Пенсіонер з Луцька живе у… машині

Історія луцького дяді Жори бере за живе. Він, інвалід першої групи, після тривалого лікування в медзакладі повернувся додому й не зміг відчинити дверей свого житла. Замки змінив той, кому змалку намагався стати батьком і з ким сподівався доживати віку — прийомний син. Тож чоловікові не залишилося нічого іншого, як поселитися у власній… побитій автівці.

Георгію Назарчуку 61 рік. Колись важко скалічився — зламав хребет. Після того й став інвалідом. Та все ж рухався на милицях й навіть підробляв таксистом.

Він неохоче розповідає свою історію. Видно, як все це страшенно йому болить. Та, каже, нині вже не має на кого сподіватися — хіба на журналістів та адвокатів. Хоче йти до суду.

«Я взяв колись жінку з дитиною, — згадує. — Її синові Володі тоді було вісім років. Жили нормально, як усі. Спочатку разом мешкали в будинку моїх батьків, а потім я за пільговою чергою отримав однокімнатну квартиру».

Та між подружжям пробігла чорна кішка — й чоловік з жінкою розлучилися. Тоді держава не кинула бідолаху, й міськвиконком виділив Георгію нове однокімнатне житло по сусідству з колишньою благовірною.

Минув час, пара знову зійшлася. Аби не жити на дві квартири, вирішили розміняти їх на… спільну чотирикімнатну! При цьому всі документи, стверджує Георгій Назарчук, були записані на кохану. Подружжя спільно жило у цій квартирі до 2003 року. Тоді благовірна виїхала за кордон. А сина лишила із Жорою.

Роки минали, мати з Італії не поверталася, Володя ж час від часу у неї гостював. Коли почалися ці поїздки, тоді й погіршилися стосунки між пасинком та названим батьком, впевнений чоловік. Якось, поки Григорій Назарчук лежав у лікарні, без його відома квартиру «поділили» навпіл. У другій частині навіть зробили окремий вхід, перетворивши її на самостійне житло. Тоді він не заперечував проти самоуправства колишньої та пасинка. Але після останніх подій, які його дуже підкосили, вирішив боротися за себе.

У червні цього року він потрапив в аварію. Зі струсом головного мозку та іншими травмами опинився знову в лікарні. Та коли після реабілітації повернувся додому, виявилося, що своєї хати у нього більше немає.

«Вони казали, що хочуть продати квартиру, пропонували мені однокімнатну. Я згодився. Та вони мене обдурили, — бідкається чоловік. — Звідси мене просто виписали. І все».

Коли потрощену після аварії стареньку «Ладу» повернули зі штрафмайданчика, вона стала єдиним прихистком для свого власника. Тут у дяді Жори і кухня, і спальня, і ванна. Накрившись простирадлами, що знесли добрі люди, спить, біля дзеркала заднього виду голиться, біля керма ставить приготовану небайдужими сусідами гарячу каву…

Одна з перших шефство над зневіреним калікою взяла Тетяна Іксанова. Розповідає про сусіда, якого на старість спіткала така біда, тільки найкраще:

«Знаю Георгія років сім. Хоч ходив на милицях, завжди мав охайний вигляд — одяг був чистий, попрасований. Постійно голився, від нього пахло парфумами. Хоч важка життєва ситуація в людини, та чоловік ніколи не впадав у відчай. Він дуже добрий. А тут такий удар. Хіба можна його кинути в біді?»

Сусіди по черзі перуть речі дяді Жори, приносять йому канапки чи інші гостинці. Як щось лишається з принесених чужими людьми харчів, ставлять у свій холодильник. Зранку приносять разом з гарячою кавою, аби зігрівся, підкріпився. Вони сподіваються, що чоловікові вдасться відновити справедливість. Бо де ж таке бачили, щоб літню немічну людину, як бездомного пса, викинули на вулицю? Невдовзі ж зима. А її чоловік у машині не переживе.