Передплатити Підтримати

Корови-альпіністки, свині-гультяї та незворушні вівчурі-охоронці


У свійських тварин високогірних сіл Грузії «характер» особливий

Хевсуреті та Хеві у Грузії — етнокультурний район на високогір’ї, чимось подібний до нашої Гуцульщини. З двох тижнів перебування на Кавказі ми три дні йшли не самі, а з провідником Леваном та його кобилкою Лаурою. По маршруту село Джута — перевал Садзеле — село Рошка, Абуделаурські озера, ущелина Джута. У цей похід ми не ризикнули вирушити без професійного супроводу, бо могли заблукати у високих горах. Моя товаришка Іра згодом посміювалась сама з себе, з того, що запитала на початку подорожі: «Хто піде перший, ми чи Лаура?».

За ЛАУРОЮ ми ледве встигали. Вона впевнено вела нас угору, все вище і вище, легко долаючи перешкоди. Іноді ми губили її з очей, згодом знаходили: паслася попереду, чекаючи захеканих туристів з України. Страшно було дивитись, як вона просувається вузькими кавказькими стежками, вже майже на висоті 3 000 метрів, де праворуч — прірва, а ліворуч крутий підйом вгору. Там, де гості допомагали собі трекінговими паличками, конячка та її господар ступали легко, наче танцюючи.

Зустрічались нам і корови-верхолазки, що затишно почувалися на схилах на рівні хмар. «Як вони сюди видряпались?» — запитували ми у Левана, та він лише посміювався.

На перевалі Садзеле бачили отару овець, поміж яких були й гірські свійські кози з високими гострими рогами. Пригостили чабана своїм обідом — супом-концентратом, приготовленим на газовій горілці. Поки господар нахвалював харчо з пакетика, два великі білі пси-охоронці лежали неподалік, не зводячи з чужинців очей. Вівці тим часом сховалися за горою — вівчар підвівся. Один пес пішов за ним, другий не ворухнувся. «Він їсти хоче, — сказав хтось. — Дати йому ковбаси?». Узяв шматочок, спробував наблизитись до вівчура, щось до нього примовляючи. Але той підвівся, відвернувся і пішов за своїми. «Він не візьме від чужого», — сказав Леван.

Я тоді не роздивилась як слід цю породу собак — кавказькі вівчури здалеку схожі на овець, з маленькими купіруваними вухами (як нам пояснили, щоб вовку чи іншому псові не було при сутичці за що вчепитися зубами). Довелося познайомитись поближче, з відстані півметра, коли ми гуляли містечком Степанцмінда. Раптом з-за кам’яного паркану, просто над плечем, пролунало оглушливе «гав!» — ми відскочили, а над огорожею завмерла собача морда розміром з баняк, з маленькими вушками-пельменями. Пес ніби й сам здивувався: чого, мовляв, налякались? Я ж охоронець, свій обов’язок виконую.

У селищі на автобусній зупинці нікому навіть на думку не спадало відігнати з-під дашка корову — вона сховалась від сонця у тіньочку, лежала, відмахуючись хвостом від мух. Біля придорожнього кафе, наче нотки на нотному стані, розсілись на огорожі розімлілі індички, біля них походжав туди-сюди бадьорий індик. Люди заходили й виходили, не полохаючи птахів, і ті почувалися впевнено біля столиків під парасольками — ніхто нікому не заважав. Центральною вулицею вільно прогулювалась свиня з виводком поросяток, назустріч їм йшли люди, обганяючи хвостате сімейство, і навіть не озирались, ніби нічого дивного у цих перехожих не було.

Фото Галини ВДОВИЧЕНКО. Грузія, Хевсуреті.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram