Передплата 2024 «Добра кухня»

Берегове – під протекторатом Угорщини?

У цьому закарпатському містечку українці почуваються не у своїй тарілці

Закарпатська обл.

Від закарпатського містечка Берегового лише кілька кілометрів до українсько-угорського кордону. Цих кількох кілометрів цілком достатньо, щоб “відчути різницю”, тобто повною мірою зрозуміти, що ми на рідній землі. Дорога до Берегового (а це, між іншим, міжнародна траса) густо всіяна ямами. Швидше як 20-30 км на годину їхати не можна, просто небезпечно, є ризик втратити колесо. Але щойно ми заїхали у Берегове, знову відчули, ніби повернулися в Угорщину. Ні, дороги ліпшими не стали. І це чи не єдина принципова відмінність.

Раніше у Береговому я не була. Тому угорські прапори на будівлях, а особливо на приміщенні міськради, вивіски та таблички з назвами вулиць угорською мовою мене дуже подивували, навіть шокували. Цікаво, що на таблички гроші є, а на латання ям — хронічно бракує...

На виїзді з міста ми зупинилися на заправку. Зайшли заплатити за бензин і кілька хвилин слухали, як продавець і прибиральниця про щось між собою жваво говорять. Звісно, угорською. До нас продавець теж звернувся угорською, коли ми відповіли українською, перейшов на державну. Щоправда, говорив дуже смішно (але не так смішно, як Азаров), видно, українською розмовляє рідко.

Берегове — єдине місто Закарпаття з населенням майже 30 тисяч чоловік, де переважна більшість жителів угорської національності. Місто давнє, його заснував в 1063 році угорський принц Ламперт, отримало назву Лампертсас. 1499 року вперше згадується як Береґсас (угорці і досі так його називають). Береговим називається з 1920 року, коли за рішенням Тріанонського договору місто увійшло до складу новоствореної Чехословацької держави. Через неповні два десятиліття за рішенням Віденського арбітражного суду 2 листопада 1938 року місто знову відійшло до Угорщини, і влада повернула йому назву Береґсас. Щоправда, протрималася вона недовго, в 1945 році місто разом з усім краєм стає частиною Української РСР у складі Радянського Союзу, і йому знову повертають назву Берегове.

Угорською тут розмовляли завжди. До 1910 року місто майже повністю було угорським — угорці становили 96,1% населення. Але угорські прапори почали вивішувати недавно. Проугорські настрої тут підживлюють не лише самі сусіди, а й місцеві політики. Донедавна мером міста був такий собі Іштван Гайдош. На торішніх парламентських виборах став народним депутатом від Партії регіонів (у списку посідав 74 номер), тому 2 червня у місті будуть позачергові вибори міського голови. Іштван Гайдош є очільником Демократичної партії угорців України (колишній функціонер СДПУ(о) на Закарпатті). Він — угорець, як кажуть, з крові і кості, його рідною мовою є угорська, тому зрозуміло, що у Береговому він як міський голова робив усе, аби угорська почувалася тут домінуючою мовою. З його ініціативи восени 2010 року було проведено місцевий референдум про перейменування міста на угорський манер у Береґсас (хоч на залізничному вокзалі Берегового давно є вивіска й Beregszasz). Явка на референдумі була низька, менш як 48 відсотків: підтримали ідею перейменування 4 688 берегівців, проти висловилася практично така ж кількість — 4 358. Жодного наслідку референдум не мав, бо такі рішення ухвалює Верховна Рада. Але перед мадярами міський голова вислужився.

Саме Берегове було першим містом, де після ухвалення у Верховній Раді скандального закону Ківалова-Колесніченка регіональною мовою стала не російська. За те, аби угорська стала “регіональною”, проголосувала більш як половина депутатів міської ради. Після цього рішення міська влада вирішила, що й при доборі кадрів до мерії треба ввести екзамен на знання угорської. Тому не дивно, що українці в Береговому почуваються не у своїй тарілці. Щоб не бути білими воронами, змушені вчити угорську. На одному закарпатському сайті, на форумі, прочитала такий допис:

«До мене часто підходять клієнти і розмовляють лише угорською (розповідає працівниця банківської установи у місті Береговому і просить не називати її імені). Прошу розмовляти українською, адже іншою не володію. У відповідь чула, що живу в угорському місті — мушу знати угорську. Для мене це звучить абсурдно, адже я українка, живу в Україні — чому мене змушують вчити іншу, чужу мені мову? Якщо депутати прийняли рішення про угорську регіональну — нехай визнають тоді регіональною і українську, аби українці не почувалися у Береговому зайдами і чужинцями...».

Угорські державні прапори і таблички з назвами вулиць мовою іншої держави для мене також абсурд. Проукраїнські політичні сили з цим явищем намагаються боротися, але наразі марно. Так виглядає, що Берегове повністю під протекторатом сусідньої держави, яка, зокрема, вкладає чималі кошти і у відновлення місцевих архітектурних пам’яток, більшість яких у вкрай занедбаному стані. За кошти угорських спонсорів реконструюють найгарнішу будівлю міста — колишній Палац правосуддя, нинішній Закарпатський угорський інститут. До речі, на його фасаді також майорить угорський прапор, а лекції тут читають переважно угорською мовою.

Мадяри активно видають закарпатцям угорські паспорти. На Закарпатті щонайменше 10 тисяч місцевих жителів (думаю, реально значно більше), окрім українського, мають і угорський паспорт. Хоч Конституція України передбачає можливість лише одного громадянства, якихось реальних механізмів забезпечити виконання цієї правової норми чи суттєвих санкцій за її невиконання немає. Проукраїнські сили вимагають від СБУ розслідування випадків подвійного громадянства не лише серед простих жителів, а й серед чинних нардепів. Але хто їх слухає...

Та найцікавіше те, що у Береговому діє офіс-приймальня угорського депутата від партії Йоббік Бейли Ковача. Ультрарадикальна партія Йоббік виступає за створення «Великої Угорщини» на теренах «угорських етнічних земель» — України, Румунії та Словаччини. Вона лобіює і створення автономії для угорців, які мешкають у сусідніх державах. На Закарпатті, зокрема, йдеться про створення так званого Притисянського автономного району, де угорці будуть домінувати.

На всі ці ініціативи українська держава багато років закриває очі, бо така, вибачте, держава. У влади інші проблеми: політичні в’язні, боротьба за ресурси... А те, що країну потроху розчленовують, неприховано підживлюючи сепаратистські настрої, по суті, посягають на національний суверенітет, їй байдуже. А все, мабуть, тому, що нічого українського у цієї влади немає.