«Рубайте мені голову – то не мій син!»

Мати Ярослава Мазурка розповіла кореспондентам «ВЗ» про те, чому вона не вірить офіційній версії історії «караванського стрільця»

На Північному кладовищі Києва під час похорону Ярослава Мазурка, якого вся країна знає як “караванського стрільця”, мати загиблого пані Галина несподівано зробила сенсаційну заяву: “Це не мій син, я ховаю чужу дитину!”. Щоб зрозуміти, що стало приводом для таких слів матері, “ВЗ” вирішив зустрітися з пані Галиною. Ця зустріч, зрозуміли, була потрібна і вбитій горем жінці. “Дорогою до Львова цілу ніч розмірковувала над своєю та сина долями. Мушу все це комусь розповісти”,— зізналася пані Галина.

— У Києві, — почала розповідь, — мене розпитували, чи не має син машин. Має, казала, аж три. Стоять на моєму подвір’ї. Одна — синя. Називається ровер “Україна” старого випуску. Друга — жовтий ровер, який колись привезла з Польщі. Та він зламаний. Третя машина — тачка одноколісна. Я нею кролям їжу розвожу. Якщо мій син, як кажуть, вчинив стільки вбивств, то заради чого? Та у нього була б квартира у Києві позолочена. А там двері — копни сильніше, відлетять. То навіщо б він людей убивав? За які мільйони?

— Столичні газети писали, що ви на похороні побачили, що на тілі загиблого немає родимки, яку мав Ярослав. Тому вирішили, що в труні — не ваш син.

— Яка родимка? Хто б мені її показував? У морзі він був уже одягнутий. Я спробувала подивитися, чи є якийсь “знак” на тілі. Та коли розстебнула сорочку, ледь не зомліла. Там такими швами було зашито, ніби чоботи латали дратвою. Я придивилася — у труні якийсь хлопака лежить! Я їм кажу — це не мій син! Але на труні картка, де пише, що це труп Мазурка.

У цього — носик маціпусінький, ніби обрізаний. Та мій син був боксером! Йому не раз валили в ніс, що кров текла. А губи такі тонюсінькі. Ну, може, померло й стиснулися. А вуха... Вуха ніби чорним мохом поросли. Я кажу невістці: “Людочка, та в нього ж були чистенькі вуха! Він же приїздив до мене 18 вересня та в ніч на 20-те поїхав до Києва (убивство у “Каравані” сталося 26 вересня. -Авт.). Він мав коротку стрижку. Волосся у нього було тверде. А у цього волосся довге. Мацаю, воно м’якеньке, як у котика. У мого сина не таке волосся було.

Вирішила подивитися на руки. Витягаю руки — пальцята тоненькі, як у музиканта. Та він був боксером. У нього були такі мозолі від биття груші на руках, як у мене на п’ятах. Нехай він лежав у морзі десять днів. Та ті ґулі б за цей час не висохли. І пальці такими тонюсінькими не зробилися б. Я ховала молодого хлопаку десь 26-ти років. То є підстава!

Поясню, чому вони це зробили. Вони після вбивства у “Каравані” прийшли до нього в квартиру на обшук. Він мав стіл, на якому стояв комп’ютер. З шухляди того столу вони забрали документи на мотоцикл “Ява” та його паспорт. А труп знайшли з паспортом Мазурка у кишені! Та вони ж його забрали!

Знайшли труп у яру. Їздила дивитися, де моя дитина була замордована. То десь кілометр від квартири Людочки, за колією, біля якогось потічка. Добре, знайшли ви труп з паспортом Мазурка. То покличте дружину! Нехай подивиться та скаже, чи це він. Ні! Вони її за два-три дні покликали, коли тіло розпотрошили. Хіба це мудро? Це не його поховали. Я сказала: рубайте мені голову — то не мій син! І я вже плакати не буду, я мушу його шукати...

— Проте ваша невістка Людмила визнала, що ховали Ярослава.

— Мусила так казати заради дитини. Онука Танечка йшла до школи, до неї під’їхала машина. Запитали, чи вона Таня? Й попід руки. Цілий день у міліції протримали... Щодня під дверима міліція, камери, журналісти. Бідна дитина боїться до школи йти. То краще сказати, що це він, та мати спокій.

— Часто бачилися зі сином?

— Останні десять років він жив у Києві. Я до них приїжджаю два рази на рік. У червні -на день народження Ярослава та на Новий рік. Вони до мене не приїжджали, бо тут є трутизна. Поряд одне підприємство, яке чорні хмари пускає. Труять тут усіх нас, як тих колорадських жуків. У мого чоловіка це підприємство з’їло легені. То як сюди дитину везти? Отож вони з друзями їздили відпочивати десь на природу, на шашлички.

— Ким був батько Ярослава?

— Теодозій був будівельником. Ось цю хату мурував. Останні роки працював поряд, у котельні. Помер шість років тому від раку легенів.

— Кажуть, ваш чоловік цікавився зброєю. Навіть сконструював якийсь автомат...

— Хотів навіть цю зброю запатентувати. Щось там креслив, ліпив з пластиліну. Той Івченко, що газом керував, мав чоловіка відвезти на якийсь експериментальний завод, щоб там зробити зразок цієї зброї. Та Славік цим захопленням батька не цікавився.

Тут у мене, коли обшук робили, шукали арсенал зброї. Машинами загородили цілу вулицю. З них вибігли беркутівці в чорному, з автоматами. Мої сусіди перелякалися, вирішили, що війна почалася. Вони перерили всю кімнату сина, забрали золото, інші речі. Мене в той час у кухні допитували...

— А чим цікавився Ярослав? Були якісь захоплення у дитинстві?

