“Мама згадувала, як польські жандарми обливали нафтою збіжжя українців...”
Галичани похилого віку стривожені тим, що у Польщі руйнують добросусідські відносини з Україною
Кілька днів тому мав розмову з подругою своєї покійної мами — 86-річною Дарією Федунь. Незважаючи на поважний вік і надокучливі болячки, ця пенсіонерка випромінює жагу до життя, вражає ясним розумом, пам’яттю, доброзичливістю. Її досі цікавить усе, що відбувається у рідному селі, в Україні і в світі. Не пропускає жодного випуску теленовин, дає свою оцінку подіям і фактам — бо сама багато чого пережила. У 50-х побувала у застінках енквадистів, пережила довгу розлуку з батьком, якого радянська влада як хуторянина вислала на Сибір. Нині Дарія Степанівна стривожена тим, що у Польщі руйнують добросусідські відносини з Україною. Каже: у різні роки всяке було між нашими народами, за Незалежності, дякувати Богу, втихомирилося, ми міцно подружилися, про колишню ворожнечу забули. А тепер у Варшаві знову безпричинно сіють вітер...
- Шкода, що дехто у Польщі починає котити бочку на нашу державу, - бідкається моя співрозмовниця. - Українці старшого віку можуть багато чого пригадати такого, що поляків зовсім не прикрашає. Коли до війни їхні предки панували у західній Україні, наші люди вмивалися сльозами. Моя мама Палана розказувала: іде український хлопець у вишиванці, а його ровесники-поляки підскакують і “з м’ясом” рвуть кутасики на сорочці. Дуже їх нервував наш національний одяг...
Пані Дарка продовжує:
- Мама моя походила зі села Котова на Бережанщині. Пригадує: прийшли якось польські жандарми до стодоли одного господаря, побачили там зібране ним з власного поля жито, пшеницю, а з боку — відро чорниць, яке ґазда купив, щоб поправити здоров’я. Поляки змішали ті чорниці з нафтою (так у Галичині колись називали гас, який використовували у лампах — І. Т.) і облили цим усе збіжжя. Ніхто вже не споживав того змарнованого зерна. Навіть пісню таку було складено:
“В однім куті — жито, в другім — пшениця
А на них виляли нафту і чорницю.
Будем браття знали, будем пам'ятали,
Як у тридцятім році ляхи панували”.
- А ще не один в нашому районі пам’ятає, - продовжує Дарія Степанівна, - як у Бережанах польські гімназисти зробили трумло, написали на ньому “юш змарла Україна”, в середину поклали свинячу голову - і носили цю труну по вулицях... Жили між українцями добрі поляки, але й були дуже злі. Знаю, у війну прийшли вони якось з Містечка на на наш хутір. Мама тоді були самі вдома. Зайшли поляки до хати, а біля грубки на купці - шкарлупини від яєць. Один поляк голосно заматюкався і кричить: “Ту билі бандери! Яя випіли, шкатули позоставілі”. А потім узяв і вдарив маму прикладом - відразу вибив їй чотири зуби...
- Українці у ті часи не мали жодної влади, - завершує пані Дарка.- Польща тримала нас не в руках - у зубах. Не дуже можна було й оборонитися - поляки наповнювали українцями тюрми так само, як пізніше робили це москалі. Не хотілося би про це згадувати, бо жаль заступає очі. Але як поляки будуть українців ганьбити, люди нашого покоління почнуть говорити про пережиті за польської влади жахіття...
