Передплатити Підтримати

Томос — як вишенька на новорічному торті. Оптимістичні підсумки року

Непростий видався рік, непересічний. Щедрий на події. Зокрема, і без пере­більшення, епохальні


Україна-2018

Напередодні Нового року хочеш чи ні, а з’являється святковий настрій. Навіть якщо святкувати особливо нічого. Хоча, чому нічо­го?! Ми прожили ще один рік! Ми живі і відносно здорові, а значить, вже не все так зле. Відтак святковий настрій налаштовує нас на позитив. Напередодні Новорічно-Різдвяних свят, як на дні народження близьких людей, говорити про негативи не хочеться. Тому, підбиваючи традиційні підсумки року, що минає, буду згадувати лише позитивні події! Бо сил вже немає чути про зради і негаразди, набридло суцільне скиглення… Попри затяжну війну, економічні проблеми і політичну метушню, Україна має чим пишатися! У 2018 році наша країна зробила чимало незворотних кроків для утвердження незалежності. І головне завдання на 2019 рік — за жодних обставин не сходити з того шляху. У цьому і полягає основний виклик року, що надходить.

Перемога у «газовій війні»

Одним зі знакових здобутків року, що минає, є остаточна перемога «Нафтога­зу» над «Газпромом». 28 лютого 2018 р. Стокгольмський арбітражний трибунал зобов’язав «Газпром» сплатити «Нафто­газу» компенсацію у розмірі 2,56 мільяр­да доларів. Справа стосувалася багато­страждального контракту, який у 2009 році підписала тодішній прем’єр Юлія Тимошенко. Тоді Росія зуміла нав’язати Україні вкрай невигідну для нас норму «бери або плати» (take or pay), яка зму­шувала нас купувати надлишковий, аб­солютно не потрібний газ: мінімум 52 млрд. кубометрів на рік. При тому, що в середньому ми витрачаємо не більш ніж 33 млрд. кубів газу на рік. Після Майдану і початку війни, коли ми вирішили перейти на європейський газ, Росія «згадала», що багато років поспіль Україна не викону­вала зобов’язання за контрактним пунк­том «бери або плати». І звернулася до Стокгольмського арбітражу, виставивши непідйомний рахунок: на 56 млрд. дола­рів. Натомість «Нафтогаз» подав зустріч­ні позови до того ж суду, зажадавши зни­зити необґрунтовано завищені обсяги та ціни на період контракту та перерахува­ти транзитні ціни за міжнародними стан­дартами. Завдяки рішенню суду Україна, по-перше, уникнула колосальних еконо­мічних проблем, які могли призвести до дефолту, а по-друге, здобула величезну моральну перемогу. Для Росії це рішен­ня суду — болючий ляпас. Воно показало, що не завжди правий той, хто сильніший, а саме за таким бандитським принци­пом звикла діяти Росія. Що рано чи пізно, але перемагає той, на чиєму боці правда і справедливість. А для світу це ще один урок того, що для Росії природні енерго­носії — лише механізм політичного тиску і шантажу. І на цьому тлі особливо дивним виглядають намагання деяких європей­ських країн будувати з путінською Росією скандальний «Північний потік-2». Біль­шість країн Європи, на щастя, розуміють, яка небезпека криється у такій співпра­ці. Нещодавно Європейський парламент ухвалив резолюцію, в якій визначив «Пів­нічний потік-2» як політичний проект і за­кликав його скасувати. Але деяким за­хланним європейцям кортить продати мотузку, на якій їх повісять…