— Був дуже спокійною дитиною. Високий був, гарний. Чоловік вирішив з дванадцяти років робити з нього спортсмена. Повісив тут грушу, рукавички боксерські йому купив. Кілька днів на тиждень Славік їздив до Львова, здається, в Клуб Гагаріна, на тренування. Бігав кроси у ліс. Щоб жиру не було, куфайку вдягне — й жене. Він і коли останній раз у мене гостював, був якийсь жовтенький та дуже схудлий. Я налякалася, адже його батько помер від хворих легень. Запитала, чи він не хворий? “Ні, — каже, — то я спортом займався, через це схуд”.

— Ярослав поїхав з Кам’янки¬Бузької після служби в армії?

— У війську він не служив, бо мав аналізи на енурез. Після школи вчився у львівському училищі ремонтувати пральні, швейні машини. Пізніше трохи працював на м’ясокомбінаті... У нас тут був такий підприємець Марченко, то він його забрав до столиці, бо бачив, що син — хороший боксер...

Роздуми про страшну долю сина не дають пані Галині всидіти на місці. Кличе нас до кімнати сина. Відчиняє шафу, показує його одяг. Згодом веде до іншої кімнати. Одразу впадає у вічі великий календар із зображенням Юлії Тимошенко та Тигрюлі, що висить над диваном. Там на журнальному столику серед газет (пані Галина виписує тижневик “Високий Замок” та дуже любить читати, сказала, додаток “Добра кухня”) лежить фотоальбом з дитячими фотографіями сина. Помітно, що малим Ярослав намагався бути лідером. На всіх світлинах — у першому ряду. У молодших класах — за першою партою. Поруч — симпатична дівчинка сидить. У неї міліціонери також побували. Ярослав, розповіла пані Галина, народився 13 червня, а колишня однокласниця 19-го. Зателефонував їй та привітав з днем народження. Пізніше міліціонери підняли всі телефонні дзвінки Ярослава та почали ходити по людях, розшукуючи Мазурка.

—...Син був слухняною дитиною, — продовжує розповідати пані Галина. — Непогано вчився. Особливо йому давалася математика. Та якщо б йому хтось у писок плюнув, він би так кулаком вцідив, що й зуби міг вибити. Мав сильні руки. Одного разу, коли ще кавалерував, мене в міліцію викликали. Бо син на дискотеці побив трьох чи чотирьох хлопаків, які до нього чіплялися. Він їм зуби повибивав, адже вмів себе охоронити.

Та щоб людей убивати! Не вірю, що то він стріляв! Невістка розповідала, що до цього “Каравану” від їхнього будинку їхати дев’ять зупинок. Поряд з будинком купа магазинів, де можна хліб купити. То чого б він туди їхав? Щоб якусь фігнюшку вкрасти?

— Квартиру в Києві син купив на свої заощадження?

— У них там двокімнатна приватизована квартира, де Ярослав прописаний. Вона їм дісталася від свата, який помер. Я коли до них на Новий рік приїжджала, Славік завжди своїми руками готував мою улюблену рибну страву. Сам купував рибу, потрошив, смажив, на стіл ставив. Онука пекла тортик — пальчики оближеш. Я й цього разу поїду на Новий рік до Києва. Вони там картоплю за дві гривні купують. У мене повний підвал картоплі. Ще варення наготувала, грибів насушила. Все маю своє. Не треба на ринок ходити. Тож повезу їм. А ще кролів повезу, курчат...

— Сподіваєтесь, що ваш син живий?

— Не знаю... Якщо він живий, мушу його розшукати. Піду на телебачення та на весь світ скажу: “Синочку, не бійся, повернись! Де ти ховаєшся?..”.

Сльози не дають пані Галині говорити. Веде до іншої кімнати та витягає там з-під подушок на дивані двох маленьких котиків. “Коли цілий місяць плакала, каже, ці котики мені з очей сльози злизували. Думала тоді, щось зроблю зі собою, не витримаю...”.

— Коли по телебаченню почали розповідати про вашого сина, як до вас ставилися люди?

— Боюся в місто виходити. Я тепер — бандитка... Я вже думала під поїзд кидатися. Та ні! Мушу жити заради своєї онуки Танечки. Це золота дитина! Вона найкраще в школі вчилася, спортом займається — плаванням та стрибками. Має вже три медалі, повну шафу грамот. Вона вчилася у дев’ятирічці, що поряд з будинком. Так її директор дякував батькам за таку розумну й виховану доньку.

Мій син з невісткою познайомився в Києві. Людочка працювала в магазині, де він продукти купував. Якось привіз її до нас. Каже, мамо, у мене подруга погостює. Я якраз тоді в Польщу на заробітки збиралася. Коли повернулася, невістка виходить із коридору і каже: “Я вже два місяці вагітна”. Ну й добре, кажу. Ти Славіка любиш? То народи йому дитину, бо я від нього вже п’ять дівок відігнала. Якщо не хочеш своїй мамі про це казати, ми з Теодозієм цю дитину на себе запишемо.

Вони мене послухалися й розписалися. Покликали потім до ресторану кількох друзів, відзначили. Я в Польщу повернулася. Тут телефонують і кажуть, що народилася онука. Боже, яка радість! Я повернулася, її рідні приїхали. Люда на той час вже зізналася мамі, що розписалася та вагітна. Разом відсвяткували появу дитини на світ.

Мушу для цієї дитини жити. Ви зараз підете, я в місто збиратимуся. Хочу на онуку цей будинок переписати. Щоб їй дістався, якщо зі мною щось трапиться...

Відеозапис розмови з мамою Ярослава Мазурка дивітьсятут

Популярне за добу

Популярне за тиждень