Передплата 2024 «Добрий господар»

На таких хлопцях тримається фронт

Репортаж із передової, де ворога стримує легендарна «королівська» окрема механізована бригада

Моє відрядження у зону Операції об’єднаних сил почалося з відвідування Окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Це вже потім був Слов’янськ (статтю «За три роки Гіркін-Стрєлков збирався дійти до Львова» читайте тут), знайомство з генералом Наєвим (статтю «Об'єднані сили мають стати вагомим аргументом у мирних переговорах» можна прочитати тут), екскурсія по Станиці Луганській («Місцеві діти першими одягнули вишиванки»тут), відвідування пішого переходу («Станиця Луганська годує українців на окупованих територіях» — тут) та багато інших вражень, які зафіксовані у моєму журналістському блокноті і про які неодмінно ще писатиму. Але відомо, що перші враження — найсильніші. Саме зустріч і знайомство з військовими одразу занурили мене у справжню атмосферу цієї дивної гібридної війни, яка п’ятий рік триває на українському сході. Ще вчора я гуляла вуличками метушливого і водночас такого мирного і благочинного Києва, а на другий день опинилась за кількасот метрів від лінії фронту, де навколо зруйновані, обгорілі, покинуті будинки, віддалено чути вибухи, а українські солдати щодня дивляться смерті в очі. Поїзд «Київ-Костянтинівка» за якихось п’ять годин переніс мене в іншу реальність. Від цієї разючої зміни дійсності у мене у прямому сенсі паморочилося у голові.

Як нас навігатор підвів…

Давній знайомий, заступник начальника Національної академії сухопутних військ полковник Юрій Гусар, зустрічав мене у Краматорську. Він тут вже три місяці, від початку Операції об’єднаних сил. Запитую про враження, про те, як місцеві сприймають військових? «Враження різні, — каже. — Населення неоднорідне. Відсотків тридцять — проукраїнськи налаштованих, тридцять — «вата», а решті, здається, байдуже, яка влада, їм головне, аби робота була та зарплату вчасно платили. Менталітет у місцевих — «совковий»: виживає сильніший. А нещодавно у магазині до мене підійшов чоловік років сімдесяти, видно, інтелігент. І так тихо, майже на вухо, сказав: «Спасибо вам, ребята. Держитесь».

Юрій каже, останнім часом відчутно збільшились обстріли. Можливо, ворог перевіряв, як реагуватиме українська армія в умовах зміни формату з АТО на ООС, наскільки міцною є оборона. «Наприклад, сьогодні загинув один військовослужбовець, а в бригаді, куди їдемо, сьогодні отримали поранення два воїни», — каже Юрій Гусар.

Отже, прямо з вокзалу вирушаємо у місто на Донеччині, де дислокується ця військова частина. Нас там уже чекають… Та наша подорож почалася з курйозу. Молодий водій встановив на своєму телефоні навігатор. Проїхали через Краматорськ, який справив на мене гнітюче враження (про місто згодом напишу окремо), минули околиці Слов’янська і попрямували через села. Їдемо майже годину, давно мали би бути на місці. В якомусь селі зупинилися біля жінки, перепитуємо, чи правильно їдемо до нашого місця призначення. Каже, все правильно, їдьте прямо, і десь через кілометр буде «совхоз». Совхоз?! Який совхоз? Нам потрібне місто. Тепер вона дивується. «Ніякого міста тут немає, — знизує плечима, — за селом є фермерське господарство». Річ у тім, що на Донеччині є кілька географічних об’єктів з однаковими назвами. Тож місто, в яке ми їдемо, і фермерське господарство, до якого майже під’їхали, мають однакову назву. Тому навігатор й заплутався і повів нас хибним шляхом. Юрій розповів, що у перші місяці війни через навігатори наші хлопці так само помилково заїжджали на території, які на той час контролювали бойовики. Одним вдавалося винести ноги, іншим, на жаль, ні…

Ми з тяжкою бідою добралися до міста. Заїжджаємо на територію, де дислокується командний пункт бригади. Нас зустрічають командир бригади та його заступник. «Ми вас зачекалися, спеціально хлопців тримаю, щоб ви з ними поспілкувалися. Їх вже давно автобус чекає, бо усі від сьогодні у заохочувальній відпустці. Ці хлопці виконали важливе і важке завдання — утримували населений пункт, який у травні перейшов під наш контроль. Майже щодня там йшли бої…», — каже комбриг, підполковник Валерій Гудзь.

