Оксана КИЗИМЧУК-ҐІЗО: «У фотографії найголовніше – довіра»


Серед автентичних українських традицій, народного побуту та етнографії волинянка Оксана Кизимчук-Ґізо шукає своє натхнення. А опісля своєю творчістю захоплює око європейського глядача тим, що для нас, українців, здавалося б буденністю. Вона живе у Майнці і є автором кількох фотовиставок.

Незважаючи на те, що Оксана захоплюється мистецтвом змалку, про фотографію тоді не думала. Мріяла поєднати своє життя з графікою і живописом. Спочатку вивчала у Рівенському університеті історію мистецтв, згодом дизайн за кордоном, у місті Майнц, що на заході Німеччини. Та з часом зрозуміла, що саме через репортажну фотографію зможе донести до публіки життєві реалії України, її духовну красу, традиції, побут...

- Оксано, що знають європейці про Україну?

— На жаль, небагато. Навчаючись у Німеччині, чула від одногрупників про мою Батьківщину: «Клички. Чорнобиль. Помаранчева революція». Розуміла, що саме тут у моїх руках був і є шанс показати Європі Україну через мою власну призму і у всіх її проявах. Спочатку думала зробити це засобами графіки, але згодом зрозуміла, що графічне відтворення реальності не дає мені змоги до кінця проникнути, відчути головних персонажів, зрозуміти і правдиво відтворити особливості українського життя. Віддала перевагу фоторепортажу. З 2009 року працюю над цією тематикою, мандруючи Україною, відшуковую і фотографую те, що для нас, українців, можливо, є звичним, однак для європейців — екзотичним і незнаним.

- Що для тебе є найголовнішим у фотографії?

— Можливість автентичного передання мною пережитого людського буття. Саме щоденність дарує нам надзвичайні одноразові моменти і пережиття і разом з цим надзвичайно природно скомпоновані багаті композиції. Більше ніколи не буде такої ж миті, таких емоцій, такого ж світла, таких настроїв, як у цей вибраний момент. Це передача людських доль, життям відкарбовані обличчя, емоції, через які живе портрет, кольори і котрасти, деталі — все! Головне — правдиво, без перебільшення, без викривлення, без домішок моєї фантазії і маніпулювання і лише за допомогою мого власного сприйняття і відтворення реалій. Правдиве відображення людського світу і дійсності — це те, до чого я прагну у моїй роботі перш за все.

А ще — довіра! Довіра, з якою люди впускають мене у свій світ, у своє життя, у свою інтимність. Для мене це, мабуть, найбільша винагорода.

- Понад одинадцять персональних фотовиставок «Україна. Батьківщина» у різних містах Німеччини. Як загалом сприймає ці фотографії німецька аудиторія? Що каже українська діаспора?

— Чимало моїх німецькомовних друзів, побувавши на виставках, зізнаються, що зачаровані неймовірними кольорами, колоритом і барвистістю світлин: етнографічні мотиви, народний одяг, багата і різноманітна природа, традиційний побут, а також маса контрастів і розмаїття України. Планують відвідати нашу Батьківщину.

Інших вражає бідність, яку можна помітити на фото. Дехто це негативно сприймає, кажучи, що фотографувати потрібно радше так звані переваги, заможних українців, а не недоліки суспільства. Мене ж манить духовне багатство, людська щирість, відвертість і відкритість, адже “справжнє” і є величиною виразу всього людського. Фотографія не любить фальші, неприродності і штучних постановок, а саме — у фоторепортажному реалістичному мистецтві. Часто українці хочуть бачити Україну тільки у позитивному ракурсі. Хоча кожен, мабуть, бачить це і розуміє по-своєму. Я ж шукаю особливі момент там, де залишилось щось суто українське. Прагну показати своїми фотографіями українську людяність, а не бідність…