Одні відсиділи у в’язниці, інші переляком відбулися, а Звягільський ще й Героя отримав...

Після дощу генпрокурорських подань на депутатів (у списку вже розглянутих Верховною Радою - «заявки» на Борислава Розенблата, Максима Полякова, Андрія Лозового, Олеся Довгого, Євгена Дейдея, Михайла Добкіна) й обіцяної на осінь зливи можна ставки робити на те, скільки фігурантів цих «чорних списків» змінять ділові костюми на тюремні роби. Ні останні хроніки з парламенту (жоден зі шести «поданців» не опинився у СІЗО), ні архіви зі справами нардепів, яких за роки Незалежності позбавляли парламентського імунітету, не обнадіюють. За 26 років реальні тюремні строки отримали лише троє з депутатської касти.

Спершу корупцію впаяли, потім індульгенцію дали

84-річний Юхим Звягільський у Верховній Раді — як перехідний прапор: зі скликання у скликання перекочовує. Перервати «вічне» депутатство «прадіду донецького клану» лише раз довелося. Точніше, за нього це парламент зробив. У листопаді 94-го, за поданням тодішнього ген­прокурора Владислава Дацюка, Верховна Рада проголосувала за позбавлення Звягільського депутатського імунітету. Колишньому в. о. прем’єра, який на той час у Верховній Раді засідав, інкримінували зловживання владою і розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах. Звягільскому світило від 10 до 15 років за ґратами. Але він навіть поріг СІЗО не переступив, вчасно взявши курс на землю обітовану. Поїхав нібито у відпустку, а повернувся через три роки — після того, як Верховна Рада скасувала постанову про позбавлення його недоторканності. Повернення «блудного нардепа» пов’язували з негласним «помилуванням» від президента Кучми, стараннями якого буцімто і з’явилася справа Звягільського («тьорки» між ними почалися, коли Кучма був прем’єром, а Звягільський — першим віце-прем’єром). Звягільський гарантував Банковій лояльність (у першому ж «післяізраїльському» інтерв’ю заявив, що вважає кучмівські реформи правильними) в обмін на індульгенцію. Услід за прощенням ще й звання Героя України отримав — як подарунок на 70-річчя.

Обіцяв повернутися, але навіть матір поховати не приїхав

Другим у списку «доторканних» став екс-прем’єр Павло Лазаренко. Йому інкримінували розкрадання держмайна в особливо великих розмірах, відмивання коштів, отримання хабарів... Через три дні після того, як 17 лютого 1999 року Верховна Рада проголосувала за позбавлення його депутатського імунітету, Лазаренко «сплив» у США. Але замість політичного притулку, на який сподівався, отримав спершу ліжкомісце у центрі для нелегальних мігрантів (після затримання в аеропорту Нью-Йорка за порушення візового режиму), а потім - звинувачення у відмиванні коштів та шахрайстві. Вирок — дев’ять років позбавлення волі (прокуратура наполягала на 18-ти), плюс — 10 мільйонів доларів штрафу. У неволі (значну частину присудженого терміну Лазаренко провів не у тюремній камері, а на домашніх харчах — у своєму помешканні в Сан-Франциско) екс-прем’єр встиг вдруге одружитися і тричі батьком стати. Вийшовши на свободу у листопаді 2012-го, заявляв про плани повернутися на батьківщину. Але ні грошей Лазаренка, ні його самого в Україні досі не дочекалися. Екс-прем’єр навіть на похорон матері прилетіти не ризикнув (84-річна Дарія Яківна так і не побачила сина - померла у листопаді 2015-го).

До вироку не дожив

До приземлення у депутатському кріслі Микола Агафонов керував агрофірмою, яка згодом фігурувала у лазаренківських справах як один з інструментів для махінацій з держкредитами і примноження сум на рахунках, пов’язаних з екс-прем’єром іноземних компаній. Проти підприємливого аграрника порушили кримінальну справу за звинуваченнями у розкраданні державних коштів, приховуванні валюти, махінаціях з використанням подвійної бухгалтерії. Але до суду не дійшло. Після отримання Генпрокуратурою згоди на притягнення Агафонова до кримінальної відповідальності (22 червня 2000 року) він провів у СІЗО лише кілька місяців. Через проблеми зі здоров’ям нардепа звільнили під заставу, а справу призупинили. У вересні 2002-го Агафонов помер у лікарні, не прийшовши до тями після інсульту і коми.

За шість років тюрми відсудив 108 тисяч євро

Депутатський мандат, який отримав пізніше, ніж статті за халатність і зловживання службовим становищем, від ґратів Віктора Жердицького не врятував. Колишнього керівника «Градобанку», через який здійснювалися виплати остарбайтерських компенсацій (українцям, котрих у роки Другої світової війни вивезли до Німеччини на примусові роботи), заарештували у Гановері. За звинуваченням у нецільовому використанні згаданих виплат (йшлося про 4 мільйони німецьких марок). В екстрадиції нардепа (на той час ВР вже позбавила його парламентського імунітету) Україні відмовили. Вирок німецької Феміди — п’ять років 10 місяців позбавлення волі. Відсидівши, Жердицький повернувся в Україну — у 2005-му. А ще через рік, задіявши важку адвокатську артилерію, домігся скасування вердикту німецького суду і виплати 108 тисяч євро компенсації.

Справу проти нього Жердицький назвав замовною. За її лаштунками, мовляв, стояв транснаціональний цементний картель за участю німецьких і французьких кампаній, які, за сприяння тодішнього вищого керівництва України (включно з президентом Кучмою) намагалися заволодіти акціями цементних заводів, які належали «Градобанку».