Надання «Джавелінів» — сигнал іншим союзникам

Цього року українська армія увійшла у десятку найсильніших армій Європи. За чотири роки вдалося відновити повністю знищені і деморалізовані Збройні сили. Сталося це завдяки нечуваному патріо­тизму українців, завдяки прагненню бо­ронити свою державу. Можливо, саме це і спонукало США ухвалити рішення нада­ти Україні протитанкові ракетні «Джаве­ліни». Сполучені Штати і раніше активно підтримували нашу державу після росій­ського вторгнення, надаючи нелетальну зброю, але цього року стався своєрідний прорив — союзник нарешті зважився на надання летальної оборонної зброї. Крім того, за допомогою американців ми бу­дуємо в Ізмаїлі базу військово-морсько­го флоту. Таке рішення американців свід­чить і про те, що наші союзники почали адекватніше сприймати ситуацію та за­грози з боку Росії. Надання «Джавелінів» — своєрідний сигнал іншим нашим со­юзникам, що Україні можна і треба про­давати летальну зброю. Бо саме Україна захищає весь цивілізований світ від неа­декватного агресора.

«Слава Україні! Героям слава!»

Вперше на законодавчому рівні закрі­плено вітання в армії та у поліції «Слава Україні! — Героям слава!» Відповідний за­кон Верховна Рада ухвалила 4 жовтня. За таке рішення проголосував 271 народ­ний депутат.

Нагадаю, вітання «Слава Україні! — Ге­роям слава!» було запроваджене ще у часи Української Народної Республіки. І ось нарешті, на 27 році незалежності, Україна згадала про свої славні традиції! Це ще одне прощання з «совком».

До цього часу українські військові ві­талися за калькою радянської армії — «Здрастуйте, товариші». Нове вітан­ня ніби відрізало символічну пуповину, яка усі ці роки зв’язувала українську ар­мію з радянською. На диво, цей розрив тривав дуже довго і досить болісно. До україно-російської війни, до нападу на Крим і Донбас мало хто уявляв, що Укра­їна може воювати з Росією. Пропаганда, що Росія — це братерський народ, чудово працювала і багатьом задурманила го­лову. Цей дурман досі з деяких голів не вивітрився. Хоча у значної частини насе­лення очі нарешті відкрилися… Тому та­ким символічним є будь-який крок до «Геть від Москви!»

Щоб нікому не кортіло змінювати курс!

Саме у цьому контексті життєво важ­ливим є закріплення у Конституції кур­су на членство у ЄС і НАТО. 22 листопада парламент 311 голосами ухвалив у пер­шому читанні відповідні зміни (голосу­вання у другому читанні можливе лише на наступній сесії, тобто вже у новому році). До цього часу Україна шарахалася: то визначала своєю стратегічною метою вступ у євроатлантичні структури, то пе­редумувала і давала задню, то тупцюва­ла на місці. При цьому завжди озирала­ся на Росію — а як на це зреагує сусід? До чого така невизначеність призвела, ба­чимо. Закріплення цієї стратегічної мети в Основному Законі потрібно насампе­ред для того, щоб застрахувати країну від «зигзагів» майбутніх президентів, від можливого реваншу проросійських сил. Навіть якщо комусь з керівників держави заманеться «змінювати курс», зробити це буде вкрай складно, по суті, неможли­во. Бо яким би не був наступний парла­мент, навряд чи там набереться 300 ан­тиукраїнських депутатів.

Боксерський бенефіс

Окремо хочу відзначити успіхи україн­ських спортсменів, які прославили кра­їну у 2018 році. Особливо варто згадати переможний бенефіс українських бок­серів Олександра Усика, Василя Лома­ченка та Олександра Гвоздика. Потішила своїми досягненнями і тенісистка Еліна Світоліна, яка цього року стала четвер­тою ракеткою світу.

