Юрко працював у нелегальних шахтах по 12 годин!

Скандальний фільм «Шахта №8», який у 2008 році зняла естонська журналістка Мар’яна Каат, досі є предметом дискусій. Стрічка показує життя 15-річного Юрка у місті Сніжне Донецької області, який самотужки забезпечує їжею двох сестер і матір. Хлопець був змушений щодня ризикувати життям — спускатись у нелегальні шахти-копанки. Документальну стрічку показали на фестивалях у 20 країнах світу. Проте в Україні прем’єри не відбулось — стрічку зняли з конкурсної програми «Docudays» на вимогу українського співпродюсера Олени Фетісової. Зараз Мар’яна Каат вкотре намагається висвітлити проблему в Україні.

20 березня, після показів у Тернополі, Рівному, Івано-Франківську та Чернівцях, фільм привезли у Львів. На зустріч з глядачами приїхав головний герой резонансної стрічки Юрко Сіканов. Після перегляду фільму кореспондент «ВЗ» запитала Юрка, що відбулось у його житті після зйомок фільму.

Хлопець зізнається, що жити його сім’ї легше не стало. Його матір позбавили батьківських прав. Молодшу сестру Юлю забрали в дитячий будинок. Щоб не потрапити в інтернат, Юрко ховався від міліції, проте його спіймали: «В училищі для сиріт було дуже страшно, кожного дня п’яні бійки, досі не можу забути тамтешніх хлопців і дівчат в наколках, із цигарками в зубах». Коли ж підліток покинув інтернат — нещастя не припинились. Минулоріч до його помешкання в м. Сніжному на Донеччині увірвався п’яний сусід з битою в руках і ледь не вбив Юрка.

Перенісши три операції, Юрко тяжко говорить, проте не звинувачує кривд-ника: «У нього маленькі діти, а я по собі знаю, як це — рости без батька. Вірю, що добрі і злі вчинки повертаються кожній людині сторицею».

— Юрко, яка мета твого візиту у Львів?

— Мій приїзд пов’язаний з участю у проекті «Школа правової свідомості та громадянської активності». Чесно кажучи, не бажаю, аби люди усвідомлювали те, який жах відбувається зараз в маленьких містечках на Донеччині. Прагну донести молоді розуміння того, що потрібно цінувати те, що маєш: сім’ю, здоров’я, можливість отримати освіту…Якщо хоча б один підліток в залі відірвався від мобільного і задумався над своїм життям — не дарма проїхав через усю Україну. Дивно прозвучить, але я ні про що не жалкую, єдине — шкодую, що батько помер, а те, що мати пила...Я її розумію, вона залишилась сама з трьома дітьми. Батьки багато хорошого роблять для дітей, просто малі цього не усвідомлюють або розуміють надто пізно.

— Твої друзі і далі працюють у шахтах-копанках?

— У фільмі розповідалось, що копанки масово відкривались у 96-х роках. Стрічку знімали у 2008 році. Ми з друзями працювали на шахтах по 7-12 годин і могли заробити в місяць п’ять тисяч. На той час все вже було перерито. Зараз, якщо навіть ресурси невичерпані, то працювати там ще більш небезпечно — Сніжне скоро провалиться під землю. Про мій регіон говорити важко, там багато талановитих людей, котрі не можуть себе реалізувати. А коли пішов резонанс навколо фільму — журналісти масово кинулись в Донецьку область з претензіями до начальників шахт. Проте на той момент шахти нас, по суті, виручили. Якби не було цієї роботи, з чого мали жити? Йти красти? Можливо, жителі Сніжного потайки звинувачують мене у відсутності підзаробітку...

— Плануєш переїхати зі Сніжного?

— Ось їжджу і придивляюсь до різних міст України (Сміється. — Авт.), — Львів і Чернівці дуже сподобались. У мене спочатку шок був: люди настільки ввічливі та приязні. Середовище диктує тобі поведінку: якщо навколо біда — люди стають черстві та злі, і ти від цього нікуди не подінешся. Пропонували мені кілька разів переїхати за кордон, але не можу піти на такий крок — у мене мати, сестра, хата у Сніжному.

— Як, на твою думку, режисер передала ситуацію у Сніжному?

— Мар’яна Каат знімала все як є. Спочатку мені було важко «жити в кадрі», але потім ми з сестрами призвичаїлись, режисер зуміла знайти спільну мову з нами, тоді ще дітьми. Мені було боляче та образливо, коли фільм звинуватили в неправдивості, постановочних сценах. Невже люди справді думають, що приїхали іноземні режисери, вирили кілька сотень дір у землі та позапускали туди дітей? Тому глядач, котрий переймається фільмом, реагує на нього — вселяє у мене якесь натхнення, надію на краще.