Під цими кронами відпочивав Шевченко

Велетні-старожили зростають у селі Городище Ківерцівського району. Є припущення, що ці городищенські дуби посаджені ще нашими предками-язичниками.

Мовляв це — залишки священного гаю. Бо ж дуба колись шанували як царя дерев, його вважали житлом бога блискавок Перуна. Так це чи ні, на сьогодні можна лише здогадуватися.

«Перша письмова згадка про наше Городище датована ХІІ століттям. Це була оборонна давньоруська споруда круг села від монголо-татар. Від неї до наших днів лишився лише фрагмент. А колись тут був глибокий рів, заповнений водою, насипаний високий вал. Десь з того часу й ростуть наші дуби», — розповідає сильненький сільський голова Олександр Ходорчук.

Науковці підтвердили: вік дерев перевищує 600−800 років. Обхват найменшого — майже 5,5 метра, найбільшого — понад 7! Увись крони здіймаються на понад тридцять метрів. Тож не дивно, що людина поряд видається схожою на мурашку.

Є перекази, що якось відпочивав під тими дубами й сам Шевченко — коли ще маленьким проїжджав з паном цією місциною, мандруючи з Балтики старим Клеванським шляхом. Й що в часи Козаччини тут було поселення козаків, а неподалік валу існував курган з козацькою могилою, який в радянські часи зруйнували.

«З 1991 року наші велетні стали «заповідними», — розповідає далі Олександр Миколайович. — Так, за рішенням Волинського облвиконкому була утворена ботанічна пам’ятка природи місцевого значення «Городищенські дуби».

Не так давно одне з дерев стало суховершити. Стали шукати причину — й знайшли всередині величезне дупло. Стали чистити велетня від гнилі, лікувати стовбур спеціальними розчинами, цементувати-бетонувати, закладати цеглою. І дуб ожив!

Мають довгий вік і люди, на обійсті яких красується один з велетнів. Батько теперішнього власника садиби прожив понад 90 літ, його дід — сто, а прадід — усі 108 літ!