«Об'єднані сили мають стати вагомим аргументом у мирних переговорах»

Для командувача Об’єднаних сил (ОС), генерал-лейтенанта Сергія Наєва вертоліт — не розкіш, а засіб пересування. Щодня, після ранкової наради, він летить на передову. Попередньо ми домовились записати інтерв’ю у його робочому кабінеті. Але генерал вирішив не змінювати свого робочого графіка. Тому запропонував мені летіти з ним, а вже потім, при нагоді, записати розмову. Чесно кажучи, я трохи боюсь літати, тим паче на передову, але признатися у цьому генералові не наважилась. Втім, мене ніхто і не запитував. Командувач дав навушники, які мала вдягнути вже у вертольоті. Вертоліт відірвався від майданчика і рушив над землею. Дверці залишили відкритими, навпроти них сів один з охоронців і на спеціальному пристрої встановив автомат…

Усі поля — засаджені…

Від штабу ОС, розташованого серед лісу, до лінії фронту летіти хвилин сорок. Сама лінія фронту тягнеться на 400 кілометрів, тож куди, в яку бригаду чи опорний пункт сьогодні прибуде командувач, ніхто не знає. Генерал про це нікого не попереджає. Таку практику запровадив з перших днів свого призначення. Вважає, що вона виправдана, бо тримає війська у тонусі, заодно перевіряє, як на опорних позиціях організована оборона. Крім того, важливо, що командувача бачать не лише командири бригад, а й солдати.

У вертольоті, звичайно, не поговориш. Генерал жестами показує, що тут будемо опускатися, а тепер мусимо трохи набрати висоту. Ще ніколи не бачила, щоб вертушка летіла так низько. Часом до землі залишалося метрів зо п’ять, максимум сім, було видно, що росте на полях. Звернула увагу, що на підконтрольній Україні Донеччині і Луганщині усі поля — засаджені. Переважно пшеницею або буряками. Лише інколи наш вертоліт піднімався метрів на двадцять, щоб пролетіти над «зеленкою», тобто деревами. Інколи опускався геть низько, щоб пролетіти під лініями електропередач, а потім різко набирав висоту. Цей маневр, така собі гірка, пілот робить свідомо, щоб завадити ворогу, наприклад, диверсійно-розвідувальній групі (ДРГ) збити «пташку».

Пролітаємо Краматорськ, Лисичанськ, Сєвєродонецьк… Над містами не летимо, вони залишаються збоку. Але їх легко розпізнати по трубах великих підприємств. І ось пілот робить розворот та йде на посадку. Ми прибули у штаб бригади, яка дислокується у селищі на Луганщині.

Бригада зайшла сюди нещодавно, тому генерал у них вперше, до цього тут стояла знаменита 80-та бригада зі Львова. Командир бригади робить коротеньку екскурсію по штабу. Це стара цегляна двоповерхова будівля. Запитую полковника, які стосунки з місцевими. Каже, нормальні, військові чим можуть допомагають місцевим.

Тим часом нас вже чекає автомобіль, щоб їхати на лінію фронту, до якої 27 кілометрів. Мені дають бронежилет і каску. Хлопці допомагають одягнути броник. Забігаючи наперед скажу, що носити його дуже важко, особливо у 30-градусну спеку.

Військові, звісно, звикли, а я тільки і мріяла чимшвидше його зняти. Генерал пропонує поїхати до Станиці Луганської, де відомий піший перехід, щоб я «побачила ворога на тому боці». «Помахаєте їм рукою», — каже.

Сідаємо у військовий джип. Запитую пана Сергія, чи автомобіль броньований. Каже, броньованим не їздить, бо він повільніший, ніж звичайне авто.

Нам їхати з півгодини, тож користуюся можливістю записати інтерв’ю.

«Тих, хто йде в армію заради грошей, тут зневажливо називають заробітчанами»

— Пане генерале, ви на новій посаді вже два місяці. Які перші висновки зробили для себе?

