Усе йде за планом. Планом Путіна

Двадцять років російський фюрер методично змушував Україну відмовитись від незалежності. Згадаймо Тузлу (спроба захопити Керченську протоку), постійний газовий шантаж, Харківські угоди (продовження перебування Чорноморського флоту), нав’язування світові думки, що Україна — сфера інтересів Росії (2008 рік — саміт НАТО у Бухаресті, де нам і Грузії, попри очікування, не дали Плану дій щодо членства в НАТО), методичне викорінювання української мови, культури, історії… Путін продовжував імперську політику Росії, яка століттями перетворювала Україну на Малоросію. І раптом — Майдан, Революція гідності, втеча Януковича. Україна в останній момент зірвалась з російського гачка. Тоді Путін йде на крайні заходи — військову агресію. Цей метод у 2008 році вже апробував на Грузії. П’ять з половиною років нас «примушували до миру» на умовах агресора. П’ять з половиною років ми чинили відчайдушний спротив. Десятки тисяч жертв… І врешті-решт більшість українців, «втомлених» війною, таки захотіла «миру». Миру за будь-яку ціну. Втім, ціна відома — Путін її не раз озвучував…

Обмін українських заручників на російських чи проросійських зло­чинців (а не «обмін полоненими», як нам нав’язують російські пропаган­дистські ЗМІ і за ними повторює біль­шість українських медіа) — перший сут­тєвий крок до реалізації диявольського плану Путіна. Як завжди, Кремль усе зробив максимально цинічно. Під шир­мою гуманності та милосердя «розвів всіх, як кошенят». Бо хто посміє висту­пати проти акту гуманізму? Усі так дов­го і майже безнадійно чекали на повер­нення додому політв’язнів Кремля. І ось нарешті це диво сталося! Звісно, усі раді і щасливі… Саме на цю ейфорію Путін і розраховує. Вона повинна стати густою завісою для подальших, вже не таких по­пулярних (як звільнення заручників) кро­ків української влади. Про непопулярні кроки згодом, наразі давайте тверезо, з холодною головою оцінимо цей «акт гу­манізму» та його наслідки для України, її національних інтересів.

Українцям, та й світові, подають ін­формацію, що відбувся рівноцінний, а відтак справедливий обмін у форматі «35 на 35». Насправді це чергова маніпуля­ція. Серед 35 повернених Україні заруч­ників — 24 моряки, яких, нагадаю, Росія захопила у районі Керченської протоки у листопаді 2018 року. Україна в жодно­му разі не повинна була погоджуватись включати їх в «обмінний фонд». До 6 ве­ресня Росія була зобов’язана віддати моряків Україні згідно з рішенням міжна­родного суду. Путін тягнув до останньо­го. Але далі тягнути б уже не зміг. Якби 6 вересня моряки не були на волі, по всьому світові почали б арештовувати російські судна, забороняти їм заходи­ти у порти. А це вкрай принизлива про­цедура для Росії, яка вважає себе ве­ликою морською державою. Допустити цього Путін не міг. У нього не залишало­ся маневру — ще трохи витримки та тер­піння, і він би відпустив моряків. Це був би болючий удар і по репутації Росії, і по самолюбству Путіна, який ненавидить приймати рішення і діяти під тиском. І тут Зеленський робить йому неоцінен­ну послугу: дає можливість зберегти об­личчя. Ба більше! З глухого кута, куди Путіна загнало міжнародне право і санк­ції, він виходить тріумфатором та ми­ротворцем. Моряків Росія мала звіль­нити без будь-яких умов, а їх відпустили під особисте зобов’язання уповноваже­ної з прав людини Людмили Денисової, тобто у статусі злочинців. Знову україн­ська сторона пішла на умови Путіна, аби формально дати Росії можливість збе­регти обличчя…

До речі, у рішенні Міжнародного три­буналу йдеться про те, що Росія має по­вернути захоплені кораблі. Але про ко­раблі зараз ніхто навіть не згадує, вони загубилися за шумовою завісою.

Та найгірше, що, включивши моряків у обмін, Україна, по суті, нівелювала рі­шення Міжнародного трибуналу ООН з морського права. Дала зрозуміти, що на нього не особливо зважає та покла­дається. Це вкрай поганий сигнал. Сиг­нал, який Путін посилає усьому світові, мовляв, міжнародне право — це порож­ній звук, треба прямо домовлятися з Ро­сією. А щоб домовитись з Росією, треба грати за її правилами…

Показовою є й історія з Володими­ром Цемахом, якого внаслідок блис­кучої спецопераціі СБУ та ціною життя одного з найкращих українських контр­розвідників було затримано на терито­рії окупованого Донбасу. У 2014 році Це­мах був «командиром ППО угруповання ДНР» у Сніжному. Він вважається одним з головних підозрюваних у справі збито­го «Боїнга». Коли з’явилась інформація, що Цемах може бути включений у спи­сок на обмін, прокуратура Нідерландів та депутати Європарламенту зверну­лись до України з проханням не відда­вати міжнародного злочинця Росії. По­при це, Україна віддала Цемаха. І тут є кілька поганих сигналів. Перший — напе­редодні український суд відпустив його на поруки. Ось так в один момент взяв і відпустив. Це свідчить про абсолютну залежність судової системи від влади. Ганебного телефонного права ніхто не відмінив… За попередньої влади суди поводились більш незалежно, принай­мні від Адміністрації президента. Другий поганий сигнал — Україна видала воро­жій країні свого громадянина, бо Цемах хоч і злочинець та зрадник, але фор­мально громадянин України. По суті, Це­маха віддали на вірну смерть. У Росії це питання вирішується просто, за сталін­ським методом: «Немає людини — немає проблеми». До речі, російські спецприз­наченці Єрофеєв і Александров, яких обміняли на Савченко, вже мертві… І нарешті — тепер Україні буде складніше переконувати європейців продовжува­ти санкції проти Росії. Бо ми самі дали їм пас, пішовши на умови Путіна. Нага­даю, Європа не запроваджувала сер­йозних санкцій проти Росії доти, доки не був збитий цей літак.