У куточку, під деревами, стоять зо два десятки бійців різного віку. Є і зовсім молоді, і зрілі, яким добре за сорок. Видно, що втомлені і спекою (стовпчик термометра перевалює за плюс 30), і довгим очікуванням.

Обличчя напружені. Почуваюся перед ними винною. Вони вже думками обіймають та цілують дружин, дітей, батьків, п’ють пиво з друзями, а через мене змушені тут нудитися. Командир бригади дає кілька хвилин на спілкування з хлопцями. Кажуть, настрій мають бойовий, задоволені успішним виконанням бойового завдання і просять, щоб я їх чимшвидше «відпустила додому». Як я пізніше з’ясувала, більшість з цього підрозділу — колишні добровольці, які потім перейшли на контракт.

Хлопці справді пишаються, що потрапили у цю бойову частину, яка за час АТО стала легендарною. Тут варто зробити коротенький історичний екскурс.

Героїзм бійців вражав досвідчених командирів Про цю окрему механізовану бригаду чомусь рідко згадують у публічному просторі. Хоча бойові завдання, які вона успішно виконувала у перші дні і місяці боїв, значною мірою зламали хід війни на користь української армії. Героїзм хлопців, які ще вчора і подумати не могли, що опиняться на справжній війні, вражав навіть досвідчених командирів. Окрім бойового духу та патріотизму, бійці мали високий рівень бойової підготовки. Ця бригада, що до війни дислокувалася у Яворові, завжди вважалася найкращою у Західному оперативному командуванні.

8 березня 2014 р. бригаду підняли за тривогою. Крим вже було окуповано, але заразу, аби не розповзлася далі, треба було рішуче зупиняти. Кістяк бригади на основі першого механізованого батальйону перекинули на північ країни. Спочатку у Чернігівську область, потім перебазували у Сумську, а звідти — у Луганську область. Бійці цієї бригади витиснули Гіркіна зі Слов’янська. Перший серйозний бій хлопці мали 19 червня 2014 року за Красний Лиман (на схід від Слов’янська). Тоді були і перші втрати, загинуло сім бійців — командир батальйону, командир розвідувальної роти і п’ять розвідників. Наприкінці червня українська армія взяла Слов’янськ у кільце, кожна бригада мала свій напрямок. Після цього звільняли Сіверськ та Лисичанськ. Потім рушили на Луганськ, щоб його оточити. Кінцевою точкою був районний центр Лутугине (близько 10 км від Луганська). Там були найзапекліші бої, які випали на долю львів’ян.

Мало хто знає, що саме ця бригада прикривала з флангів знамениту 80-ту бригаду, яка вела запеклі бої за Луганський аеропорт.

Нинішні бійці «королівської» бригади вважаються елітою українського війська. Сюди скеровують справді найкращих, найбільш підготовлених.

«Дамо вам бронник і каску. Не бійтеся»

На прощання робимо з бійцями спільне фото на згадку, і щасливі хлопці поспішають в автобус. Тим часом комбриг пропонує поїхати на позиції, тобто на передову. Звісно, погоджуюсь, хоча, признаюся, трохи боязно. Хлопці бачать мою нерішучість і заспокоюють: «Дамо вам броник і каску. Не бійтеся», — кажуть. Виносять бронежилет і допомагають одягти. Він дуже важкий, оскільки автоматні магазини набиті патронами. Навіщо на мене одягли броник з патронами, я не зрозуміла. Можливо, іншого не було, а може, для того, щоб я відчула усі «принади» військових буднів…

Сідаємо у військовий джип і їдемо у село, що на передовій. Там наші позиціі. По дорозі комбриг розповідає, що до війни село було дуже гарне: охайні будинки, багато квітів на подвір’ях. «Що від нього залишилося, зараз побачите», — каже комбриг.

