Шевченко забронзовів?

Оксана Зьобро
- 14.03.2013, 00:02
- 2 929

Чому для українців Кобзар – недоторкана святиня, а не жива людина

Тарас Шевченко — постать для України, без сумніву, унікальна. Кобзар, Пророк, символ, що об’єднує схід і захід, митець, якого називають Мойсеєм української нації. Чи не у кожному місті, населеному пункті є його пам’ятник, у хатах на стінах вішають його портрети поруч з іконами, а вся шкільна наука щедро всіяна його поезією. Минули Шевченківські дні з нагоди 199-ї річниці з дня народження Тараса Григоровича, наближаємось до ювілею — 200-ліття. І у цьому контексті все частіше звучить думка, а чи не занадто забронзовілим став поет?

Шевченківські ДНІ у школах відзначають традиційно — декламація поезій поета. Завітавши на одне з таких свят, запитала дітей: “Як виглядає Шевченко?”. Відповіли: “Дідусь у шапці і з вусами”. І це при тому, що Кобзар помер, коли йому було 47 років. Запитую: “А поезія яка у нього?” — “Сумна, про те, як усе погано”. Починають декламувати вірші, і чуєш з вуст 9-, 10-річних дітей: «Брате, / Якби був багатий, / То оддав би все золото / Оцій Катерині / За одну годину». І якось тяжко повірити, що це — справді улюблений вірш Шевченка цієї дитини, і що вона розуміє, про що йдеться...

На портретах Шевченко, зазвичай, — старець. На постаменті він — у стилістиці “радянської класики”, а-ля копія пам’ятників Леніна з іншим обличчям.

І спробуй впізнай у цьому молодого балагура, який любив життя і вмів ним смакувати? Шевченка заковують в ореол страждальця. Його портрети вішають на стіни замість ікон, а кожну заувагу в його бік сприймають як святотатство. Гострому на язик Григоровичу, який любив перчене слівце, відмовляють у праві бути скритикованим. Рік за роком у Шевченкові все менше людського і все більше ідеологічного. Незмінний атрибут його вечорів — вишиванки, шаровари. Модним джинсам чи кедам поруч із Шевченком — зась.

То ж який Шевченко Україні ближчий і актуальніший — поет з плоті і крові чи ікона, кожне слово якого — святиня?

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,

директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України

Пієтет перед Шевченком-Пророком, який культивувався протягом 150 років, цілком виправданий. Український народ, який так довго і важко йшов до своєї незалежності, шукав духовної підтримки, стимулів з боку найвидатніших своїх діячів. Шевченко виступив речником нашого поневоленого народу. Це звична практика в усьому світі. Подивімося на Адама Міцкевича чи того ж Пушкіна, Байрона... До духовних провідників нації горнулася душа, серце, сподівання народу, настрої, переживання, думки якого вони передавали через свою творчість. Шевченко — особливий феномен! Скільки б пігмеїв різного роду не намагалися облити брудом його постамент і доторкнутися до його чола своєю брудною рукою, вони не змінять масштабу його постаті. Той, хто вчитається в його тексти, відчує колосальну енергію народного духу. Одні Шевченка обожнюють і здувають будь-яку пилинку з його образу. Інші вважають, що Шевченка треба наблизити, осучаснити. Може й так. Та естетичні смаки змінюються, а дух Шевченка — ні. Його ідеї звучать актуально — і в цьому його геніальність. Закономірно вважаємо його Пророком і у той же час геніальним провидцем, виразником національного духу, консолідатором українського народу, людиною, яка формувала українську націю і дала їй орієнтир: “В своїй хаті своя правда і сила, і воля”.

Критикувати можна будь-кого. Та треба запитати, за що Шевченка критикувати? Критика може бути а-ля Бузина, яка є формою національного самоприниження. А може бути критикою спеціаліста щодо того, що якийсь його твір недосконало виконаний. Ніхто не каже, що Шевченко не може підлягати критичним оцінкам, але заради чого?

Ілля СТРОНҐОВСЬКИЙ,

дизайнер, перекладач

Початок дрейфу від постаті Шевченка до його ідолу поклав ще Іван Франко. Казати, що цей процес почався зараз чи ж навіть за радянських часів — некоректно. Багатьом поколінням наших пращурів втовкмачували потребу шанування і сприйняття Кобзаря — як книги, так і людини. Причому послідовно ігнорувалася потреба читання текстів Шевченка. Звідси росте коріння у традиції ставити портрети Шевченка у червоний куток до ікон, яку і сам спостерігав по селах. Сьогоднішня же подача ТГШ прямо наслідує його радянську традицію — ще з багатьох років шкільної лави люди впевнюються, що це все краще не читати, в сухому залишку лишаються патетичні слова без жодного наповнення. І з цією «пустишкою» люди живуть, будучи певні, що так і треба, а за нагоди передають своє ставлення дітям. Днями читав про те, що у Львівській політехніці презентували проект «Українські дітки у світі читають «Кобзар». Якби йшлося про вибрані тексти про природу чи ліричного характеру, я би погодився, але у повідомленні йшлося про цілісний корпус текстів збірки, це ж і «Гайдамаки», і «Катерина», і «Марія»... Чого сучасна дитина має навчитися у головного поета нації, який пише про «поганих жидюг» і нещасних покриток? Чому це поставлено у святий обов’язок? Чому з таким самим пієтетом нам не пропагують художню творчість Шевченка, значно миролюбнішу, без ксенофобії і плачів?