Здобутки у спорті для підняття духу потрібні будь-якій країні, а тим паче кра­їні, яка самоутверджується. Успіхи у спорті свідчать про те, що попри болючі удари сильного ворога, країна не пере­буває у нокауті. Що Україна — повноцінна держава, яка розвивається і здатна дати фори, здавалось би, більш успішним кра­їнам. І це не єдині наші успіхи…

Як «неформат» став форматом

Можна згадати і про приголомшли­вий успіх української пісні. Група «Казка» зі своїм україномовним хітом «Плакала» очолила усі можливі рейтинги популяр­ності! Навіть чарт «ТОП-30. Русский кру­тяк» російського телеканалу «МузТВ». Але і це ще не все. «Казка» стала пер­шим україномовним гуртом, який по­трапив до всесвітньо відомого чарту Shazam (це сервіс для мобільних при­строїв та комп’ютерів, який за коротким аудіозаписом здійснює пошук інформа­ції про музичний твір). Українська пісня, як і українська мова, попри тернистий шлях, торує собі дорогу. Зокрема і завдя­ки «мовним квотам» на радіо, проти яких виступали навіть деякі українські співаки, інфіковані комплексом меншовартості. «Мовні квоти» лише привідкрили шлюзи, і ми побачили те, що знали давно: якою чудовою є українська пісня. Раптом вия­вилось, що «неформат» (а саме так бага­то років трактували україномовну пісню, не пускаючи її на радіо) виявився фор­матом. А ті, що вважалися форматом — Брежнєва, Лобода, Лорак, Повалій та їм подібні, мусили виїжджати у Росію, аби далі бути форматом, бо в Україні вони вже неформат. Ось така метаморфоза.

У цьому контексті згадаймо і скасу­вання ганебного закону Ківалова-Колес­ниченка. Чотири роки тривав цей болю­чий процес! Хоча, за логікою, це мало статися одразу після Революції гідності. І це наочний приклад того, як складно, з яким шаленим опором йде утвердження держави. Але йде! Зокрема у цьому році в першому читанні був ухвалений багато­страждальний Закон про освіту, де впер­ше українській мові надано пріоритетний статус.

Україна не стала «територією терору»

Протягом року українці здригнулися від кількох нечуваних скандалів. Це на­самперед «справа Бабченка» та «спра­ва Савченко і Рубана». Аркадія Бабченка планували вбити. Савченко і Рубан готу­вали серію терактів, зокрема у стінах пар­ламенту. Не знаю, якою б сьогодні була Україна, якби українським спецслужбам не вдалося запобігти цим злочинам та за­гасити у зародку вибухонебезпечні прово­кації. Мета обох спецоперацій російських спецслужб була однаковою — дестабілі­зувати ситуацію в Україні шляхом теро­ристичних актів та вбивств. Як згодом з’ясувало слідство у «справі Бабченка», ритуальними жертвами, окрім російсько­го опозиційного журналіста, мали бути й інші відомі журналісти та громадські діячі. Це мало призвести до залякування укра­їнців, до паніки та деморалізації, аби укра­їнці втратили віру у власні сили, волю до опору, до перемоги над ворогом. Це і спо­сіб дискредитації влади, яка не дає собі ради, не здатна захистити власний на­род. Дестабілізація внутрішньої ситуації — улюблений прийом Росії у гібридній війні, яку вона веде не лише в Україні. Росія вва­жає, що розхитану, деморалізовану краї­ну в певний момент можна брати голими руками. Те саме робить і в інших держа­вах — від спроби перевороту у Чорногорії до втручання у вибори у США через «ар­мію тролів».

Україна уникнула великої війни

Збройний конфлікт у Керченській про­тоці, що стався 25 листопада, коли росій­ські військові кораблі відкрито здійснили атаку на корабельну групу Військово-морських сил України, змусив нервува­тися не лише українців, а й весь світ. Бо не на жарт запахло великою війною.

Росія тривалий час блокувала і про­довжує блокувати Керченську протоку, через яку збудували так званий Керчен­ський міст. Після Криму Росія анексувала і Азовське море, зробивши його, по суті, своїм внутрішнім морем. Мета зрозуміла — заблокувати, відтак паралізувати Ма­ріуполь, вгробити металургійний комбі­нат, який є основним бюджетоутворю­вальним підприємством. Бо якщо немає можливості вивозити з міста продукцію, підприємство починає пробуксовувати. На комбінаті вже скорочений тиждень і, відповідно, виробництво. Така ситуація може призвести до колапсу. Допустити цього Україна не може.

