На Форум письменники з порожніми руками не їдуть...

Лариса Денисенко: «До прощення, що стосувалося німців, прийшла, коли мені

вже було тридцять»

— Свій свіжий текст «Відлуння. Від загиблого діда до померлого», що вийшов цього року в «КСД», я писала більш як два роки, — розповідає Лариса Денисенко. — Думала про ненависть, прощення, природу двох цих явищ та про те, як позначаються національні трагедії на характерах та лініях поведінки націй — давно. До свого прощення, що стосувалося німців, я прийшла, коли мені вже було тридцять, але тема не відпускала, і тому, зрештою, виписалася в роман, де головна героїня Марта починає шукати виправдання власному діду, та й загалом виправдання собі та нації, але знаходить правду та полегшення в іншому. І в цьому їй допомагає українець Марат, у якого також є своє минуле і пов’язані з ним проблеми. Тільки коли ми залишаємося людьми, здатними чути та відчувати інших, біль, каяття, відповідальність, любов, у нас та в наших дітей є майбутнє.

Євгенія Кононенко: «Перенесла пушкінський сюжет в сучасне українське село»

— Так сталося, що презентуватиму на форумі два романи, і сюжет обох закручено на ґрунті національної проблематики, — розповідає Євгенія Кононенко. — Обидва проекти дуже давні, навіть можна сказати, вистражданими. У 2003 році я прочитала в «Нью-Йорк Таймс» про роман невідомого мені ірландського письменника Гюго Гамільтона про долю хлопця, якого батько хотів виростити ірландським патріотом в англомовному Дубліні, і що з того вийшло. Я переклала цей роман, він щойно вийшов у видавництві «Піраміда». Другий проект — то мій оригінальний роман «Російський сюжет» (видавництво “Кальварія”. — О. З.). Моя подруга, яка вже багато років живе у Польщі, переслала мені свою, як на мене, дуже цікаву інтерпретацію пушкінського «Євгенія Онєгіна». В мене відразу виникла ідея перенести пушкінський сюжет в сучасне українське село. Це було кілька років тому. В мене довго не було часу справдити цей проект, і лише цього літа я зрозуміла: або зараз, або ніколи, і написала цей маленький роман. Його присвячено пам’яті моєї матері, яка все своє життя переконувала мене, мовляв, нічого кращого у світі за «Євгенія Онєгіна» нема. В «російському сюжеті» також ставиться питання національної ідентичності, мови, еміграції, зв’язку поколінь. Як я втілила свої довго виношувані проекти, судити читачам.

Галина Вдовиченко: «Ідею «Купальниці» підказав герой Теодора Драйзера»

— Один з найбільш поширених сюжетів у літературі: дівчина (або хлопець) з провінції шукають своєї долі у великому місті, — каже Галина Вдовиченко. — Він ховає у собі безліч можливостей для наповнення знайомої фабули новим змістом… 18-річна Кароліна з села Висічі Яворівського району вирушає у Київ до старшого брата, а згодом, за певних обставин, опиняється у Львові. У столичному супермаркеті, де працює брат Роберт, її переважно називатимуть «сестра Роберта Кері», у Львові — «пані ШехОва». До свого власного імені їй доведеться ще рости й рости, однак про перший рік свого самостійного життя (події роману тривають кілька місяців) Кароліна Кужвій у майбутньому намагатиметься не згадувати. Принаймні на публіці. Ідею роману «Купальниця» (виходить у видавництві “КСД”. — О. З.) підказав герой Теодора Драйзера — вічно живий Герствуд з роману «Сестра Кері». Окрім нього, у романі «Купальниця» чимало персонажів-чоловіків. Разом з Кароліною та її оточенням на сторінках роману «живуть» реальні люди. Когось автор називає, когось ні. У форумні дні цікаво буде згадати, що одного разу пошуки роботи приводять Кароліну на Форум видавців. Для дівчини, яка до пори до часу залишатиметься байдужою до книжок, це цілковито несподіване місце, і вона сприймає усе, що там відбувається, так, ніби ботанік випадково потрапив на симпозіум кролівників…

Андрій Кокотюха: «Доклав максимум зусиль, аби довести: буває патріотизм без пафосу»

