Марчук: "Україна не може бути мостом між двома системами"

  • 31.01.2015, 09:56
  • 1 304

Україна підійшла до критичної межі свого майбутнього існування

Я це підкреслюю, бо знаю військовий стан не тільки на Донбасі, а в цілому в Україні, і головним чином з точки зору того, що робила Росія до початку агресії проти України і що робить сьогодні. Думаю, нині для багатьох вже не потрібні розвідувальні дані, щоб зрозуміти, що планує Росія на майбутнє, оскільки вона багато чого вже не приховує.

Більше того: підписана в грудні минулого року президентом РФ Путіним нова воєнна доктрина Росії оголила все. Там вже немає жодних таємниць. На дев?ятнадцяти сторінках цієї доктрини Росія розкрила технологію, яку вона по суті вже використала в агресії проти України у 2014 році. Перед українською владою у зв?язку з цим виникає дуже багато непростих завдань. Але так само багато завдань постає і перед нашим суспільством, громадянами України всіх національностей.

Українська держава, якщо глянути на карту, знаходиться між двома військово-політичними блоками. Всі наші сусіди на заході — члени НАТО. Я не включаю до них Молдову. Вона південніше. Але й вона — не в євроатлантичній, а у європейській інтеграції — нас випередила. З іншої сторони, з півночі і сходу, другий блок — Організація договору з колективної безпеки (ОДКБ) на чолі з Росією. Україна знаходиться між двома найпотужнішими у світі військово-політичними системами, які перебувають не тільки в конкурентному, а й протиборчому стані. І тому залишатися далі Україні посередині між цими двома гігантськими блоками та при цьому бути, як дехто каже, мостом між ними, неможливо. Уже хоча б тому, що на мосту люди не живуть, по ньому ходять всі, хто хоче, куди і як хоче.

Отже, Україна постала перед важким вибором. Але цей вибір необхідно зробити. Я приведу кілька слів з базового документа НАТО, свого роду конституції альянсу. Цитую для того, щоб розвіяти страхи, які накручує пропагандистська, політична, дипломатична машини Росії. Страхи про те, що НАТО — це кошмар. Приводжу цитату з Вашингтонського договору, з якого почалася система безпеки НАТО: «Країна-претендент має відповідати базовим принципам Вашингтонського договору. Від країни-претендента вимагається:

Вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом.

Демонструвати відданість принципам верховенства права та прав людини.

Вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти і зовнішні територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикції відповідно до принципів ОБСЄ та з метою прагнення до встановлення добросусідських відносин.

Встановлювати належний демократичний та цивільний контроль над своїми збройними силами.

Утримуватись від загрози силою чи застосування сили будь-яким методом, що не відповідає меті ООН. Сприяти розвитку мирних та дружніх міжнародних відносин шляхом зміцнення своїх вільних інститутів та завдяки сприянню і зміцненню стабільності й благополуччя. Продовжувати надавати цілковиту підтримку та брати участь у Раді євроатлантичного партнерства, Програмі «Партнерство заради миру» та розвитку співробітництва з країнами-партнерами, що не є членами НАТО.

Демонструвати відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя через дотримання принципів економічної свободи, соціальної справедливості та відповідальності за охорону навколишнього середовища, брати участь у роботі установ альянсу як країни-партнера».

Ми бачимо, які вимоги до країни, яка ще не входить в альянс. Йдеться про щойно названі дві програми, головною з яких є «Партнерство заради миру». У ній Україна бере участь ще з 1994 року, коли Президентом був Леонід Кравчук. Згадаймо: 1994-ий — це вже складні відносини з Росією, це вже загострення кримської ситуації, це дуже непрості стосунки з Борисом Єльциним, не дивлячись на зовнішню начебто благополучну картинку контактів з ним. Уже тоді,за ініціативи Леоніда Макаровича, починається участь України у програмі «Партнерство заради миру».

Названі принципи НАТО діють до сьогоднішнього дня. Скажіть, будь-ласка, що в цих базових принципах неприйнятно для України і що тут лякає Росію чи будь-кого іншого з наших сусідів? Нічого! Більше того: документ передбачає, що будь-який кандидат і претендент має дотримуватися цих принципів, і це має бути не задерикуватий півень, який свариться з усіма сусідами.

Чому такі принципи і такі вимоги? А тому, що Північноатлантичний альянс — це свого роду великий аристократичний і престижний клуб багатих, сильних, демократичних держав. Вони створили цей клуб, цей альянс для того, щоб безпековий елемент був забезпечений так, щоб прості люди про нього не думали, щоб всі країни-члени НАТО займалися розвитком, прогресом, а військовими справами, які гарантують безпеку, займалися спеціалісти. І це не є демонстрацією сили. Це — компонент безпеки.

У зв?язку з цим я хотів би наголосити. Ми маємо розуміти складність проблеми вступу України в НАТО. Двадцять вісім членів альянсу — різні. Ми добре знаємо, як ставляться до наших проблем через агресію Росії США, Великобританія, Німеччина. Але водночас знаємо і заяви президента Чехії Земана, деяких інших, не кажучи вже про висловлювання таких відомих особистостей, як Генрі Кіссінджер. Навіть Михайло Горбачов, якого теж, на превеликий жаль, «занесло», коли він заявив, що Захід має змиритися з тим, що Крим тепер вже російський.

Таким чином, ми повинні розуміти наступне: процедура приєднання до НАТО досить складна і довготривала. І за вимогами, і технологічно. Мені довелося майже чотири роки очолювати Державну комісію по співпраці з НАТО. І ми тоді пройшли значний шлях. Так, у 2002 році була прийнята і введена в дію Указом Президента України нова стратегія Україна — НАТО, якою передбачалась можливість вступу нашої держави до Північноатлантичного союзу. Після цього в Україні побували посли всіх країн альянсу на чолі з Генеральним секретарем НАТО Джорджем Робертсоном і було проведено засідання Комісії Україна — НАТО, у тому числі й у цілому ряді областей, зокрема і на Донеччині. Мені якраз довелось тоді проводити з Робертсоном круглий стіл саме в Донецьку.

У 2003 році Верховна Рада прийняла Закон про основи національної безпеки. Я його проводив і в профільних комітетах, і в залі Верховної Ради. Цим Законом була передбачена можливість вступу України до НАТО. Там було зафіксовано, що в інтересах забезпечення національної безпеки Україна в майбутньому може приєднуватися до військово-політичних блоків, зокрема, до Північноатлантичного союзу при збереженні добросусідських стосунків з Росією, іншими країнами СНД. Крім того, Президент Леонід Кучма у 2004 році після прийняття на РНБОУ ввів у дію нову редакцію воєнної доктрини, і в ній було записано те саме, що й у вже згаданому законі. Отже, уже в 2002 — 2003 роках в Україні була правова база для вступу в НАТО. Від неї сьогодні необхідно стартувати до нового етапу непростих переговорів щодо нашого членства в альянсі. Без приєднання до альянсу Україна не може гарантувати свою безпеку. Останні події у Криму і в Донбасі, віроломна агресія Росії і нинішня політика й поведінка її керівництва не залишають Україні іншого вибору.