Тому влада прийняла рішення збуду­вати у Маріуполі військово-морську базу. Це життєво необхідний крок, аби захис­тити місто від ймовірної агресії з моря. У тому, що така агресія можлива, мало хто сумнівається.

Саме тому і йшли два малі броньова­ні артилерійські катери та рейдовий бук­сир з Одеського порту у Маріуполь. Крім того, прохід українських кораблів демон­струє світові, що Україна не погодила­ся з анексією Криму і Азовського моря. У вересні Росія пропустила через Керчен­ську протоку українські кораблі. Це спри­чинило різку критику у самій Росії. І тоді черговий прохід української корабель­ної групи Росія вирішила використати з метою відвертої провокації. Неадекватні на перший погляд дії Росії свідчать лише про одне: Кремль побачив у цьому мож­ливість для казусу беллі — спровокувати причину для відкритої агресії на Украї­ну. Його задум провалився лише з одні­єї причини — українська влада зрозумі­ла, чого добивається Путін, і дала наказ за жодних обставин не стріляти у відпо­відь. Те, що українські кораблі були ата­ковані вже у нейтральних водах, коли ті поверталися в Одесу, свідчить, що Пу­тін дуже розраховував на вогонь у від­повідь. Потім подавав би це як агресію українських військових кораблів проти кораблів російських. Відтак як агресію України проти Росії. Таке трактування по­вністю розв’язало б йому руки. Але гру­зинський сценарій, за яким Росія змуси­ла світ прийняти її версію подій, мовляв, це Грузія першою напала на російську армію, цього разу не спрацював.

Україна зуміла уникнути великої війни. Воєнний стан, який президент Порошен­ко ввів на місяць у десяти прикордонних з Росією областях, став холодним душем для Росії. У Кремлі зрозуміли, що Україна готова до повномасштабної війни і що її вже не застати зненацька.

Здобуття духовної незалежності

Ну і вишенька на новорічному тор­ті-2018, яка варта більше, ніж сам торт, це, звичайно, Томос для української пра­вославної церкви.

15 грудня відбувся історичний Об’єднавчий Собор у Святій Софії, на якому було створено Православну церк­ву України. Предстоятелем обрано ми­трополита Епіфанія.

6 січня митрополит Епіфаній поїде до Константинополя на співслужіння із Вселенським патріархом Варфоломі­єм у храмі Святого Георгія, де йому буде вручено довгоочікуваний Томос. Мо­мент вручення Томосу і вважається фак­том створення нової незалежної Поміс­ної церкви. Переоцінити цю подію важко. У Кремлі до останньої миті не могли по­вірити, що це станеться. Відчайдушно намагалися чинити опір на всіх фрон­тах. Путін навіть скликав РНБО, а патрі­арх РПЦ Кирило писав листи-скарги у всі міжнародні інстанції, включаючи ООН, перетворюючи свої волання на посміхо­висько.

Істерію Кремля можна зрозуміти. То­мос для України — це ще один кілок у тру­ну російської імперії. Втративши вплив на українців через церкву, Росії стає все важче і важче дурити українців. У гібрид­ній війні проти України агресора, по суті, частково позбавили зброї — пропаганди через «батюшок», які методично проми­вали мізки своїй пастві, виконуючи спе­цифічну роль підрозділу ФСБ. «Томос про автокефалію — це ще один акт про­голошення незалежності України», — так оцінив цю подію президент Петро По­рошенко. Дехто звинувачує Порошен­ка, що він використовує створення со­борної церкви для власного політичного піару, для передвиборчої кампанії. За великим рахунком, яке це має значен­ня?! Буде Порошенко переобраний чи не буде, свою історичну місію він, без сум­ніву, виконав. Головне, що незалежно від того, кого оберуть у березні наступного року президентом, Українська незалеж­на православна церква буде!