Пенсіонерки плетуть для фронту маскувальні сітки

Лише за минулий рік рівненська волонтерська група «Територія Надії» передала бійцям у зону ООС на Донбас близько 60 маскувальних сіток. Розмір кожної — не менше 32 квадратних метрів. Левову частку робіт виконали місцеві пенсіонерки.

У старенькому напіврозваленому приміщенні сиро й прохолодно, немає опалення, електрики. У таких умовах уже п’ятий рік місцеві волонтери допомагають армії. Зітхають, стукали чи не у всі владні двері: зверталися до військових, ОДА й міської ради, просили покращити умови, — проте віз і досі там… Попри це, жіночки приходять сюди за будь-якої погоди. Жартують, їхній теплій компанії не страшні навіть найлютіші морози. Зігріваються гарячим чаєм з термоса і знову стають до роботи. А як інакше? Обіцяли ж хлопцям віддати замовлення вчасно!

—  До нас різні жінки приходять: і молодь, і середнього віку. Проте більшість наших волонтерок — пенсіонерки, яким за 60. Найстаршій, Валентині Марчук, 77. Проте вона така моторна, що іноді дає фору всім, — розповідає координатор волонтерської групи «Територія Надії» Оксана Прокопчук. — Навіть язик не повертається назвати цих жінок бабусями. Що б ми робили без них? Молодші всі по роботах, приходять у вихідні. А от у пенсіонерів часу більше, тож плетуть і в будні.

Аби підтримати бойовий дух воїнів, волонтерки з Рівного двічі їздили на Донбас колядувати. Були в Авдіївці, Слов’янську, Сватовому, на шахті Бутівка… Заходили й у місцеві школи, геріатричні пансіонати. Пригадують, місцеві неабияк раділи гостям із заходу, навіть заспівали разом з ними.

—  Востаннє колядували там минулої зими. Тоді хлопці були розчулені. Казали: «Не везіть нам нічого, хіба що баночку варення домашнього. Ми тут уже все маємо. Просто приїдьте до нас ще, привезіть із собою частинку дому!» — пригадує волонтерка. — Раніше наші волонтери частіше там бували, а зараз немає такої потреби. Сформувалася лінія фронту, тож бійці обжилися у бліндажах. Та й забезпечення стало кращим, хлопці ситі та одягнуті, зрідка чогось просять. Хіба що маскувальні сітки потрібні завжди. Цей атрибут війни швидко псується, до того ж, забарвлення має відповідати сезону.

— Люди приносять непотрібні речі, а ми тут їх перебираємо. Щось краще передаємо цивільному населенню в «сіру» зону. Що підходить по кольору та фактурі тканини, беремо для плетіння сіток. Решту ж віддаємо ремонтній бригаді у військову частину, щоб техніку мали чим витирати, — долучається до розмови найстарша волонтерка, Валентина Марчук. — Тож у нас, так би мовити, безвідходне виробництво (сміється — авт.). Часу на балачки не гаємо, щойно прийшли — одразу ж стаємо до роботи. Середню сітку, 32 квадратні метри, виплітаємо за тиждень. Буває, бійці просять зробити й значно більших розмірів. Коли багато замовлень і самі не справляємося, допомагають школярі. Тож замовлення до хлопців доїжджає вчасно. Лише за минулий рік передали на окуповані території 59 сіток. Знайомі часто запитують, чи не важко мені. Звісно, важко. Втомилася, бо ж долучилася до цієї справи ще з Майдану. Але я буду приходити сюди, поки хлопці стоятимуть там! Їм на передовій значно важче.