— Вийшов друком мій роман «Червоний» (“КСД” — О. З.), — говорить Андрій Кокотюха. Це — історико-пригодницький твір, або, якщо хочете — гостросюжетна драма, яка розповідає про долю командира летючого загону УПА Данила Червоного. — Текст відзначений «Коронацією слова» як кращий твір на історико-патріотичну тематику. Але мені було надзвичайно складно його писати, бо поняття «патріотизм», як «духовність» та «мораль», розтягані і затерті структурами на кшталт «Просвіти» та ВО «Свобода». Я доклав максимум зусиль, аби довести: буває патріотизм без пафосу, агітації, пропаганди та порожніх гасел. Перші читачі «Червоного» — історики, автори досліджень про УПА Іван Патриляк та Вахтанг Кіпіані. Останній написав передмову до роману і загальний висновок: мені вдалося утриматися від пафосу та дотриматися при цьому історичної правди. Доля Червоного показана очима чотирьох героїв: сучасного режисера-документаліста, міліціонера з Чернігівщини, котрий у 1947 році потрапив на Волинь, офіцера НКВД-МГБ, який ловив Червоного та російського танкіста, героя війни, засудженого за зраду батьківщині до 25 років таборів. Писав роман два з половиною місяці, консультувався з людьми, котрі ще застали описані часи, та багато інформації отримав із волинських газет 1947-1948 років. Хотілося створити атмосферу тих часів, відтворити буквально, в деталях, так ніби знімається кіно. До речі, «Червоним» уже цікавляться продюсери. Крім того, буде книга для підлітків «Таємниця Зміїної Голови» (“А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. — О.З.) — це продовження книги «Таємниця козацького скарбу». Цього разу герої шукатимуть на Поділлі скарб Устима Кармалюка. Також очікує на нове видання «Шлюбних ігрищ жаб», де, крім нової редакції та нових творів, буде оригінальний есей про те, як писалися «Жаби...», своєрідна «книга про книгу» на зразок «фільму про фільм». А ще буду представлений оповіданням «Француз Кирило» у збірнику «25 письменників України.

Володимир Лис: «Сільські реалії переплів інопланетною темою»

— “Щоденники Ієрахир” — перший у моєму житті фантастичний роман (вийшов у видавництві “Навчальна книга — Богдан”. — О. З.), — розповідає Володимир Лис. — До того мав досвід написання повісті “Ваза” про інопланетянина, якого засилають у злочинну організацію, а він перетворюється у вазу і назад не може повернутися. Ця ваза-інопланетянин опиняється у квартирі, де живе розлучена жінка з донькою, і від її імені йде розповідь про їхню долю, історію, побут. “Ваза” також входить, як бонус, до цієї книжки. Ідея ж “Щоденника Ієрахир” виникла спонтанно. Приїхав у рідне село, гостював у родини, а коли вже їхав додому, на зупинці зустрів вчительку з нашого села. Вона завжди була не від світу цього, така тендітна, розумна... Поговорили з нею, попрощалися. Сів у маршрутку, дивлюся їй услід, аж раптом мені майнула думка: “Так вона ж інопланетянка!”. Доки доїхав до Луцька, у моїй голові вже народився сюжет фантастичного роману, який потім назвав “Щоденники Ієрахир”. Головна героїня — сільська вчителька Світлана Ігорівна виявляється... інопланетянкою. Ієрахир — її інопланетське ім’я. Книжка майже вся написана у вигляді щоденника, який веде героїня то від імені Світлани, то від імені Ієрахир. Але є там розділ — звіт інопланетної експедиції, оцінка з їхньої точки зору життя на землі, погоня людей за грошима, цінностями, фальшивками, переїдання, перетворення любові на секс-індустірю... Вони доходять єдиного висновку, що всі ці люди на Землі — поголовно психічно хворі. Бо з точки зору високої цивілізації їхня поведінка ненормальна. Частина дій відбувається у моєму селі Загоряни, як і у “Столітті Якова”. Сільський побут, реалії переплітаються з інопланетною темою. Вийшло щось химерне, як мій “Іван і чорна пантера”, де поєднав сільського дивака та суперзірку. Цей твір для мене самого надзвичайно незвичний. Він вийшов у серії “Горизонти фантастики”. І, зізнаюся, мені страшно стояти поруч з такими величинами як Брати Стругацькі та Рей Бредбері, які також вийшли у цій серії.