Про своїх бійців говорить з батьківською любов’ю і великою повагою. «Зараз познайомитесь з командирами рот, випускниками товариша Гусара, тобто Академії сухопутних військ. Ось такі хлопці! — комбриг показує великий палець. — Я ними пишаюся! А найбільше мене у них вражає готовність собою жертвувати. 21 травня був запеклий бій, то командир роти — Юра, до речі, ваш земляк, львів’янин, випускник Академії, був у резерві. Він мені спокою не давав, весь час підходив і зі сльозами на очах просив, щоб послав його на передову. Єдине, що мене турбує, що хлопці, які стоять за кількадесят метрів від противника, не так фізично, як морально виснажені. Щохвилини усвідомлюють, що їх можуть вбити. Бо на їхніх очах з того місця, де щойно стояли, забирали двохсотого. Найгірше, що по них снайпери працюють. Та коли запитую, чи поміняти їх, категорично відмовляються! Саме цим солдатам, сержантам треба у першу чергу давати якісь преференції, наприклад, додаткові відпустки. Бо на них фронт тримається».

Автор статті – серед командирів рот, випускників Національної академії сухопутних військ
Автор статті – серед командирів рот, випускників Національної академії сухопутних військ

Майже перед селом минаємо блокпост, розташований у лісосмузі. Потім виїжджаємо на відкритий простір, тут лише зрідка трапляються кущі та поодинокі дерева. Комбриг каже водію, щоб дав газу, бо тут «працюють снайпери». Богу дякувати, небезпечну ділянку минули щасливо.

Раз на день у село приїжджає маршрутка, раз на місяць — броньована машина Ощадбанку

Заїжджаємо у село. Цю частину селища місцеві називають за назвою річки, яка тут протікає. На околиці показують зруйнований будинок, який колись був гарним особняком. «Це була приватна база відпочинку», — каже командир бригади. Навпроти цього будинку, через дорогу, ще кілька зруйнованих осель. Деякі покинуті, а у деяких люди живуть, бо не мають куди втікати.

Є і вцілілі будинки. Це вже як кому пощастило. Посеред села, біля якогось будинку, за парканом на лавці сидять кілька бабусь, наше авто проводжають поглядами. Запитую, як місцеві ставляться до військових. «Хлопці їм постійно допомагають, — каже комбриг. — Пожежі гасять, продуктами діляться. Пенсіонери часто звертаються до наших по медичну допомогу, наприклад, тиск виміряти. Якщо є нагальна потреба когось у лікарню відправити, хлопці відвозять».

Місцевий житель щось запитує українського військового
Місцевий житель щось запитує українського військового

У селі залишилося 78 місцевих мешканців, переважно похилого віку, решта — військові. Хоча більшість бійців живе в окопах та бліндажах, деякі поселилися у покинутих будинках, розташованих найближче до позицій. Раз на день, зранку, у село приїжджає маршрутка, яка везе людей у Бахмут (колишній Артемівськ). Там вони закуповують продукти. Раз у місяць приїжджає броньована машина Ощадбанку, щоб пенсії видати. Донедавна одна родина тримала корову, але вже і її немає.

Їдемо в інший кінець села. На місці колишньої автобусної зупинки, на роздоріжжі, блокпост наших військових. Знайомлюся з хлопцями, що стоять на блокпосту. По рації кличуть своїх товаришів по службі, які стоять на позиціях. За кілька секунд до нас сходяться хлопці. Виявляється, село поділене, частину контролюють бойовики.

Наприклад, школа на ворожій території. Якраз у приміщенні школи позиції противника. Але тут лише одна мама має дітей, і вони ще малі. Коли хлопці мені це казали, почали сміятися. Я здивувалася, мовляв, що тут смішного. «Та ця мамочка дітей колекціонує, то від однієї бригади, то від іншої. Після кожної ротації у неї народжується дитина. Вже трьох має. Сподіваюсь, наша бригада не залишить по собі такого сліду», — жартують хлопці.