— Воюю з 2014 року, тож висновки зробив давно. По суті, роблю ту саму роботу, що і раніше, просто вона більш високого рівня. Президент України поставив переді мною мету, щоб Об’єднані сили були готові до виконання завдань не лише оборонного характеру. При цьому президент наголосив, що звільнення тимчасово окупованих територій відбудеться політико-дипломатичним шляхом. Моє завдання — зробити об’єднані сили вагомим аргументом у цих переговорах, тоді і ворог буде по-іншому поводитися за столом переговорів.

— А що принципово змінилося в армії за чотири роки війни?

— Зараз я набагато впевненіший у своїх підлеглих. У 2014−2015 роках були проблеми з особовим складом. Значна частина мобілізованих була дуже мотивованою, патріотично налаштованою, але були і такі, хто боявся війни. Тому війська були неоднорідними. В одному підрозділі були такі, хто вів за собою, й такі, які пасли задніх…

— Хочете сказати, що армія позбулася баласту?

— Таких залишилося вкрай мало, особливо порівняно з тим, що було на початках. Командири підрозділів отримали право звільняти бійця, який не дає собі ради.

— Одна з найбільших проблем української армії — недоукомплектованість. Причина — не всіх влаштовує зарплата. Зарплати цивільних останнім часом ростуть швидше, ніж зарплати військових. Знайомий військовий розповів, що у Києві в супермаркеті бачив оголошення: шукають охоронця з зарплатою 8 тисяч гривень. Ще й гуртожиток обіцяють в разі потреби. А контрактник має сім тисяч. Кажуть, останнім часом багато військових пишуть рапорти і звільняються зі служби, бо «на цивілці» зароблять більше без ризиків для життя.

— Ця проблема поступово вирішується. Військовослужбовець на передній лінії отримує 15−17 тисяч гривень. Розумію, що це недостатні гроші за ризик життям. (Генерал звертається до нашого водія, щоб уточнити його зарплату. Василь отримує 17 тисяч. Я перепитую його, чи вважає, що це гідна зарплатня. Чоловік каже, що недостатня, але додає, що особисто він — у минулому успішний бізнесмен — чотири роки тому, у перші дні війни, пішов до війська не заради грошей. Зараз в армії і його дружина, і син).

— Зарплати військовим, — продовжує командувач, — залежать від економічної ситуації у державі. Держава платить своїм захисникам наразі стільки, скільки зараз може. 17 тисяч платять не так давно, раніше було ще менше. Але Василь правий, бо основна мотивація українських бійців — не гроші. Таких, хто йде в армію заради грошей, тут зневажливо називають заробітчанами (Василь ствердно хитає головою. — Авт.).

— Знову ж таки, мій знайомий офіцер розповів, що останнім часом рапорти пишуть якраз найкращі, найрозумніші, найбільш самодостатні. Один такий своє звільнення з армії пояснив короткою фразою: «Не хочу бути підпорядкований дурням»…

— Якщо людина пішла в армію, щоб захистити країну від ворога, якщо у неї благородна мета, а не лише звичайне заробітчанство, то вона такого не скаже. Найпростіше свій вчинок пояснити тим, що хтось дурень. Це спосіб зняти зі себе відповідальність, виправдати себе у своїх очах чи в очах друзів. Армія — віддзеркалення суспільства. Тут різні люди. Можуть трапитися і командири — дурні, але якраз зараз командиру-самодуру найважче втриматися на посаді.

Нинішня армія значно відрізняється від тої пострадянської, що була п’ять років тому. Зараз боєць не буде мовчки терпіти таких командирів. Моєї влади достатньо, аби дурня виправити чи звільнити. Щоразу, коли приїжджаю у бригаду чи на опорний пункт, підходжу до солдата і цікавлюся, чи є до мене питання, прохання, чи мають що мені сказати.

— Солдат може боятися вам сказати правду. Ви приїхали і поїхали, а він залишається з командиром…

— З 2014 року ні солдат, ні я нічого не боїмося. На мій мобільний телефонують солдати, і я можу їм зателефонувати. Наприклад, позавчора я телефонував солдату вночі. Він розвідник, служить в одній із механізованих бригад, старший на спостережному посту. Мені дали його номер. Я йому зателефонував, він розповів про проблему (йдеться про потребу додаткових боєприпасів, яку вчора було вирішено). Шкода, що видалив від нього есемес «Дуже дякую», а то показав би вам…

За останні чотири роки в українській армії сталися колосальні зміни. Змінилися і солдат, і командир. І я змінився…

До війни в армії панував «совок». Збройні сили зразка 2013−2014 років будувались за старою «совковою» методологією. Хоч формально армія вважалася українською, але жила за статутами Радянського Союзу. За чотири роки радянщину значною мірою вдалося вичавити з армії.

