Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Софія Федина: «Україна або буде, або українці її знищать своїми руками»

Вперше Софію Федину я побачила років сім-вісім тому на одному з концертів просто неба. Ставна, красива, харизматична дівчина з чудовим голосом і патріотичним репертуаром.

Вона могла би зробити успішну кар’єру співачки, але вибрала іншу дорогу — тернистий шлях боротьби за незалежну Україну. Як громадська активістка яскраво проявилася під час Революції гідності — з перших днів протесту не сходила зі сцени львівського Майдану. Її називали «голосом львівського Євромайдану». А з перших днів війни на сході України зайнялась волонтерством, часто їздила на передову, підтримувала і допомагала українським бійцям. На президентських виборах Софія відкрито агітувала за Петра Порошенка, не раз виступала на вічах на його підтримку. Тому її присутність у списку «Європейської Cолідарності» до Верховної Ради не здивувала, хоча місце у першій п’ятірці було дещо несподіваним. Яким було дитинство Софії? Хто вплинув на її становлення як особистості? Що спонукало громадську діячку піти у політику? Чому її, як викладача, боялися студенти? Чим можуть завершитися репресії проти неї і Марусі Звіробій? Чи буде Майдан? Та якою є мрія Софії Федини. Про це — в ексклюзивному інтерв’ю з народною депутаткою.

«Я народилася усім на зло»

— У мене склалося вражен­ня, що усе своє попереднє життя ви готувалися до полі­тичної кар’єри? Чи це так? І коли ви, людина творча, від­чули, що маєте стати політи­ком?

— Ніколи не хотіла стати полі­тиком і спеціально до цього не готувалася. І зараз більше почу­ваюся волонтером і співачкою, ніж політиком. До останнього моменту, вже навіть після пар­ламентських виборів, сумніва­лася, чи треба йти до Верховної Ради. Думала знятися на ко­ристь Володимира В’ятровича. Щоправда, він би тоді все одно не став депутатом, бо перед ним у списку була ще людина.

— А що не так? Що зупиня­ло?

— Здавалось, не моє це. Не подобається оця постійна по­літична гризня. Кажуть, політи­ка — брудна справа. То вона та­кою і буде, якщо туди будуть йти лише негідники, а хороші люди триматимуться осторонь. Мені вдається налагоджувати кон­такт з людьми, мене чують, і це треба використати, щоб доне­сти те, чого мене вчили батьки, діди. Мамина родина майже вся вимерла під час Голодомору на Харківщині. Частина татової ро­дини пережила депортацію. Дідо сидів і за німців, і за совітів. У 1984 році, коли я мала народити­ся, тата змушували відмовитись від свого батька, який був свя­щенником. Мама казала, що я могла і не народитися. Але я на­родилася усім на зло. У нашій ро­дині знали, про що треба мовча­ти, про що завжди пам’ятати і що треба у певний момент сказати. І, напевно, зараз мій час казати!

«У хаті не було що їсти…»

— Розкажіть, яким було ваше дитинство?

— Коли мені виповнилося три рочки, мама віддала мене на танці, музику, співи, малювання, англійську мову і естетичне ви­ховання. На танці почала ходи­ти навіть трохи раніше. Сусідки мамі дорікали, мовляв, у дити­ни немає хвилини вільного часу, щоб гуляти, з дітьми бавитися. Але для мене найбільшим пока­ранням за якусь провину було те, що не піду цього дня на тан­ці. Мене мама у рік навчила аз­буки, у два роки я вже читала. І ще одним найгіршим покаран­ням було, коли мама забира­ла книжку. У нас у хаті величез­на бібліотека. Як і у бабунечки. Книжки були моїм улюбленим світом. З іншого боку, дитинство було складним, бо тато і мама — музейні працівники (мама пра­цювала в Музеї етнографії, тата звідти вигнали за те, що дідо був священником, і він пішов пра­цювати у Львівську картинну га­лерею), а на початку 90-х років минулого століття музейні пра­цівники були бідні, як церков­ні миші. У хаті не було що їсти… Тому у 12 років я пішла на Вер­нісаж продавати мамині виро­би з бісеру. Усі ці розкішні речі, які зараз часто ношу, це мамина робота. Вона відтворює автен­тичні народні прикраси. Мама психологічно не могла стати за прилавок і продавати…

— А вам як то було?