«Прилетіти може у будь-яку секунду»

Запитую, за скільки метрів звідси позиції ворога. Показують рукою напрямок і запитують, чи бачу в кінці стежки військовий їжак. Їжак бачу, він метрів за 400. Це вже нульова позиція.

До «нульової позиції» – кількасот метрів. За цим «їжаком» – ворог.
До «нульової позиції» – кількасот метрів. За цим «їжаком» – ворог.

Розповідають, що кілька місяців тому сержант Микола, до речі, також львів’янин, взяв сепара у полон. Кличуть його по рації, щоб підійшов до зупинки і розповів мені, як це сталося. Бо від позиції, яку він займає, до ворога — 70 метрів. Вони гранатами перекидаються.

Поки чекаємо на Миколу, пропонують пройтися вулицею села. Але просять каску одягнути, бо наразі тримаю її у руках. Кажуть, обстріли не припиняються. Щоправда, на час чемпіонату світу з футболу стріляти стали рідше, але «прилетіти може у будь-яку секунду». Не факт, кажуть, що зараз не прилетить… «Ось, бачите, труба над нами, — один із військових показує на жовту металеву трубу газопроводу, що перехилилася на бік. — Коли я сюди приїхав, вона була ціла. Прямо у неї влучив снаряд. Неподалік нас дислокується інша бригада, то до них і вчора, і сьогодні були прильоти з тяжкого озброєння».

Мене супроводжують Назар і Юра, обидва командири рот, випускники Академії. Ідемо однією з вулиць села. На всю вулицю лише у кількох будинках живуть люди, дехто навіть городи обробляє. Але неушкодженого будинку немає. Навіть якщо будинок вцілів, то залізна брама зрешечена кулями, а вікна замість скла затягнені плівкою.

Видовище, звичайно, моторошне. Деякі будинки зруйновані вщент. На один такий хлопці показують і кажуть, що коли сюди приїхали, а це було в кінці січня, цей будинок був цілий. Від мінометного влучання згорів. Намагалися його гасити, але не вдалося, згорів до фундаменту. Добре, що люди у ньому вже не жили, завбачливо виїхали…

У кінці вулиці стоїть будинок без вікон і даху. Це колишня сільська бібліотека. Біля нього повалена ялинка. «Ялинку недавно зрубали», — кажуть хлопці. «Хто зрубав?» — перепитую. Сміються. «Снаряд сюди впав», — пояснюють.

Коли повернулися до зупинки, нас уже чекав Микола, який взяв у полон ворожого солдата. Прошу його розповісти, як це сталося.

Соромиться. «А як дізналися, що це ворог?» — запитую. «У російській формі був. Спочатку сказав, що він росіянин. Свій блокпост пропустив. Метрів на сто двадцять відхилився і на нашу територію зайшов. А у нас там була нова позиція. Сепари про неї не знали. Згодом з’ясувалося, що він не росіянин, а з Горлівки. Виправдовувався, що пішов у бойовики, бо роботи не мав».

Поки спілкуюся з бійцями, бачу, що нашого джипа немає. Виявляється, до блокпоста приїхав начальник розвідки, і вони з командиром бригади поїхали провідати хлопців на позиціях. Приїхали десь за годину. Вже сутеніло.

Прощаємося з бійцями. Насамкінець запитую Назара, яким бачить перспективу цього регіо ну? «Найбільше боюсь того, — каже, — що мої діти будуть стояти тут, де зараз стою я. Тому моє завдання — гнати ворога якомога далі від нашої землі. І будьте певні, ми його проженемо!». А я ні на секунду у цьому й не сумніваюся. Особливо після знайомства з цими героями нашого часу.

Довідка «ВЗ»

Окрема механізована бригада була створена 1 вересня 2003 року. Сформована на основі механізованої дивізії, відомої з радянських часів як Залізна. До 2014 року бригада носила ім’я короля Данила Галицького, згодом її почали називати іменем короля Данила. Відтоді іменують не інакше, як «королівською».

Усі фото авторки

Схожі новини