Передплатити Підтримати

Сьогодні на Аскольдовій Могилі попрощалися з Богданом Соколовським

Богдан Соколовський був серед нас - скромний і принциповий

Таким я його пізнав у Бонні, на початку 90-х, коли він працював у нашому посольстві в ФРН. Тоді його сім"я ледь не опинилась на вулиці, бо посольство не платило орендної плати за квартиру. Не платило тому, що Богдан воював з тодішнім послом України в Німеччині Іваном Пісковим, ще радянським кадровим дипломатом, який, на думку Соколовського, переймався не так інтересами України, як інтересами «металевого» бізнесу «донецьких». А Богдан змушений був терміново за завданням академіка Юхновського «перекваліфікуватися» з перспективного фізика у дипломата. Дружина Ліда якось пригадувала, що він ночами вдосконалював свою німецьку мову, хоч знав її непогано.

Потім було українське посольство у Вашингтоні. Але пропрацював там недовго — його разом з послом відкликали, бо посольство «неправильно» проголосувало на президентських виборах. Через якийсь час призначили у Посольство України в Австрії… Всюди Богдан Соколовський демонстрував принциповість, не хотів прогинатися під обставини… Дуже переживав, що через цю рису характеру його обізвуть «скандалістом». Часто задавав риторичне запитання: «Ну, скажи, чому так?».

Та найбільше він запам"ятався на посаді Уповноваженого президента Ющенка з енергетичної безпеки. Пригадую Печерський суд над Юлією Тимошенко. Богдан дає свідчення. Знову ж таки об"єктивно. Він добре усвідомлює, що судять Тимошенко не за газові домовленості з Путіним (які були, і на його, і на мою думку, неприйнятними для України), а щоб усунути політичного конкурента Януковича. Тоді Соколовський запитав у суду: «А Юлія Володимирівна хіба підписувала якусь угоду з Росією? Якщо ні, то чому судять її, а не того, хто підписував?»…

Богдан довго хворів. Думаю, ще й через дику життєву несправедливість.

Тепер його немає серед нас. Розумного, працьовитого, принципового, скромного, інтелігентного, делікатного…

За життя не дуже враховували його заслуги перед Україною. Можливо, хоч тепер згадають. Краще пізно, ніж ніколи.

Степан Курпіль