Попередня влада відмовлялась грати за правилами агресора. Стійкість і без­компромісність України стримувала і на­ших західних союзників, які давно були готові закривати очі на витівки «росій­ського ведмедя». Україна їм ці очі му­ляла, щоразу нагадуючи про принципи і цінності, які декларує і на яких тримаєть­ся цивілізований світ. Захід вимушено грав на боці України і за першої-ліпшої нагоди готовий був умити руки. Нова українська влада таку нагоду дала, вона вирішила піти таким бажаним для захід­них партнерів шляхом — шляхом умирот­ворення агресора. І бачимо, як тішаться наші європейські партнери, як усіляко підхвалюють Зеленського, поблажли­во плескають його по плечу. «Росія та Україна обміняли багатьох ув’язнених. Дуже гарна новина, можливо, перший гігантський крок до миру. Вітаю оби­дві країни!» — написав Трамп у своєму Twitter. Здавалось би, як гарно написав, як щиро. Насправді — верх цинізму, бо, вітаючи «обидві країни», на один рівень поставив агресора і жертву.

Меркель, Макрон, Трамп — усі в один голос твердять, що обмін — це перший крок на шляху до миру. Їм давно хочеть­ся пом’якшити, а може, і скасувати санк­ції, які боляче б’ють не лише по еконо­міці Росії (російський народ терплячий, все витримає), а й по європейсько­му бізнесу. Тільки великі світові гравці не уточнюють, за рахунок кого і на чиїх умовах буде досягнуто миру. Бо знають, що свої дивіденди отримають за раху­нок України. Війну можна або виграти, або програти. Або мир, або капітуляція. Десь посередині не вийде…

Тепер про можливі кроки назустріч миру, точніше, назустріч Путіну. Чого хоче Росія? Повернути Україну у сферу свого впливу. Для цього їй потрібно за­блокувати наш рух в ЄС і НАТО. Саме з цією метою вона і розпочала військо­ву агресію. Зараз Путін домагатиметься конституційної автономії Донбасу. Зно­ву реанімували так званий план Штай­нмайєра — проведення виборів без де­мілітаризації, по суті, для узаконення ставлеників Кремля, проросійських те­рористів. Допустити цього не можна у жодному разі. Бо це кінець Україні. Це повільна, але неминуча смерть. Як від раку. Донбас після п’яти років окупа­ції і є цією раковою пухлиною, яка пус­тить свої смертельні метастази. Такий сценарій заблокує наш рух у ЄС і НАТО. Україна потрапить під цілковиту залеж­ність від Росії. Чи розуміє Зеленський, у яку пастку його заганяють? Я не знаю відповіді на це питання. Але знаю з істо­ричного досвіду: умиротворенням агре­сора війну не зупинити. Так можна спро­вокувати ще одну війну. Цього разу громадянську, оскільки частина притом­них українців ніколи не змириться з та­ким сценарієм: годувати контрольова­ну Росією територію, на якій виховують, починаючи з дитячого садка, ненавидіти усе українське…

На жаль, хорошого, принаймні гідно­го, виходу з нинішньої ситуації немає. Цю розвилку ми вже минули, коли об­рали Зеленського, який пообіцяв укра­їнцям легкі рішення складних проблем. Одне з них — «просто перестати стріля­ти».

Країну ще можна врятувати, якби нова влада дотримувалася у відносинах з Росією лінії попереднього керівництва держави і тих домовленостей, які були досягнуті раніше. Повернення Донба­су неможливе без виведення звідти ро­сійських військ та найманців, контролю над українсько-російським кордоном та тривалого періоду деокупації… Будь-які поступки Путіну — це пастка, в яку Росія заганяє Україну. Але біда у тім, що Зе­ленський робить усе наперекір Поро­шенкові. Цим нагадує Трампа, який ні­велює все, чого досяг Обама, і в усьому його звинувачує. Путін потирає руки.

Наскільки далеко Зеленський гото­вий зайти у цій тактиці?

Чи призведе ця політика до неми­нучої капітуляції, чи Зеленський наївно сподівається обіграти Путіна, притупив­ши його пильність, — наразі достемен­но не відомо. Але тривожні дзвінки вже є. Один з них — шокуюча заява голови парламентського комітету з питань зо­внішньої політики Богдана Яременка (від «Слуги народу»), що для поліпшення атмосфери під час переговорів з Росі­єю про мир та для «відновлення довіри» варто вивести американських інструк­торів з території України. Можна при­пустити, що пан Яременко, отримав­ши посаду голови комітету, на радощах збожеволів, але навряд. Радше ця заява — такий собі пробний камінь, тестуван­ня громадської думки. Або ж прелюдія до капітуляції? Бо «миротворець» Путін готовий подарувати Україні мир лише за цієї умови…