Війна багато чого навчила. На війні виявляються як найкращі якості людини, так і найгірші. Якщо розумієш, що кожен день може статися непоправне, мимоволі стаєш сам собою, стаєш справжнім. Лицемірство, вірнопідданство, яке панувало в армії радянського зразка, зникає. Зараз командир може багато чого повчитися у солдата.

Але головне, що командир не ховається від проблем солдата. Стало зрозуміло те, що і я солдат, і він — солдат. Ми, по суті, рівні. Лише у мене вище звання, відтак більша відповідальність.

…У цей момент якраз проїжджаємо черговий блокпост. Пан Сергій звертає мою увагу на нього. Каже, це один з восьми блокпостів, які йому за два місяці вдалося осучаснити, привести до цивілізованого вигляду. Бо раніше тут навіть не було де справити природну потребу, вже не кажучи про сучасні технічні засоби. Наприклад, зараз, перевіряючи авто, можна одразу виявити, чи воно не було викрадене, чи водій не мав проблем із законом.

— З 30 квітня АТО змінилося на ООС, відповідно, змінилися і повноваження керівника операції. Керівництво ЗСУ перейшло від СБУ до командувача Об’єднаних сил. Тепер армія займається не лише суто військовими операціями, а й гуманітарною сферою. Ви отримали значно більше повноважень і, відповідно, влади, ніж ваш попередник. З вами тепер мусять узгоджувати навіть кадрові призначення у військово-цивільних адміністраціях. Чи не завеликий тягар, і чи це не відволікає вас від безпосередньої роботи? Чи не стали вам більше телефонувати з різними проханнями?

— Якщо, наприклад, хтось із політиків хоче зі мною зустрітися, то скеровую їх до свого безпосереднього керівництва, нехай там дають дозвіл. Зрештою, політикою ми не займаємося.

— До речі, про політику. Вчора я була у Сєвєродонецьку і мене вразив один біґборд, розташований при трасі на в’їзді на в’їзді до міста. На ньому величезне гасло: «Уберем Петра — остановим войну» і портрет так званого лідера Соціалістичної партії Іллі Ківи. З іншого боку — той самий портрет, але з новим гаслом: «Украина без Петра». Не впевнена, що такі біґборди можуть спокійно стояти, тим паче у прифронтовій зоні. Інформаційна війна — це суттєва складова нинішньої гібридної війни. Чи такі біґборди є законними? Чи вашої влади достатньо, аби не допускати таких антидержавних закликів, які співзвучні з тезами російської пропаганди?

— Дякую, що звернули на це увагу… До 9 травня один народний депутат з Опозиційного боку (Олександр Вілкул. — Авт.) також розмістив біґборди з гаслом «Танки грязи не боятся». Патріотично налаштовані громадяни замазали ці слова. А у правоохоронних органів були до цього політика питання, які танки він мав на увазі і якої «грязи» вони не бояться…

— Чи займаєтесь ідеологічною деокупацією регіону?

— Так, займаємося. Спілкуюся з місцевими керівниками ЗМІ щодо їхнього впливу, зокрема і на території, які тимчасово нам не підконтрольні. Крім того, зараз до складу Збройних сил з Державної служби зв’язку і захисту інформації передали обладнання, яке глушить телебачення з боку тимчасово окупованих територій.

Найкращий спосіб впливати на свідомість місцевого населення — це демонструвати ефективну роботу влади, аби люди бачили, що життя поліпшується, щоб могли порівняти.

Я започаткував гуманітарний проект «Допомога-Схід». Цей проект народився, коли я побував у школі в селі Тошківці. Стоять переді мною учні, якраз кінець навчального року. Що я, як військовий, можу їм дати? І я пообіцяв посприяти в організації відпочинку дітей на морі. Нам вдалося це організувати. Після відвідування школи я пішов у місцеву поліклініку. Запитав, чим їм можемо допомогти.