Найприкріше те, що послідовно цькуються всі, хто має нахабство мати відмінний від дозволеного погляд на подачу Шевченка. Бузина свого часу намагався зробити буденну, наприклад, для західного обивателя, річ — показати брудну білизну класика. Бо на Заході класики залишаються шанованими навіть при тому, що про них все відомо — у найрозманітніших подачах, від пішлих і вульгарних до глибоко літературознавчих і біографічних. І Шевченко, й інші українські класики таких прав не мають. Їм не дозволено бути людьми і мати людські слабкості, кожен пчих їхньої біографії має робитися з глибокодумним виразом обличчя заради України. Коли свого часу намалював ТГШ з мацаками Ктулху, отримав (та й досі отримую) зливу негативу від так званих «захисників пам’яті». Це ж смішно, що через півтори сотні років після смерті людини знаходяться ті, хто вважають відмінне від їхнього сприйняття наругою. Портрет оголеного Шевченка теж сприймається за наругу, і, якби не той факт, що його намалював сам класик, його давно би знищили.

Все це треба змінювати. Класика лишається читаною, бо лишається актуальною. Найнадійніший спосіб деактуалізувати Шевченка і решту пантеону — послідовно чинити спротив усім неусталеним підходам. Тоді вона і далі вкриватиметься мохом та іржею, в чому, гадаю, і є основна мета охочих ідолізувати ТГШ.

Російський канал потоптався по українському поету

Російський канал “Оренбург” своєрідно відзначив Шевченківські дні. У цьому місті на честь українського поета проходило масштабне свято “Шевченківський березень” (його проводять з 1977 року). Натомість тележурналісти вирішили вдатися до провокації і взялися цинічно пересмикувати факти про Кобзаря. Кореспонденти “дізнавалися”, звідки ж до цього “націоналіста” і “русофоба”, який, за їхніми словами, поетичним талантом не вирізнявся, така любов у оренбуржців. Не втратили вони нагоди і поділитися зі своїми глядачами у ефірі пікантною інформацією, мовляв: «Цікавий факт: за ненависть Тараса Шевченка до росіян фашисти дозволяли ставити його портрети поруч з портретом Гітлера і зберегли його пам’ятник в Києві».

Восьмихвилинний сюжет “Оренбургу” повністю побудований на тому, щоб у різний спосіб продемонструвати недоцільність відзначення днів Шевченка у їхньому місті та дискредитувати постать поета. “Шевченко в усіх своїх працях оспівував свій край, — йдеться у сюжеті. — А от згадок про наш край, де він провів 10 років в солдатському засланні, у нього нема. Звідси питання: чому у нас в Оренбурзі так ревносно оспівують цього поета?”

“Деякі стовпи вітчизняної літератури вважали Шевченка, другосортним поетом, — розповідає канал. — Коли Гоголь познайомився з деякими із творів Шевченка, він сказав: “Там багато дьогтю. І може дьогтю там більше, ніж самої поезії”. Він розумів, що це — любування якоюсь містечковістю, дивною сумішшю мови, діалекту, чогось такого наносного, трошки літературного. З його точки зору, це була дика помісь. І вчити на цій дикій помісі молоде покоління він, наприклад, не радив”. “Не хочеться про це говорити, але Шевченко, незважаючи на те, що російські люди викупили його із кріпацтва, писав не надто приємні речі про Росію і її жителів, москалів”, — продовжують вони. А, як приклад, наводять цитату: “Ляхи були — все взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували. А до того — московщина. Кругом чужі люде... Насміються... Тяжко, батьку, жити з ворогами!”. “Звідки взялася така відкрита неприязнь українського поета до росіян?” — запитують кореспонденти. І відповідають: “Народний поет дружив з польською знаттю, чим нервував навіть земляків. Хоча у польської знаті ставлення до українського народу було специфічне — достатньо згадати, що ще в 30-ті роки ХХ ст. у Львові, щоб заспівати на весіллі українські пісні, треба було отримати дозвіл у польських чиновників. Не те що у нас...”.

Свій сюжет російський канал дозволив собі завершити запитанням: “Але звідки у нас взялося таке затяте поклоніння відвертому русофобу Шевченку, якого ми культивуємо з року в рік, влаштовуючи місячник його імені? Невідомо. Навіщо нашим дітям такі дивні і явно чужі кумири, коли у нашій багатонаціо-нальній літературі є імена, якими справді можна пишатися?».

Цей скандальний антиукраїнський сюжет викликав хвилю обурення серед українців. А от на реакцію на державному рівні він наразі не “заслужив”. Народний депутат В’ячеслав Кириленко, побачивши сюжет, написав у свому твітері: “А де реакція МЗС України на образливий сюжет щодо Шевченка на телеканалі «Росія»? Це ми вже так спільно почали святкувати 200-річчя поета?”, і пообіцяв: “Як голова Комітету культури роблю запит на МЗС щодо ноти протесту з приводу образливого сюжету про Т. Г. Шевченка на ДЕРЖАВНОМУ російському ТБ”.

А тим часом...

В Україні у день народження поета у його родинному селі Моринцях на Черкащині на вір-ші Тараса Шевченка влада наклала табу. Сільський голова заборонив місцевій старшокласниці читати Кобзареву «Розриту могилу». Мотивував тим, що твір — «занадто революційний».

Вірш Великого Кобзаря, який заборонили читати на його батьківщині. Актуальний як ніколи!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Розрита могила

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась,

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

«Молилася, турбувалась,