— Коли хочеться їсти… Зре­штою, це були унікальні речі, які приємно було продавати. Тому львівський Вернісаж — це моє рідне середовище, серед яко­го виросла, де заробила собі на репетиторів, на навчання в уні­верситеті.

— До якого часу там торгу­вали?

— Останній раз продавала кілька місяців тому, коли прихо­дила до мами. Мама кудись віді­йшла, і я торгувала.

— Мама досі там продає свої прикраси?

— Так. Має авторський стенд виробів з бісеру. Зараз багато людей до мами підходять, щоб висловити підтримку. Це вже стало своєрідним місцем зу­стрічі однодумців.

«Дідо є стрижнем нашої родини»

— Що вам найбільше запам’яталося з дитинства? Можливо, є знакова подія, яка вплинула на формування характеру, особистості?

— Мабуть, коли мене дід Пав­ло Чаговець вчив «Дочки Ієфая» Старицького. Вони з бунічкою (бабцею — Авт.) жили в Олек­сандрії Кіровоградської області. Він є почесним громадянином, пів міста збудовано завдяки йому. Я там кожне літо прово­дила з сестрами. У нього була величезна бібліотека, і одного літа дід кожній з нас дав завдан­ня вивчити вірш. Мені було шість рочків, і я мала вивчити цей вірш Старицького. Там було, здаєть­ся, шість куплетів, і я була недо­бра на нього, що змушує такий важкий вірш вчити. Але цей вірш згодом читала на незліченній кількості концертів, і чим далі, тим він стає актуальнішим.

— Нагадайте перший ку­плет.

— Коли доля велить полягти за свій край, В несподівану ран­ню могилу, Ти, мій батьку свя­тий, серце скорбне втримай, Моя смерть дасть одвагу і силу! (на очах у Софії з’явилися сльо­зи. — Авт.)

— А чому у вас сльози на очах?

— Мій дідо був унікальною лю­диною. Він з козацького роду. За Богдана Хмельницького навіть був курінь Чагівця. Його німці розстріляли, коли мав 17 років. Він мав стати морським піхо­тинцем, вчився у Севастопо­лі, і коли почалася війна, хлоп­ці погнали у бій. Потрапили у полон, їх завели у підвал і роз­стріляли. Дідові куля потрапи­ла у скроню, але він вижив. Його витягли з-під тіл загиблих това­ришів. Бунічка за ним догляда­ла, так вони познайомились і за­кохалися. Був інвалідом, лікарі сказали, що не доживе до 30 ро­ків. Він дожив до 77 років. Коли у 1996 році вмирав, повторював тільки одне: «Зробіть, щоб Укра­їна була незалежною».

— Але в 1996 році Україна вже була незалежною…

(Софія знизує плечима. — Авт.) Дідо був і є стрижнем нашої родини. У нас у хаті на центральному місці його вели­чезний портрет. А він був козак з оселедцем…

— Яку роль у вашому ста­новленні як особистості зі­грала мама?

— Якби мама у 90 році не ки­нула усе і не зайнялася мною, то я, напевно, такою б не була, якою є сьогодні. Мама для мене і натхненник, і вчитель, і худож­ній керівник, і підтримка…

— Ким хотіла вас бачити?

— Вона вважала, що голо­вне — дати дитині можливість проявити свої таланти. Вона — локомотив. Водночас дуже прогресивна людина. Більш прогресивна, ніж я. Я важко під­даюся змінам. А мама як бро­непоїзд, який тягне за собою уперед. Але свій шлях я обрала сама. У 12 років заявила мамі, що хочу вчитися на факульте­ті міжнародних відносин. Мама була заскочена. Це був найдо­рожчий, наймажорніший, най­неприступніший факультет…

— Чому у 12 років з’явилося таке рішення?

— Мені легко давалися іно­земні мови. І мріяла гідно пред­ставляти Україну на міжнарод­ній арені…

— Хотіли бути дипломатом? Бо я думала, що ви, мабуть, у дитинстві мріяли бути співач­кою, а доля занесла на сус­пільно-політичну стежку…

— Спів сприймала радше як розвагу, як задоволення. Тим паче, з дитинства знала, що творчою професією в україн­ських реаліях грошей не заро­биш. Хоча вступала паралельно на міжнародні відносини і на те­атральне відділення. Коли тре­ба було складати останній іспит, виявилось, на обидва факульте­ти іспит в один день. Тоді став остаточний вибір професії. Об­рала міжнар, вступила на бю­джет. Після чого Богдан Козак (народний артист України, за­відувач кафедри театрознав­ства та акторської майстерності факультету культури і мистецтв Львівського національного уні­верситету ім. Івана Франка. — Авт.) зі мною два роки не роз­мовляв. Але жодного разу не пошкодувала про свій вибір.