В результаті залучили інші області, які організували допомогу цій поліклініці. Політика нехай незначної, але конкретної допомоги, дуже важлива.

«Ви зараз чудова мішень для снайпера…»

…Тим часом під’їхали до контрольно-пропускного пункту «Станиця Луганська». Враження від самого селища, де досі багато розбомблених будинків, гнітюче. На пішому переході цього дня людей, на диво, небагато.

Зазвичай тут довжелезні черги з обох боків, а цього разу лише з десять чоловік. Прикордонники пояснюють такий спокій тим, що це святковий день (День Конституції). (Репортаж з КПВВ «Станиця Луганська» та із самого селища читайте в одному з найближчих номерів «ВЗ»).

…Сідаємо з генералом у машину і їдемо до наступного пункту — Луганської ТЕС, що розташована поблизу знаменитого селища Щастя, де у 2014-му велися запеклі бої. Їхати туди — хвилин 20, дорога — жахлива, яма на ямі. Таких поганих доріг, як на Луганщині і Донеччині, я ніде не бачила. Списувати це на війну вже не випадає. За мирний час ремонт доріг можна було би сто разів зробити, було би бажання і гроші. Запитую про це генерала.

Погоджується, що дороги — ніяк не другорядне питання.

Машина під’їжджає до Луганської ТЕС. Це величезна махина, яка забезпечує електроенергією не лише усю Луганську область, підконтрольну Україні, а й на тимчасово окуповані території. Саме туди ми і вирушаємо.

Генерал просить тут не робити фото та відеозйомки, бо ворог потім може використати це проти нас. Заходимо на територію електростанції.

Поруч з працівниками, вдягненими у комбінезони з абревіатурою ДТЕК (ТЕС свого часу приватизував Ринат Ахметов), на станції багато військових. Нас зустрічає командир підрозділу. Тісним ліфтом піднімаємося на дах станції. Один з охоронців командувача каже мені, що я «не по сезону вдягнена». Річ у тім, що дорогою до ТЕС у машині я випросила у генерала дозволу зняти бронежилет. Того дня я була вбрана у білу футболку. «Ви зараз чудова мішень для снайпера», — чи то пожартував, чи то серйозно сказав військовий і порадив мені йти поруч з ним, щоб він мене прикривав собою.

З даху чудово проглядається ворожа територія, яка починається одразу за річкою Сіверський Донець. До речі, часто під виглядом мирних рибалок там сидять ворожі розвідники. Наші їх не чіпають, спостерігають. Ті, відповідно, стежать за нашими хлопцями. З даху станції у бінокль добре видно ворожі спостережні та опорні пункти, будь-які пересування сил противника. Ось така взаємна гра на нервах. Останнім часом до активних дій російські бойовики не вдаються, але, як сказав один із військовослужбовців, від ворога у будь-який момент можна очікувати чого завгодно — «від порушення Мінських домовленостей до провокацій та широкомасштабних дій».

«Якщо протягом години не поміняють моїх людей, то зі мною автомат, і я знаю, де ви, пане генерале, знаходитесь»

Надивившись краєвидів з даху ТЕС, повертаємося у селище, де на нас чекає обід. Дорогою продовжуємо інтерв’ю.

— Яке ваше найяскравіше враження за понад чотири роки війни? Що найбільше закарбувалося у пам’яті?

— Це був гарячий період з кінця вересня до початку грудня 2014 року. У цей час займався обороною Донецького аеропорту. Там був старший з позивним «Редут», він зараз Герой України. На початку жовтня йшли запеклі бої. «Редут» був поранений, поранення зазнали і його підлеглі.

Я говорив з ним телефоном, це було під вечір, година шоста-сьома. Я кажу йому, що протягом години прибуде заміна. А він мені у відповідь кричить: «Якщо протягом години не поміняють моїх людей, то зі мною автомат, і я знаю, де ви, пане генерале, знаходитесь».

— Що мав на увазі?