Сів за душогубство, вийшов за зразкову поведінку

Полювання на дичину «голованівському князьку» Віктору Лозінському видалося замало. Жертвою нардепа і його прокурорсько-міліцейської компанії став 55-річний житель Кіровоградщини Валерій Олійник. Чоловіка спершу підстрелили, а потім ще й машиною чавили. Холоднокровне вбивство Лозінський подав як самооборону. Не відставали у цинічних заявах і його колеги по фракції (до ВР пройшов від БЮТ), пропонуючи нагородити «відважного нардепа» за знешкодження браконьєра. Справа набула такого резонансу, що Верховна Рада проголосувала за позбавлення Лозінського мандату (за наполяганням керівництва БЮТ він написав заяву про складання повноважень). Розжалуваний нардеп зник, а через вісім місяців здався правоохоронцям.

Справа Лозінського стала яскравою ілюстрацією «привілейованого» правосуддя по-українськи. Спершу убивці дали 15 років. Потім строк скоротили на рік, далі — ще на чотири. Була навіть спроба «виписати» Лозінського з колонії на волю (через три роки відсидки) — нібито за станом здоров’я. Однак довго погуляти екс-нардеп не встиг: після розголосу історії про його сумнівне звільнення така шумиха здійнялася, що довелося «хворого» назад у камеру повертати. Але до кінця терміну Лозінський у колонії не затримався. За законом Савченко, йому вкоротили строк, а потім достроково звільнили — за зразкову поведінку. Зробили презент до дня народження, в який Лозінський і вийшов на волю (6 квітня 2016-го). Прокуратура оскаржила рішення суду про умовно-дострокове звільнення екс-нардепа. Але про повернення Лозінського на нари нічого не чути. Як і про те, чи повернувся він із закордонного відпочинку, який влаштував собі після звільнення. І прикордонники, і силовики лише розводили руками: рішення суду про заборону на виїзд не було, тож Лозінський, мовляв, мав повне право полетіти за кордон.

З Верховної Ради — у спікери «Новоросії»

Ті, хто сподівався, що після Революції гідності «режимники» Януковича і сепаратисти-посіпаки косяками на нари підуть, швидко розчарувалися. Чимало тих, за ким тюрма плакала, навіть тікати з країни не поспішали. Ба більше — на дострокових парламентських виборах депутатською «бронею» обзавелися. Єдиним, з кого її зняли за звинуваченням у сепаратизмі, став екс-«регіонал» Олег Царьов. Але коли Верховна Рада дала добро на його доторканність й арешт, брати під сепаратистські рученьки вже не було кого. Після втечі Царьов на дві нових «родіни» бурхливу діяльність розвів: «задєлався» спікером парламенту примарної «Новоросії» і штатним коментатором для «раша»-ТБ. У перервах між ратними трудами на благо «русского міра» Царьов перечитує повідомлення про виклики його до української Феміди, яка максимум, що може, то це засудити самозваного «спікера» заочно.

«Біжи, Клюєв, біжи!»

Поки старший з братів Клюєвих, екс-секретар Раднацбезу і керманич президенської Адміністрації Януковича, обживався «за порєбріком», молодший у Верховній Раді відсиджувався. Поки у Генпрокуратурі «пред’яву» не підготували, звинувативши клюєвське «братство» у привласненні ВАТ «Завод напівпровідників» та фінансуванні його за гроші, перерозподілені із захищених статтей бюджету. Ось тільки з поданнями до парламенту на затримання й арешт Сергія Клюєва у ГПУ не поспішали - попросили у ВР лише дозволу на зняття депутатської недоторканності.

Поки у Верховній Раді на кнопки тиснули, Клюєв до аеропорту поспішав — на рейс до Відня. Прикордонники нардепа завернули. Пообурювавшись, Клюєв заявив, що втікати не збирався: в Австрії у нього справи, мовляв, були. Попри клятвені запевняння, що не ховатиметься і ходитиме на всі допити, вже наступного дня екс-«регіонал» ні у Верховній Раді, ні у ГПУ не з’явився. Одні підозрюють, що у Генпрокуратури був свій інтерес у втечі Клюєва. З такими, мовляв, доказами, які слідство пришпилило до звинувачень, справа у суді розвалилася б (що вдарило б не лише по ГПУ, а й персонально по тодішньому генпрокурору Шокіну). Прихильники другої версії схиляються до того, що прокуратуру використали як дієвий «аргумент» для більшої зговірливості Клюєва. Ціна питання — бізнес-активи (на чию користь, здогадатися неважко) в обмін на свободу, точніше — на «вольну» для втечі з України.

Парламент відібрав — суд віддав

Екс-комбат «Айдару» Сергій Мельничук, якого позбавили депутатської недоторканності того ж дня, що і Клюєва (Мельничуку інкримінують розбій, катування, викрадення людей), - знову у статусі недоторканного. Верховний суд визнав, що процедура зняття з нього імунітету відбувалася з порушенням Регламенту. Рішенням Феміди поновив свою депутатську «броню» і нардеп від Радикальної партії Ігор Мосійчук. Після демонстрації у Верховній Раді «кіно» про те, як Мосійчук «дєла рєшав», і результативного голосування за внесенні ГПУ подання «вилоносця» просто у сесійній залі затримали. За статтями, які йому інкримінували, до 12 років тюрми набігало. Але замість вироку у справі прозвучав інший вердикт - про незаконність рішень щодо зняття з Мосійчука недоторканності, його затримання й арешту.

2016 року список «доторканних» поповнили «газовий нардеп» з «Волі народу» Олександр Онищенко і «опоблоківець» Вадим Новинський. Але і тут Генпрокуратурі, крім результативних подань, особливо нічим похвалитися. Онищенко — у бігах, Новинський — на вільних депутатських хлібах.