— Ви не робили кар’єри ди­пломата, не пішли на держав­ну службу, а стали виклада­чем. Чому?

— Щоб почати дипломатич­ну кар’єру, треба було мати фі­нансові можливості. Треба було проходити піврічну практику в МЗС без копійки зарплати. При цьому за свої гроші жити у Киє­ві. Таких можливостей не мала. Тому вступила в аспірантуру. А одного разу Іван Олександро­вич Вакарчук (тодішній рек­тор Львівського університету. — Авт.) мене запитав, чому не йду викладати? Відповіла, що місць немає. «Як нема місць?! — обу­рився. — Ану бігом подавай до­кументи». І вже на конкурсній основі мене взяли викладачем.

«Мене і в школі однокласники не дуже любили, бо була сама собою»

— Яким ви були виклада­чем? Чула, дуже вимогливим, студенти вас боялись…

— Я також чула, що студен­ти мене страшенно бояться, що з Фединою не можна домови­тись. Для мене це комплімент. Завжди орієнтувалась на себе. За усі роки навчання на факуль­теті міжнародних відносин, який вважався корумпованим, жод­ного разу не платила і не до­мовлялася за свої оцінки. Був на першому курсі випадок, коли мали складати історію України, і староста сказала, що ніхто не складе безплатно, треба при­нести десять доларів. Оскіль­ки у нас таких грошей не було, мама сказала: не складу з пер­шого разу, піду другий раз чи третій… Виявилось, що я була серед п’яти студентів, які цей іс­пит склали автоматом.

— А решта здали гроші?

— Не знаю. Не вникала. Я не знала, що роблять мої одно­групники. Жила своїм насиче­ним життям: то поїхала на якусь конференцію, то на концерт. Я не мала часу тусуватися з одно­курсниками, не мала внутріш­ньої комунікації. Можливо, це та частина студентського жит­тя, якої не мала і за якою сумую. Коли зараз хтось згадує про ве­селі студентські роки, думаю, що маю згадати про цей пері­од? Ну, наприклад, засідання Об’єднаної ради світової моло­ді, навчання у міжнародних шко­лах, в Академії НАТО (смієть­ся — Авт.)? Як кажуть, кожному своє…

— А нічні клуби, кавалерка?

— Жодного разу не була на дискотеці, не ходила на сту­дентські забави. Єдине, куди ходила, це Український клуб в ЛОРТА, який організували наші патріотичні організації. Це було перше таке місце у Львові, де звучала тільки українська музи­ка. Ще організація «Борець» ро­била такі вечірки, але я вже там виступала як співачка.

— На факультеті ви були як біла ворона?

— І біла ворона, і аутсайдер. Мене і в школі однокласники не дуже любили, бо була сама со­бою, осторонь від усіх.

— Подружки у вас були в школі, в університеті?

— У мене є добрі подруги, але вони не з навчального середо­вища.

— Коли ви викладали на факультеті, мабуть, бачили прояви корупції серед викла­дачів…

— Якщо я хабарів не беру, то мені і не несуть. Так воно й уко­рінилося.

«Це помста усім, хто посмів боротися за Українську державу»

— Коли починалася Рево­люція гідності, ви були од­нією з лідерів львівського Майдану. Пригадую, ви об­стоювали тезу «Майдан без політиків». Коли самі стали політиком, не переосмисли­ли це гасло, не вважаєте, що тоді це була технологія мані­пуляції? Що Майданом без політики легше управляти? І що компрометація усіх полі­тиків призвела до перемоги «простого хлопця з народу» Зеленського?

— Коли молодь кричала: «Без політиків», я їх виправляла і по­яснювала: те, що нині робить­ся, — це і є політика. Молодь не хотіла політиканства, не хоті­ла партійних прапорів. І я за­раз на всіх вічах підтримую ор­ганізаторів, які не хочуть бачити партійні прапори. Нас усіх має об’єднувати синьо-жовтий стяг і чорно-червоний, як прапор бо­ротьби.

— Підозра вам і Марусі Зві­робій за начебто «погрози вбивством на адресу прези­дента Зеленського» — це пом­ста, залякування, спроба від­вернути увагу від власних зашкварів, знищення потен­ційного лідера протестів? Чи ще щось?