— Що прийде по мене! Але я розумів, що сказано це було в емоціях, у запалі. Там йде бій, на його очах гинуть хлопці… Потім вибачався за ці слова. Я сказав, що немає за що вибачатися, у мене з головою все в порядку, все розумію. Ми з ним і сьогодні друзі…

— А яке найбільше розчарування в людях пережили за цей час?

— І таке було. Це також стосується оборони Донецького аеропорту. Не буду називати прізвища цієї людини. Він мав замінити старшого по аеропорту. Перед тим мав приїхати до мене, але чомусь дуже довго їхав. Потім у моєму кабінеті переконував мене, що йому не обов’язково туди їхати, що там є старший. Потім запропонував, щоб я туди їхав. Я сказав, що без проблем, поїхали вдвох. Але і це його не влаштовувало. Закінчилося все тим, що я віддав розпорядження, щоб був там під ранок. А він все одно туди довго не заїжджав. Я відстежував його мобільний телефон…

Врешті-решт приїхав на летовище, дав старшому слухавку, щоб той сказав мені, що він тут. Після цього сів у БТР і поїхав звідти.

— І якою була подальша доля цієї «сміливої» людини?

— Ну… Він зараз не на керівній посаді. Скажемо м’яко, доля його зовсім не така, якої він очікував.

— Ви постарались?

— Постаралися ті, хто дізнався про його тодішню поведінку. Він не був моїм безпосереднім підлеглим. Був з іншої, скажімо так, структури, але ця структура була у складі Збройних сил. Його мені передали у підпорядкування лише на час виконання цього спецзавдання.

«Путіну широкомасштабна війна не вигідна»

— Останнім часом багато аналітиків говорять, що після Чемпіонату світу з футболу Путін може піти на чергове загострення на сході. Дехто припускає, що можливе і повномасштабне вторгнення.

— Якщо такі ознаки будуть, мені стане про це відомо одразу. Але Путіну широкомасштабна війна не вигідна. Його мета — залишити Україну у сфері свого впливу. Йому вигідно шантажувати Україну за придністровським сценарієм. Саме для цього він і розпочав конфлікт на сході. Але сам Путін не усвідомлює, якої катастрофічної помилки припустився: власними руками цілу націю зробив своїми лютими ворогами, ворогами російської держави. Український народ, пам’ятаючи, які жертви принесла йому ця війна, ніколи не пробачить цього і буде мститися. Путін мимоволі згуртував і загартував українську націю.

— Більшість експертів вважають, що цей конфлікт надовго. Чи все-таки є шанси, що війна може швидко закінчитися?

— (Пауза). Вважаю, є чималі шанси, що війна може закінчитися швидко.

Найбільша мрія — виспатися

…У штабі бригади на нас чекав обід — борщ, каша з м’ясом, порізані свіжі огірки з помідорами. Борщ я з’їла з апетитом, а ось кашу залишила. В таку спеку хотілося лише пити. Командувач був не такий перебірливий у їжі, його тарілки залишились порожніми. Один з охоронців попередив, що вертоліт вже підлітає, час виходити. Дорога назад мені здалася коротшою.

Можливо, тому, що вже не було так страшно летіти, почувалася значно безпечніше. З’явилося відчуття, що ледь не кожен день цим вертольотом літаю.

Повертаємося у штаб. Генерал робить коротку екскурсію: показує спортзал у підвалі, їдальню, яку його заступник оформив в українському стилі, і вона нагадує шинок. У довжелезному коридорі — портрети усіх Героїв України, які здобули високе звання на цій війні. У кабінеті показує книги, які читає у вільний час, точніше, які планує прочитати, бо вільного часу наразі не має.

Насамкінець запитую командувача, коли зазвичай лягає спати. Каже, не раніше 12-ї ночі, а вже о шостій — підйом, коротеньке тренування у спортзалі, традиційна нарада і знову переліт вертольотом на передову. Тому найбільша мрія генерала Наєва — виспатися.

На прощання дарує мені пляшку італійського вина. Каже, воно не дороге, але смачне. Домовляємося випити його разом після перемоги…

Львів — Зона Операції Об'єднаних Сил

Усі фото авторки