони почи­нали протестувати і кричати про утиски російської мови. Крим був не українською автономією, а фактично російським анклавом на території України.

Те, що сталося у лютому 2014 року, з одного боку, готувалося давно. Але готувалося не ціле­спрямовано — з метою забрати Крим. Росіяни просто не посту­палися своїми домінуючими по­зиціями. Але анексія у люто­му — це спонтанний крок Путіна. Думаю, ще місяць чи два перед тим вони не знали, що будуть забирати Крим, але так карта лягла. І Путін наважився. Єль­цин свого часу не відважився. Кравчук згадував, що з Єльци­ним можна було домовлятися. У Путіна спрацював професійний інстинкт кагебіста. Він, як каге­біст, нічого іншого, як підслухо­вувати, інтригувати, проверта­ти різні спецоперації, не вміє. На це вчився і діє у межах сво­го фаху.

— Чи був шанс не допустити саме такого розвитку подій?

— Шанс був, але раніше. Ще наприкінці 2013 року той самий Аксьонов, який очолював органі­зацію «Русское единство», на те­лебаченні казав, що він — грома­дянин України, який обстоює тут інтереси російськомовних укра­їнців. Тобто усі так звані проро­сійські активісти давно змирили­ся з тим, що живуть у незалежній Україні. Але у Константінова на початку 2014 року утворилися борги перед українськими бан­ками на понад мільярд гривень. У Аксьонова також був борг міль­йон доларів, і його викликали до суду. Для цих двох діячів завору­шення у Криму були вигідні. Крім того, увесь січень та лютий Кон­стантінов перебував у Москві. Тож його проблеми вміло вико­ристали. Та й сам він був радий позбутися цього фінансового за­шморгу. Шанс зупинити анек­сію був, якби вчасно прибрали з Криму Константінова і Аксьоно­ва. Треба було у січні терміно­во змінити усю владну верхівку в Криму. І паралельно розпоча­ти там комплексні військові на­вчання, перекрити Керченську протоку, заблокувати Чорномор­ський флот…

— Яких помилок припусти­лася постмайданівська вла­да?

— Насамперед, кадрових. Скажімо, міністром оборони призначили Тенюха. Він адмі­рал. Сухопутні війська йому да­лекі, він боявся проводити су­хопутні операції. Та й взагалі не виглядав на рішучого і сміливого військовика. Коли до Турчино­ва прийшли люди і сказали, що треба на міністра бойового ге­нерала і запропонували Радець­кого, той розвів руками, мовляв, ця посада — квота «Свободи». Тягнибок відмовився поступати­ся на чиюсь користь. «Свобода» наполягла на своєму кандидаті Тенюху. Турчинов у такій ситуації мав би відмовитись від квотно­го принципу, але не пішов на це.

— Хто з українського боку несе найбільшу відповідаль­ність за події у Криму? Осо­бисто ви кого вважаєте ви­нним?

— Януковича. Путін погро­жував, якщо Янукович підпише Асоціацію з ЄС, то він його зни­щить. Янукович злякався, що Путін його вб’є. А президент не має права боятися. Він мав ді­яти на випередження, пере­страхувати і себе, і країну. Мав підписати Асоціацію, закрити кордони, розпочати на кордо­нах з Росією військові навчан­ня, звернутися до НАТО по до­помогу.

— Анексія сталася на ваших очах. Що відчували у ті дні?

— Ніхто не думав, що Крим приєднають до Росії. Вже було Придністров’я, Абхазія… Ду­мав, максимум оголосять Крим незалежною республікою, буде сіра територія, ніким не визна­на… Коли з’явились до зу­бів озброєні «зелені чоловіч­ки», зрозумів, що це війна. У страшному сні не могло при­снитися, що буду жити у Ро­сійській Федерації.

— Ви на той час працюва­ли власним кореспонден­том газети «День». Воче­видь, розуміли, що в умовах анексованого Криму вам буде складно жити і працю­вати на українське видання. Чи згодом, коли вас аре­штували, не пошкодували, що вчасно не виїхали на ма­терикову Україну?

— Вважав, якщо виїду з Кри­му, це буде своєрідне дезер­тирство з моєї професії, з мого поля бою. Де я більш ко­рисний для редакцїї — у Києві чи там, де найгарячіші події, — у Криму?

— Але тепер розумієте, що тоді недооцінили масш­табів трагедії…

— Звичайно, недооцінив. Не думав, що Крим стане час­тиною Росії, що почнуться репресії. Хоча, якщо згада­ти історію, то нічого нового. Коли Західну Україну приєд­нали до Радянського Союзу у 1939 році, то що там поча­лося? Репресії, зміна складу населення. Росія масово за­селяє Крим росіянами. Буду­ють для них величезні житлові комплекси і привозять десят­ки тисяч людей з Росії. Їдуть пенсіонери з Далекого Сходу, військові пенсіонери залиша­ються.

— Після так званого ре­ферендуму окупаційна вла­да усім нав’язала росій­ські паспорти, автоматично дала громадянство. Хто не хотів, мав писати заяву про відмову. Ви також отримали російський паспорт?