— Це помста! І не мені. Це помста усім, хто посмів бо­ротися за Українську держа­ву, за її незалежність. Люди, які зараз цькують мене і Мару­сю, зрештою, цькують генера­ла Марченка з побратимами, інших військових, патріотів, це лише сторожові пси цієї вла­ди. Треба дивитись, звідки ноги ростуть, хто за ними сто­їть. Зверніть увагу, як зміню­ється атмосфера в державі з моменту перемоги Зеленсько­го. Як змінюються акценти: з майданівців намагаються зро­бити злочинців, з беркутівців — жертв, а московським посі­пакам і терористам ми маємо платити репарації та вибачати­ся перед ними. Спікер Держду­ми Росії погрожує, що від Укра­їни можуть відпасти ще кілька областей. І ми не чуємо адек­ватної реакції головнокоман­дувача. Натомість бачимо, як нівелюються інституції, як руй­нуються стовпи державності. Шаленими темпами дискреди­туються армія, волонтери. Ба­чимо повернення нечисті, яка п’ять років переховувалася за кордоном, боялася ніс висуну­ти, а нині вказує Офісу прези­дента і ДБР, кого переслідува­ти, на кого відкривати справи.

— Чому Офіс президента їх слухає?

— Бо це одне середовище. Те, що нині маємо, це реванш, пом­ста тих, хто внаслідок Револю­ції гідності втратив владу. Тепер демонструють, хто у хаті госпо­дар. Бачу прояви, які нагаду­ють совєтські часи, часи НКВД. І влада це толерує, посилаю­чись на людей, мовляв, люди цього хочуть, «хочуть посадок». Виглядає, що сьогодні найбіль­ший злочин — це говорити прав­ду і боротися за свою державу. Бо ані ґвалтівництво, ані замов­лення повій у парламенті, ані ко­рупційні дії з роздачею зарплати депутатам у конвертах, ані за­снування українофобських пар­тій, ані участь у Антимайдані та ретрансляція на російських про­пагандистських телеканалах кремлівських темників не є зло­чином для цієї влади. Навіть не є приводом для засудження.

— Коли ви познайомились з Марусею Звіробій?

— Ми познайомились цього року в офісі «Європейської Солі­дарності» на День Незалежнос­ті України. До Львова вона при­їхала у своїх справах. Написала мені у Фейсбуку, що у Львові. Вирішили зустрітися на каві. Маруся не бачила Львова, і я за­пропонувала зробити їй екскур­сію містом. А це якраз був той день, коли Інтернетом розліта­лося відео зустрічі та спілкуван­ня Зеленського з бійцями на пе­редовій. Це відео збурило і її, і мене. Ми пішли на каву, і там з’явився цей стрім.

— Мені видається, що пе­ред цим стрімом ви одна одну добряче накрутили…

— Не ми одна одну накру­тили, а відео з передової, де Зеленський дико некоректно спілкувався з бійцями, нас на­крутило. Крім того, це спілку­вання відбувалося на тлі так званої формули Штайнмаєра, відведення військ на необла­штовані позиції, де наших бій­ців розстрілювали з протитан­кових ракет, як гарматне м’ясо, і це називалося «режим тиші». На тлі зустрічі Зеленського із сепарами, які підтримують від­ведення військ, але ж він не зу­стрічається з місцевими меш­канцями, які криком кричать, що не можна відводити вій­ська, бо почуватимуться у не­безпеці. І їх влада не чує, їх іг­норують. Від нас з Марусею хочуть почути слова виправ­дання, а я скажу навпаки: за­вдяки цьому стріму нас почули. Зараз час, коли треба говори­ти правду, якою б різкою і бо­лючою вона не була. Зараз або ти борешся за державу, або ти зрадник. Не може бути півто­нів. Бо Україна або буде, або українці її знищать своїми ру­ками. І це є план Путіна.

— Чому саме на вас — двох жінках — вирішили апробову­вати репресивну машину?

— Тому що нас почули. Якщо опонент тебе не чує, єдиний ви­хід достукатись до нього — гово­рити його мовою. Мова, якою ми з Марусею звернулися до влади, була для неї настільки зрозумі­лою, що нас почули. Ті, хто орга­нізовує атаки на нас, підставля­ють президента Зеленського, якого у світі будуть сприймати як такого собі пострадянського псевдодиктатора.

