Біля придорожнього хреста моляться за народження дітей

Сьогодні мало хто звертає увагу на хрест, що стоїть при дорозі на обійсті Валентини Лупенко у Володимирі-Волинському. А колись біля нього часто можна було побачити подорожніх, які зупинялися неподалік й складали долоні у молитвах. Вони просили біля фігури про найсокровенніше — народження дітей. Адже добре знали історію появи святині у цьому волинському місті.

Поставити фігуру порадили в монастирі

За Польщі неподалік жила одна бездітна родина. Хоч безплідні батьки не були — жінка одинадцять разів відчувала у своєму лоні життя. Та усі її сини-дочки вмирали. Батьки шукали порятунку по лікарях, однак ніхто допомогти не міг. Тож щоразу щастя народження змінював біль втрат. І стали батьки їздити по монастирях. В одному зі скитів їм порадили поставити на середохресній дорозі (себто, на роздоріжжі) хрест — як пам’ять про своїх малят. Вони так і зробили.

Жінка біля тієї фігури стала багато часу проводити у молитвах. І ось вона завагітніла знову. Народження здорового немовляти подружжя чекало, як дива. І воно сталося. Потім чоловік з жінкою щасливо стали батьками знову. А на знак вдячності за почуті небесами благання прикрасили хрест рушниками.

Друга світова війна забрала цю родину до Польщі. А хрест у Володимирі-Волинському лишився. За ним ніхто впродовж років не доглядав, фігура посіріла, почала нищитися від дощів, снігів та сонця. На неї уваги не звертали аж до 1953 року, поки одного дня хрест не оновився. Тоді стали до нього сходитися люди не лише з міста й навколишніх сіл, а й з віддаленіших населених пунктів, куди докотилася новина про диво.

Радянська влада звалила святиню

У радянські часи святиню хотіли знищити, бо комуністичній владі хрест стояв поперек горла. Фігуру звалили. Та вивезти кудись чи розбити не встигли, бо місцеві жителі віднесли її на обійстя Лупенків. Там зі згоди господарів хрест забетонували, аби вдруге безбожникам не вдалося його скинути. Стоїть він так й донині.

А сім’я, що прийняла фігуру, впродовж десятиліть бережно його доглядає. Господиня згадує, як колись часто на її подвір’я приходили незнайомці, прикладалися до хреста, біля нього вимолювали в Бога щастя батьківства. Особливо багато паломників приїжджало з Львівщини. Нікого не гнала, нікому не боронила. Потім помічала на святині «свіжі» рушнички чи стрічки. Бо став хрест «оброчним» — люди обіцяли («обрікалися») повернутися з пожертвою після здійснення задуманого, й так ставалося. А одна пані якось принесла хранительці фігури цілу жменю золота, дякувала, за збереження. Та Валентина Лупенко ні колечка не взяла. Бо не для своєї слави фігуру доглядає, а у славу Божу.