— Був змушений взяти цей паспорт, хоча ніколи не вва­жав себе громадянином Ро­сії. Зрештою, у Штірліца був німецький паспорт (сміється. — Авт.). Вони провели потуж­ну інформаційну кампанію, де казали, що ті, хто не візьме ро­сійського паспорта, не мати­ме медичного обслуговуван­ня, не зможе приватизувати землю та нерухомість тощо. На весь Крим російського пас­порта не взяли буквально кіль­ка сотень людей.

— Які мали відчуття, коли отримали російський пас­порт?

— Серйозно цей документ не сприймав. Усі мої знайо­мі називали цей паспорт «аус­вайсом».

— Після анексії ви писали статті у газету «День». Коли Радіо «Свобода» відкрило проєкт «Крим. Реалії», ак­тивно почали туди допису­вати. Вам вдалося протри­матися як журналісту два роки. Чому раптом арешту­вали? Що ви такого страш­ного написали?

— Писав під псевдонімами. Але коли в Криму створили ба­тальйон кібервійськ, зрозумів, що рано чи пізно до мене при­йдуть. Я регулярно змінював адресу електронної пошти, навіть намагався стиль змі­нювати… Одного дня у моєму комп’ютері з’являється пові­домлення, що моя електронна пошта зв’язалася з мобільним телефоном. Дивлюсь, а це ро­сійський номер. Зрозумів, що до мене під’єдналися. Шви­денько змінив пароль, завів нову адресу. Але це було мар­но. Бо вони всіх провайдерів Інтернету взяли під тотальний контроль. Потім у мене взагалі перестав працювати Інтернет. Я зв’язався з провайдером. Там сказали, що пришлють до мене майстра. Приїхало аж два «майстри». Один рив­ся в комп’ютері, другий роз­дивлявся навкруги. Постави­ли мені шпигунську програму, яка підключила мій комп’ютер до «удальонного екрана». Тоб­то умовний товариш майор міг читати все, що було на екрані мого комп’ютера.

19 квітня 2016 року о шос­тій ранку додому прийшла ФСБ. Провели обшук, вилучи­ли всі носії і техніку. Одночас­но провели сім обшуків — у всіх журналістів, які працювали на «Крим. Реалії» («Крим.Реалії» — популярне тримовне мультимедійне інтернет-видання (текстовий контент, радіо і телебачення), кількість його відвідувачів сягає 3,5−4 млн читачів на місяць. — Авт.). У всіх вилучили комп’ютери. Відтак паралізу­вали роботу усієї мережі. При­водом була кримінальна спра­ва проти мене, яку порушили за статтю «Блокада — перший необхідний крок до звільнен­ня Криму».

У мене взяли підписку про невиїзд. Але за мною вели по­стійне спостереження. Час від часу на вулиці у мене пе­ревіряли фотоапарат. Моє прізвище внесли у базу Рос­фінмоніторингу як діючого екстреміста. У яку б установу я не зайшов — чи у банк, чи на пошту — коли набирають моє прізвище, з’являється повідо­млення, що я діючий екстре­міст та терорист. Тобто мій ра­хунок був заблокований, мені були заборонені будь які фі­нансові операції.

— Вам дали три роки умовно. Хоча за тією стат­тею могли посадити…

— Думав, що посадять. Але ми фантастично захищались, чинили шалений спротив. Я мав трьох чудових адвокатів, які залучили професійних лінг­вістів-експертів. Звинувачен­ня базувалося на експертизі моєї статті, яку робила жінка з експертного управління слід­чого відділу ФСБ. За законом, судовий експерт не може бути підпорядкований тому, хто проводить слідство. Крім того, вона закінчила університет за спеціальністю китайська мова. Але її головне завдання було написати, що у моїй стат­ті є заклики до порушення те­риторіальної цілісності Росій­ської Федерації. Мої адвокати запросили кваліфіковану екс­пертку з Московського лінгвіс­тичного інституту. Вона напи­сала рецензію на експертизу феесбешниці. По-перше, зро­била висновок, що жодних за­кликів у моїй публікації немає, по-друге, у тій експертизі зна­йшла 78 граматичних та інших помилок!

Можливо, мене не посади­ли тому, що у них була мета — змусити замовкнути, щоб я не писав про Крим. Цієї мети до­сягли.

— Говоримо напередод­ні Дня журналіста. У вас ко­лосальний журналістський досвід. З огляду на нього, якою є головна місія журна­ліста?

— Говорити правду, бути максимально об’єктивним. Є питання, уже вирішені сус­пільством, і інша точка зору буде просто антисоціальною, а є проблеми, які ще дискуту­ються — отут потрібні всі точки зору. Але тут є певна дилема. Коли сталася анексія Криму, деякі західні медіа, наприклад, ВВС та інші, вимагали, аби ми давали другу точку зору. Мої колеги перепитували: «Дру­га точку зору — це піти у ФСБ і спитати, що вони думають про анексію?». Тут не могло бути інших точок зору. Місія журна­ліста — говорити так, як воно є насправді, а не так, як нама­льовано у головах пропаган­дистів, які намагаються підко­рити медіа своїй меті.

Схожі новини