— Ваша справа може стати каталізатором незворотних процесів в Україні. Чи ви гото­ві на роль Жанни Д’Арк?

— На все воля Божа. «Слу­ги» у кулуарах кажуть, що гото­ві голосувати за зняття з мене недоторканності, але не готові голосувати за арешт чи притяг­нення до кримінальної відпові­дальності.

— А як ваша мама реагує на ці події?

— Якраз через маму кажу сво­їм недругам: я не злопам’ятна, але їх добре запам’ятала. І на них прийде кара, Божа кара. А мама у мене боєць. Вона жила у радянські часи і категорично не хоче, щоб вони повернулися.

— У Фейсбуку шириться флешмоб на вашу підтрим­ку. А чи є люди, від яких чека­ли підтримки і наразі не доче­калися?

— Навпаки. Я не очікувала та­кої шаленої підтримки з боку українців. Це не лише флешмоб у Фейсбуку, а шквал приватних повідомлень, дзвінків, новіт­ні меми, ефіри… Я десь бояла­ся, що частина людей не сприй­ме наш різкий стрім, що будуть хейтити (розганяти в соцмере­жах негатив. — Авт.). Не було підтримки від тих псевдопатрі­отів, від яких я і не чекала під­тримки, але які усі попередні роки позиціонували себе як ве­ликі патріоти, борці з корупці­єю. Цих борцунів після перемо­ги Зеленського взагалі не видно і не чутно.

— До речі, а що ви про них думаєте?

— Я завжди казала, що усі вони — про-во-ка-то-ри! Прово­катори і російська агентура, яка діяла на знищення Української держави. Вони усі п’ять попере­дніх років нищили країну, приве­ли до влади те, що нині маємо, і знову залягли на дно. Ми пови­нні розуміти, хто вони. А вони — зрадники. Бо попередні п’ять років і близько не було тих без­чинств, що витворяє теперішня влада. Але зараз ніхто не кидає в президента плюшевими свин­ками…

— За кілька місяців роботи у парламенті що ви зрозуміли про українську політику, які відкриття для себе зробили?

— Я пишаюся нашою коман­дою. Нас лише 27, але це моно­літ. Мене часто запитують, чи не розчарувалася? Навпаки. Що­разу переконуюсь, яка це потуж­на команда однодумців, яка вміє тримати удар і відбивати його. Остаточно переконалась, що монобільшості глибоко плюва­ти на державу. Там є кілька нор­мальних людей, але це винятки. А засадничо їм чхати на Україну. А найболючіший момент: як би ти не старався, що б не робив, у такому парламенті ми ні на що не впливаємо. Єдина зброя, яка у нас залишилась, це слово. І ба­чимо, як влада цієї зброї боїться.

«Моя найбільша мрія: щоб у 73 відсотків людей включився мозок»

— Як політолог, зробіть прогноз на майбутнє. Майдан буде?

— Не хочу Майдану. Він може бути кривавим, і ним може ско­ристатися ворог. Якби прези­денту Зеленському залежало на тому, щоб розгребти ситуацію, виправити помилки, то він би запропонував Петру Порошенку посаду прем’єр-міністра і дав би йому можливості розрулю­вати питання на міжнародному фронті і в економіці. Але оскіль­ки на такий подвиг не здатний, бо навіть не знайшов у собі сили хоч раз зустрітися з Порошен­ком після перемоги, щоб пере­йняти справи, то єдиний шанс до них достукатися — це масово стукати. Вони готові чути лише велику масу людей.

— Тобто, щоб людей почу­ли, вони мусять виходити на Майдан?

— Виходити на віче. Віче — це ще не Майдан.

— Якщо Зеленський у Па­рижі на саміті щось таке під­пише, що суперечить націо­нальним інтересам України, ви, як політична сила, готові виводити людей на велелюд­не віче?

— Мені страшно, що може статися 9 грудня. Але якщо сто­ятиме питання боронити дер­жавність, то я буду з людьми на Майдані.

— І на останок питання про мрію. Колись ви казали, що ваша мрія — сісти у танк і пальнути у той бік, куди тре­ба…

— Вона ще не здійснилась. Але нині моя найбільша мрія: щоб у 73 відсотків людей вклю­чився мозок. Бо ми падаємо у безодню. Можна було б їм ска­зати: падайте, так вам і треба. Але падає вся країна. А Україна у мене одна, і я буду за неї бо­ротися.

Фото з відкритих джерел

Схожі новини